Нічним небом ліниво прогулювався до блиску начищений півмісяць. Вітер віяв знизу вгору. Видно, хотів роздмухати зірки, але це йому ніяк не вдавалося.
Кіт Орленько міцно спав у своєму лісовому будиночку під високою сосною. Нехай вас не дивує прізвище кота: у цих місцях, досить незвичайних і зовсім чарівних, усі коти носили і носять прізвища своїх господарів. І хоча кіт давно вже жив самостійним лісовим життям, прізвище своє він змінювати не хотів.
Йому снилося тепле домашнє дитинство, діти, з якими він полюбляв гратися, добрий дідусь Яким, котрий після кожної риболовлі ділився з ним рибою.
Раптом у віконце постукали.
– Ну хто там іще?! – невдоволено крізь сон пробурчав кіт Орленько.
– У-у, це я! – відповів глухуватий голос.
– А, Пилипко! – кіт упізнав свого давнього друга пугача. – Ти чого так пізно?
– У-у, хі-іба це-е пізно? Гайда політаємо! – запропонував Пилипко.
– Давай краще вранці, – позіхнув кіт.
– У-уранці все небо зайняте. Там тобі й птахи, і літаки…
Кіт знехотя встав і впустив пугача в будиночок.
– Ну-у що, політаємо?! – нетерпляче запитав той іще раз.
– Гаразд, – погодився кіт Орленько. – Тільки недовго.
Вони вийшли на галявину. Пилипко змахнув крилами, сказав «у-у!» і відірвався від землі. Кіт Орленько набрав більше повітря, напружився, потім рвонув із місця, розбігся і злетів, широко розставивши всі чотири лапи.
– Ку-ди полетимо? – запитав Пилипко.
– Давай до старого села, до Киселівки! – Орленько наздогнав пугача і летів праворуч від нього.
– Все-е тебе ту-уди тягне! – похитав головою пугач.
– Там пройшло моє дитинство, – задумливо мовив кіт.
Вони летіли вже досить високо – вище найвищих сосон. Унизу проносилися галявини та чагарники, ведмежий малинник і яр, а попереду завидніло село, в якому колись виріс кіт Орленько.
– При-иземлятися будемо? – запитав пугач.
– Звичайно, будемо, – зітхнув кіт. – Я вже втомився.
Вони приземлилися за околицею. Десь самотньо загавкав собака, але йому ніхто не відповів.
– Ти знаєш, Пилипку, про що я зараз мрію? – Кіт Орленько задумливо дивився в небо.
– У-у! – пугач заперечливо похитав головою.
– Хочу зібрати здібних кошенят і навчити їх літати. Відкрити школу котоповітроплавання…
– Спра-авді?! – здивувався пугач. – Тільки б вони не заходилися хуліганити в небі!
Кіт Орленько помацав лапою свої довгі вуса.
– Перед першим польотом, – сказав він, – кошенята пообіцяють поводитися в небі добре й не ображати птахів.
– Ну-у… – спроквола озвався пугач. – А може, вони і не захочуть літа-ати?!
Кіт Орленько почухав за вухом.
– Я ж уже не молодий, а крім мене ніхто не знає таємниці котоповітроплавання… Гаразд, полетимо назад, а то щось спати захотілося.
Старий рудий пес, який страждав безсонням, провів здивованим поглядом дві постаті, що летіли по небу, одна з яких дуже нагадувала йому кота, який жив у його дворі та зник вже багато років тому. Пес підвівся, побрязкав ланцюгом, обійшов кілька разів навколо своєї тісної будки, жалібно гавкнув і задивився на яскравий півмісяць.