Кіт Орленько прокинувся до полудня. Потягнувся, позіхнув, подивився на годинник із зозулею і з прикрістю сказав: «Ай-яй-яй!» Відпив із глечика молока і згадав нічну розмову з пугачем.
«Так, – думав кіт, – треба обов’язково відкрити школу котоповітроплавання! Адже кожне кошеня в дитинстві мріє навчитися літати. І куди тільки ці мрії йдуть, коли кошеня перетворюється на дорослого кота і коли звичайний дах замінює йому ціле небо з усіма зірками та хмарами?!»
Погода стояла льотна, сонячна. Вітер ганяв над лісом малесеньку хмарку, що намагалася зачепитись за верхівку якоїсь сосни або застрягнути в кронах дерев. Кіт Орленько із цікавістю спостерігав за цією грою, потім згадав про свої справи, вийшов на злітну стежку, рівну і пряму, як шкільна лінійка, розбігся і злетів у літнє світло-блакитне небо. Внизу залишились і хмарка, і вітер, який ганяв її, і ліс, і галявина з будиночком кота і злітною стежкою.
Кіт Орленько здіймався все вище й вище. Зупинившись, аби перевести дух, він із цікавістю подивився вниз. Він із цікавістю дивився на землю щоразу, завмерши високо в небі. І щоразу дивувався: варто піднятися високо-високо – і відразу видно, як округляється земля, а якщо піднятися до зірок (так думав кіт Орленько), то вона взагалі буде схожа на м’ячик.
Поруч співав-заливався знайомий жайворонок. Кіт послухав його кілька хвилин і полетів до найближчого села. Попереду в нього було багато роботи: він хотів облетіти за один день усі села та хутірці навколо лісу, зустрітися зі знайомими та незнайомими котами і поговорити з ними про відкриття школи котоповітроплавання. Першої школи не тільки в їхньому лісі, а й в усьому котячому світі.
Спочатку він зайшов у гості до родини сибірських котів Петренків. Кіт Петренко уважно вислухав Орленька і пообіцяв прислати до школи своє молодше кошеня.
Кіт Орленько літав із села в село і всюди знаходив багато котів і кішок, які мріяли навчити літати своїх дітей. Тільки в сім’ї чорних котів Єжових йому сказали, що скоріше віддадуть своїх кошенят на плавання, ніж до його школи.
Увечері він приземлився на рідній галявині та, хитаючись від утоми, увійшов до будиночка. Уклався в ліжко і з головою накрився картатим пледом. Але не встиг він навіть задрімати, як у двері постукали.
– Ну хто там?! – з-під пледа запитав кіт.
– У-у, я-а! – відповів пугач на ім’я Пилипко.
Кіт вибрався з-під пледа і відчинив двері.
– Гайда політаємо! – зайшовши до кімнати, запропонував Пилипко.
– Я сьогодні тільки те й робив, що літав, – жалібним голосом сказав кіт Орленько. – Усі навколишні села облетів!
– Шкода… – засмутився Пилипко. – Ти ж знаєш, що краще літати вночі. Політали б разом…
– Пилипку, вночі всі пристойні коти відпочивають, а сьогодні я літав саме до них. Усе-таки відкриваю школу котоповітроплавання. Допоможеш?
– Зви-ича-айно, з ні-ічних польотів, – погодився пугач.
Вони присіли за столик. Пугач попросив чаю, але в кота чаю не було.
– Може, молочка вип’єш? – запитав кіт.
– Ну-у давай, – погодився Пилипко.
Вони сиділи і говорили про майбутню школу та майбутніх учнів.
Раптом пугач згадав, що кіт цілий день літав, а сам він цілий день спав. Йому стало незручно. Він попросив вибачення і полетів додому.
Кіт із радістю загасив свічку й знову заліз під свій улюблений картатий плед.
Наступного ранку кота розбудив тихий, але наполегливий стукіт у двері. Вийшовши з будиночка, він побачив на галявині півсотні кошенят: чорних і рудих, білих і сірих, сіамських і зовсім кольорових. Усі вони прийшли вчитися літати і з нетерпінням чекали, коли ж почнуться уроки в школі котоповітроплавання.
Кіт Орленько дуже розхвилювався. Він стояв на ґанку і хотів щось сказати своїм майбутнім учням, сказати щось необхідне і дуже важливе. Але в голові дзвеніла пісня знайомого жайворонка, пісня радості й щастя, що заважала зосередитись і знайти потрібні слова.
– Любі учні! – нарешті заговорив він. – Із сьогоднішнього дня у вас починається нове цікаве життя. Ви будете першими котами, які зможуть ширяти високо в небі, літати, а не ходити один до одного в гості, котами, для яких слово «собака» нічого не означатиме, хоч як би голосно він гавкав і хоч як би швидко бігав. Ви зможете насолоджуватися співом птахів, свіжим повітрям, теплим вітром. Ви опануєте велику таємницю повітроплавання без крил, але ви маєте пам’ятати, що знання цієї таємниці ніколи не мусить шкодити ані птахам, ані іншим котам. Перед першим польотом ви дасте обіцянку поводитися в небі добре й ніколи не ображати птахів, а того, хто порушить цю обіцянку, буде вигнано з нашої школи. Чекаю вас завтра на перше заняття.
Кошенята розійшлися. Галявина спорожніла, а кіт Орленько усе ще стояв на ґанку Він дивився на злітну стежку і думав про те, як легко здійснилася його мрія.
Потім він узяв граблі та згріб із галявини і злітної стежки всі гілки та листя. Навіть шишки зібрав і відніс убік. Виніс із будиночка дощечку, написав на ній великими літерами «КІШКОДРОМ» і прив’язав мотузочкою до стовбура сосни, що росла на краю галявини.
* * *
Перший урок котоповітроплавання почався несподівано. Учитель розбігся по злітній стежці, злетів, розвернувся над соснами і хотів приземлитися просто на ґанок свого будиночка, але промахнувся і врізався в двері. Двері, звичайно, одразу ж відчинилась, і він залетів усередину. Знову вийшов на ґанок він хвилин через п’ять.
– Любі кошенята! – сказав кіт Орленько. – Розсідайтеся зручніше на галявинці, і я зараз розповім вам про те, що необхідно знати і вміти кожному кошеняті, яке хоче навчитися літати.
Гамір затих. Кошенята розсілися на траві й нашорошили вушка. А кіт Орленько розповідав їм про літаки та повітряні кулі, про кульові блискавки та нельотну погоду і, звичайно, про птахів, без яких небо й уявити неможливо. Він розповідав усе те, про що з такою цікавістю дізнавався від свого друга – молодшого сина Орленька – іще років десять тому. Петрик Орленько мріяв стати льотчиком і читав усі книги, в яких розповідалося про історію повітроплавання, а потім, аби не забути, він переказував прочитане коту. А кіт усе мотав на вус. Був він тоді ще кошеням і відзначався хорошою пам’яттю.
– І ще дуже важливо для кожного кошеняти, – вів далі вчитель, – бути сильним і витривалим. Тому кожне заняття ми починатимемо з фіззарядки.
– А навіщо фіззарядка? – запитало руде кошеня.
– Щоб злетіти, треба мати дуже сильні лапи, – пояснював кіт Орленько, – і взагалі, щоб літати, треба мати дуже міцне здоров’я, а здоров’я зміцнюється спортом.
– А які птахи добре ловляться в небі? – запитала молоденька сіамська кішечка.
– Птахів узагалі не можна ловити! – обурився вчитель. – Хіба я вам учора не говорив?!
– Говорили, говорили! – вигукнули кілька кошенят.
– Ну тоді мені тут нема чого робити! Навіщо вчитися літати, якщо навіть нікчемним горобцем не можна буде поснідати! – сіамська кішечка встала і пішла з галявини, високо задерши хвіст.
– Ми маємо жити в мирі з птахами. – Кіт Орленько серйозно подивився на кошенят. – Вони – господарі неба, а ми – гості. Пам’ятайте, що в небі сховатися ніде, і навіть кілька горобців там можуть виявитися сильнішими за кота. А тепер я вам поясню найпростіші речі. Для того щоб літати, треба мати кішкодром і злітну стежку. Галявина, де ви сидите, і називається кішкодромом, а оця стежка від будинку через галявину до лісу називається злітною. Вона має бути рівною і прямою, щоб ви могли добре розбігтися. Усім зрозуміло?
– Так, – закивали кошенята мордочками.
– А зараз займемося бігом. Хто перший пробіжить десять кіл навколо галявинки, отримає першу «п’ятірку».
Кошенята зірвалися з місць і, відштовхуючи одне одного, кинулися наввипередки. Попереду відразу опинилися п’ятеро кошенят. Решта розтягнулися по всьому колу. Учитель уважно спостерігав за учнями, стоячи на ґанку свого будиночка. Першим уроком він був задоволений. Тільки було шкода невдалого показового польоту і боліла голова, якою він відчинив двері.
– Я перший!!! – до ґанку підбіг захеканий чорний котик із білими вушками. Позаду нього зупинилися ще четверо.
– Молодці! – похвалив їх учитель. – Усім п’ятьом по «п’ятірці». Як тебе звати? – запитав він біловухого.
– Сидоренко, – відповів котик.
– Почекай хвилиночку! – учитель зайшов до будиночка й виніс товстий зошит. – Сюди я записуватиму ваші оцінки. Так… Сидоренко – «п’ятірка». А вас як звуть?
– Петренко, – відповів сіренький.
– Моськін, – гордо мовив білий у бурих плямах.
– Лапкін, – сказав найменший котик.
– Чекайте-чекайте! – зупинив їх учитель, не встигаючи записувати прізвища та оцінки в зошит. Нарешті він зітхнув і запитливо подивився на п’ятого.
– Васько… – сором’язливо відрекомендувався той.
Кошенята з подивом подивилися на Васька.
– А ти звідки? – запитав його Лапкін.
– Із Компотівки…
Кіт Орленько задумливо звів пухнасті брови – про таке село він ніколи не чув.
– А далеко твоя Компотівка звідси? – запитав він котика.
– Напевно, – відповів Васько, – я вже три місяці мандрую…
Тепер четверо кошенят подивилися на Васька із захопленням і повагою.
– Значить, – сказав учитель, – ти хочеш навчитися літати, щоб мандрувати?
– Так, – зізнався котик. – Це ж так цікаво. За ці три місяці я так багато нового побачив! Я, якби не мандрував, ніколи б не почув про вашу школу.
– Молодець. Але все-таки треба тебе записати на прізвище господарів, як усіх.
– Прасків? – запитав котик.
– Це прізвище твоїх господарів? – усміхнувся кіт Орленько.
– Так, – кивнув Васько.
– Так і запишемо: Васько Прасків із Компотівки… А де ж ти живеш зараз?
– У Киселівці, у знайомих собак у будці.
– У собак?! – вигукнув вражений Моськін.
– Сміливий котик! – схвально кивнув учитель. – Тільки будь обережнішим: собаки, як коти, бувають погані, бувають хороші. Якщо хочеш, можеш жити в мене.
– Дякую… – зніяковів котик. – Я з їхнім цуциком дружу… Вони образяться…
– Ну гаразд, живи там, де тобі краще, – заспокоїв його вчитель. – На сьогодні урок закінчено. Приходьте завтра. До побачення!