Увечері в гості до вчителя прийшов Васько Прасків.
– Заходь-заходь! – зрадів несподіваному гостю кіт Орленько. – Зараз молочка вип’ємо!
Вони сіли за стіл. Орленько запалив свічку. Її полум’я освітило і стару ковану скриню, що стояла попід стіною, і годинник із зозулею, котра виглянула на шум, і самого вчителя, який тримав у лапах глечик молока.
– А де ж мої чашки? – сам себе запитав кіт Орленько. – А! На підвіконні! Ну розповідай, як твої справи!
– Добре, – засоромився Васько, – вже трошки літаю…
– Чому трошки? Ти чудово літаєш! Ти – мій найкращий учень! – з гордістю сказав Орленько.
Васько вдоволено усміхнувсь і поворушив вусами:
– Учителю, я хотів у вас запитати…
– Питай, не соромся! – Кіт Орленько посунувся ближче до учня і нахилив голову, щоб краще чути Васька.
– Ви ж знаєте, що я дружу з цуциком…
– Знаю, ти говорив про це.
– А можна йому теж прийти на уроки котоповітроплавання? Він так хоче навчитися літати! – Васько жалібно подивився в зелені очі вчителя.
– Ні, – сумно похитав головою старий кіт. – У нас же школа котоповітроплавання, а не собакоповітроплавання. Я думаю, що всі коти будуть проти. Та й навіщо собаці літати?! Щоб котам і в небі від нього спокою не було? Ти знаєш, як я злетів уперше?
– Ні.
– Я в той час теж жив у Киселівці, у дворі в Орленька. А за мною щодня ганявся наш дворовий пес Дружок. Зажене на дерево або на паркан і гавкає до вечора, поки йому кістку не кинуть. Якось він знову за мною погнався, і так я захотів від нього втекти, що через паркан стрибнув і не приземлився. Довго не міг зрозуміти, що сталось, а потім дивлюсь – а я вже над лісом лечу. Приземлився я тоді в іншому селі і тільки вранці повернувся додому. А Дружок знову за мною. Я розбігся, стрибнув угору і злетів. Політав над селом і з неба Дружку на спину впав. Як він злякався! Цілий день із будки не виходив. І мене більше не чіпав.
– Але ж Рудько хороший, він за котами не ганяється, – знову заговорив про цуцика Васько.
– Я вірю, що він хороший, – задумливо сказав учитель, – але всі коти будуть проти того, щоб кошенята вчилися разом із цуценятами. Якщо хочеш, навчи його сам. У тебе вийде.
* * *
Пізно ввечері кошенята зібралися на кішкодромній галявині для нічних польотів. Було темно і тепло. По небу походжав місяць, із цікавістю поглядаючи вниз.
Рипнули двері, і на ґанку з’явився кіт Орленько.
– Щось Пилипка довго немає! – неголосно сказав він.
– Яа-ак це нема-ає? – долинуло з галявини. – Я-a вже півгодини тебе чека-а-аю!
– А чого ж ти не постукав? – здивувався кіт.
– Я-a ду-умав, що ти мене покличеш. Ну-у гаразд. Почнемо?
Пугач забрався на ґанок, і в темряві засвітилися його жовті очі. Він ляснув крилами, і всі кошенята замовкли.
– Нема-ає нічого цікаві-ішого за нічні-і польоти! – почав Пилипко. – Спочатку я ска-ажу-у вам, чим нічні-і польоти кращі за денні. По-перше: вночі-і нічого не видно! По-дру-уге: вночі майже ніхто не літа-а-є, і, по-третє: вночі ніхто не бачить, як і ку-уди летиш ти, а це значить, що вночі-і можна літати як завгодно і ку-уди завгодно. Можна літати зверху вниз, можна знизу вгору, можна…
– Пилипку! – перебив його кіт Орленько. – Ну чого ти вчиш!
– Ну-у добре. Дуже важливо під час прямолінійного ру-уху нічних польотів співати пісні або галасувати, щоб тебе чули і щоб у тебе ніхто не врізався. Ми, пу-угачі, наприклад, коли летимо, завжди говоримо: «У-у, у-у, у-у». Ви можете говорити все, що хочете. Наприклад, «алло-алло-алло» або «гав-гав-гав».
– Простіше «няв-няв-няв», – підказав учитель.
– Теж непогано! – погодився Пилипко. – А тепер політаймо. Зараз усі злетимо і зберемося над тими соснами, там, де я подаватиму сигнал «у-у, у-у, у-у».
Кошенята одне за одним злетіли і незабаром повисли в повітрі над соснами з іншого боку галявини.
– Та-ак, усі-і ту-ут? – запитав Пилипко.
– У-у, у-у, у-у, – відповіли йому розвеселілі кошенята.
– Летіть за мною і не відставайте! – пугач повернув у бік Киселівки і заспівав свою монотонну пісню всього з одного звуку «у».
Кошенята, що летіли позаду нього, влаштували цілий хор. Хтось із них нявкав, Лапкін гавкав, Петренко кричав «алло», а Сидоренько співав пісню «Пропала собака по кличці Дружок». Решта кошенят теж не мовчали.
Галаслива компанія зависла над Киселівкою. Пугач із цікавістю простежив, як спалахнуло світло в усіх будинках села, як загавкали всі собаки і як із будинків почали виходити люди.
– А тепер назад! – скомандував він.
Повітроплавці дружно розвернулись і полетіли в бік кішкодрому.
– У-усім «п’ятірки»! – зраділо сказав коту Орленьку Пилипко, що опустився на ґанок. – Дуже добре співають і лі-ітаю-уть добре. Просто не кошенята, а жайворонки.
– А хіба можна вночі так галасувати? – недовірливо запитав кіт.
– Звичайно! – запевнив його пугач. – У нічному небі чим більше галасуєш, тим краще. І в тебе ніхто не вріжеться, і ти-и ні в кого не-е вріжешся… О-ось я, наприклад, за все життя тільки з деревами стикався, а з птахами жодного разу!