На наступний урок кошенят прийшло менше. Потім їх стало ще менше, і через тиждень залишилось у кота Орленька тільки вісім учнів. Можливо, батьки перестали відпускати їх до школи, можливо, самі кошенята злякалися труднощів. Учитель спочатку дуже засмутивсь, але, бачачи, яких успіхів домоглися учні, що лишилися, заспокоївся.
– Як визначити, куди дме вітер? – питав він учнів.
– Туди, куди птахи летять, – відповідав Лапкін.
– Неправильно, – говорив учитель. – Треба злетіти і подивитися на найближче село. Вітер дме в той бік, в який летить дим із димарів. А яка погода вважається нельотною для котів? Петренко, відповідай.
Учитель вичікувально дивився на сіренького котика.
– Ну, там… дощ, гроза, сніговиця, заметіль… град… землетрус.
– Правильно. А як дізнатися, що буде дощ? – запитав кіт Орленько.
– По ластівках, – відповів Васько. – Перед дощем вони літають низько над землею.
– Молодці! – учитель був дуже задоволений. – Я думаю, що можна починати літати.
– Ура!!! – закричали кошенята.
* * *
Наступний день був льотним. Кошенята урочисто пообіцяли поводитися в небі добре й не ображати птахів.
– Сьогодні, – заявив кіт Орленько своїм учням, – ми будемо вчитися злітати. Для цього треба стати на злітну стежку, швидко-швидко розбігтись і, тільки-но відчуєте, що вуха самі притиснулися до маківки, зробити глибокий вдих, підстрибнути вгору і розставити лапи в сторони. Зрозуміло?
– Ага, зрозуміло, – відповів за всіх Петренко.
– Ну давай, Петренко, спробуй! – запропонував учитель.
Сіренький котик вийшов на злітну стежку, на хвилинку зупинився, потім так рвонув із місця, що аж повітря засвистіло. Він пробіг усю стежку і врізався в ялинку, яка росла по інший бік галявини. З ялинки відразу обсипались усі голки. Увесь зелений від ялинкових голок, котик повернувся до початку стежки, сором’язливо ховаючи очі.
– Нічого, нічого! Ти просто забув підстрибнути, – учитель підійшов до котика і почав висмикувати з нього голки.
– У мене вийде! – насупившись, пробубонів Петренко.
– Звичайно, вийде! – підтвердив учитель. – А тепер Прасків.
Васько вийшов на стежку, розбігся і несподівано для всіх злетів. Він пролетів над невисокими ялинками і з тріском упав у малинник. Повернувся на галявину подряпаний, але страшенно задоволений.
– Дуже добре! – радів за нього вчитель.
Цього дня більше ніхто не злетів. Погода зіпсувалася. Налетів вітер, небо затягло хмарами і почав накрапати холодний дощ. Кіт Орленько закінчив урок, попрощався з учнями і пішов до свого будиночка сушитися.
Дощ ішов кілька днів. Учні не приходили, і коту Орленьку було нудно. Він тільки один раз вийшов із будиночка – сходив до Киселівки по молоко. Тепер він сидів біля вікна, попивав підігріте на грубці молочко і дивився на мокнучу галявину, чекаючи, коли ж нарешті скінчиться дощ і прийдуть його учні. Але дощ не закінчувавсь, а учні не приходили.
Васько Прасків у цей час відігрівався в собачій будці в Киселівці, лежачи пліч-о-пліч зі своїм другом – цуциком Рудьком.
Будка була тепла, знизу застелена соломою, а зверху вкрита черепицею – як справжній людський будинок. Черепиця з’явилася зовсім недавно. Дядько Федір, господар Рудька, вчив свого сина будівельної справи, і для початку хлопчик укрив черепицею собачу будку та пташник.
– Брешеш ти все! – весело говорив Рудько Васькові, який розповідав про школу котоповітроплавання.
– Ні, не брешу! – говорив Васько. – Я сам уже літав. Злетів і яа-а-ак полетів!
Рудько, абсолютно рудий цуцик, в якого навіть очі були рудими, знову розсміявся.
– Почекай, ось дощ закінчиться, я тобі покажу! – образився Васько.
– А що, під дощем боїшся? – хихикнув цуцик.
– Дощ – це нельотна погода, – пояснив котик.
– Ну-ну, космонавт! – Рудько не на жарт розвеселився, а Васько все більше й більше ображався. Звичайно, будь-кому було б прикро, якби він говорив правду, а йому не вірили.
Несподівано крізь хмари виглянуло сонечко. Дощ ущух, і стало ясно.
– Ну давай, вилітай! – Рудько вистрибнув із будки й уважно подивився на небо. – Погода вже льотна!
Васько пройшовся по мокрій землі й озирнувся навсібіч.
– Мені потрібна злітна стежка, – сказав він Рудькові.
– А де я тобі її візьму?! – здивувався цуцик.
– Гаразд, спробую по цій. – Васько підійшов до будинку, зупинився на доріжці, що вела до воріт, розбігся і підстрибнув.
– Ух ти!!! – вирвалось у цуцика, коли він побачив, як котик перелетів високі зелені ворота.
Потім пролунав брязкіт заліза, а ще через хвилину у двір вповз Васько, наполовину пофарбований у коричневий колір.
– Ти чого? – злякався цуцик.
– А! – махнув лапою котик. – Там іще одні ворота були, пофарбовані, ось я в них і врізався…
– Молодець! – захоплено сказав Рудько. – Ти так красиво злетів! От би й мені навчитися літати!
– Ні, ти не зможеш! – впевнено сказав Васько. – Якби ти був кошеням, а так…
Цуцик ображено подивився на друга, але промовчав.
* * *
Пройшли дощі, й на кішкодромі знову почались уроки котоповітроплавання. З восьми учнів кота Орленька тільки Моськін ніяк не міг злетіти. Він уже метрів на десять подовжив злітну стежку, зламавши кілька кущів ліщини і ялинку в кінці стежки. Рештою кошенят учитель був задоволений: злітали вони непогано, а деякі навчилися вже і приземлятися. Щоправда, тепер гілки на багатьох деревах навколо галявини були поламані, а листя і голки осипались, але це не дуже засмучувало кота Орленька. Головне те, що росла талановита котяча молодь, яка могла не тільки на мишей полювати, але й літати!
– Давайте-но ще раз зі зльоту і посадки, а потім перерва! – оголосив кіт Орленько, стоячи на своєму вчительському ґанку. – Петренко!
Петренко вийшов на стежку, розбігся і легко злетів, із задоволеною усмішкою оглядаючись на вчителя і товаришів по навчанню.
– Дуже добре, Петренко! – учитель задоволено потер лапи. – А тепер посадка на галявину.
Усі кошенята, як маленькі літачки, злітали і сідали, тільки білий у бурих плямах Моськін знову не зміг відірватися від землі. Він пробігся стежкою і з тріском зник у заростях ліщини.
– Молодці! – сказав Орленько. – Завтра почнемо вивчати нічні польоти! Нам допоможе мій давній друг пугач Пилипко.