Чи сварилися ви коли-небудь із другом? Це дуже неприємно. Насправді це жахливо. Каєтан не знав, що одна сварка може так багато змінити. Після того що сталося між ним і Толеком, треба було завжди контролювати, щоб до нього не заговорити. Найкраще взагалі на нього не дивитися. А в школі це важко, тим паче, що інші бавилися з Толеком, як раніше. Ніхто нічого не помітив… Хоча, здається, Кароль здогадався. По-перше, він здивувався, що Каєтан не хотів чекати на Толека, щоб разом повертатися додому, а по-друге, Каєтан не прийшов до Толека на день народження. І коли Каєтан пояснив йому причину, Кароль дуже розхвилювався. Він подумав, що в такому разі Толек буде і його ворогом. Каєтан зрадів, але не дуже. Він задумався, чи буде це чесно, бо Толек Каролю нічого не зробив.
Ех! Яке складне життя… Цікаво, чи Толек також страждає від цієї ситуації?.. Ні! Він не може про це думати. Толек його ворог і все. На щастя, сьогодні він не прийшов до школи і Каєтан не мусить дивитися на його зрадливе обличчя. І щастя, що є ще хлопці та, звісно, Кароль. Мама говорить, що Кароль має в собі радість життя. Так воно і є.
Це дійсно правда. Кароль завжди говорить, що життя чудове.
Слід додати, що він каже так із першого класу. І з цього часу нічого не змінилося. Але що тут дивного? Адже мама Кароля має кондитерську «Під вишенькою» і робить найкращі тістечка в місті. І ще морозиво. А Кароль завжди приходить до мами після школи. Ви можете собі уявити? Щоденно перебувати серед тістечок, тортів та десертів!
Якби в Каєтана була така можливість, він теж би повторював, що життя чудове… Зрештою, частенько так воно і є. Наприклад, сьогодні. Вони йдуть цілим класом у музей. Звичайно, він волів би піти в кіно, але похід у музей – це також непогано.
Важливо, що щось відбувається. Крім того, пані Уля Полянка каже, що вони пізнаватимуть високу культуру. Цікаво, що це таке. Каєтан намагався вгадати, але мав із тим труднощі. У музеї він був уже не раз. Адже там працює його мама. Але вона ніколи не згадувала про високу культуру… Може, Кароль знає, що має на увазі пані Полянка?
– Каролю, ти знаєш, що таке висока культура? – запитав він свого друга.
– Я думаю, це коли хтось великий.
– Та ні, це було б по-дурному.
– Тоді я не знаю.
– Там, куди ми ідемо, картини висять високо на стінах, – міркував уголос Каєтан. – Може, у цьому справа?
Кароль похитав головою.
– Картини? – Картини не дуже пасували Каролю до слова «культура». Він згадував, як учителька ще в класі постійно повторювала, щоб вони поводилися культурно. – Я думаю, що це, певно, йдеться про слова. Ну, знаєш, типу як «дякую», «вибачте». Пані Полянка ще безперервно повторює: «Будьте культурні, вітайтеся з сусідами на вулиці».
– Гм. Можливо… – відповів Каєтан.
Взагалі, могло б так бути. Тільки чому, щоб спілкуватися тими словами, вони повинні йти аж у музей? Чи не досить просто посидіти в класі? Пані Уля їх так навчила, що вони постійно кажуть «вибач», «будь ласка» та інше.
– Ні. Якось це не підходить, – підтвердив Кароль.
– Думаю, що ні, – погодився Кароль. – Але чому ти переживаєш? Висока – низька, культура – некультура… Яке це має значення?
– Тому що цікаво знати.
Каєтан належить до такого типу людей, який ставить питання і шукає відповіді. Кароль належить до типу людей, хто не любить занадто ускладнювати справи. Тому Кароль не хотів продовжувати цю тему, але пригадав одну історію.
– Колись я повертався додому автобусом. Я сидів поруч із мамою, а біля мене стояв один хлопець. Його сідниці були напроти мого вуха. Я спокійно розмірковував собі в тиші, аж раптом цей хлопець як пукне. Прямо у вухо! Я аж підскочив, так злякався. З несподіванки я закричав: «Оце так постріл!»
– Та що ти кажеш! – вигукнув Каєтан і нестримно зареготав.
– Справді, – підтвердив Кароль. – Моя мама почервоніла, як буряк. Вона виглядала так, наче збиралася вибухнути, хоч насправді хотіла провалитися крізь землю. Я дуже здивувався і хотів її заспокоїти. Пояснив, що це не я пукнув, а мама мені закрила рота і майже прошипіла у вухо, щоб я про це нічого не говорив, бо це некультурно. А потім ми швидко вийшли. На дві зупинки раніше! І поверталися додому пішки.
Каєтан аж давився від сміху. (Ото пригоди були в Кароля!) Але чогось у цій історії він не зрозумів.
Чому коли цей хлопець пукнув, то було добре, а коли Кароль не пукнув, а тільки про це говорив, то це вже некультурно?.. Що з цими дорослими?.. Ні, цього він не знає, але знає, що пані Уля Полянка зараз почне на них кричати, бо вони заважають дітям заходити в музей. Слід уже заспокоїтись.
– Заходь усередину, – весело промовив Каєтан. – Може, зустрінемо там високу культуру.
– Пані високу культуру, – пожартував Кароль.
– Хлопці! Ану, не перекривайте вхід! – вигукнула вчителька.
– А ви знаєте високу культуру? – запитав Кароль.
В очах учительки промайнув подив.
– Що-що?
– Пані високу культуру, – хихикав Кароль.
– Ох! – розсміялася вона. – Бачу, що це треба пояснити. Швидше, швидше! – квапила вона їх.
Вони увійшли.