Після нічних польотів Васько прилетів до Киселівки задоволений і радісний. Рудько сидів у будці й сумно гриз кістку.
– Привіт! – крикнув Васько.
– Ну привіт, – невесело відповів Рудько.
– Ти чого? – запитав котик, побачивши, що друг не в гуморі.
– Приземлятися не виходить. Весь час на спину падаю, – поскаржився цуцик.
– А злітати виходить? – єхидно запитав котик, не вірячи цуцикові.
– Так, виходить, – кивнув Рудько.
Васько дуже здивувався.
– Ану покажи! – попросив він.
Цуцик вискочив із будки, розбігся по доріжці й спокійно перелетів через ворота. Котик бачив, як він на мить завис у повітрі, а потім гепнувся вниз.
– Ой-ой! – закричав Рудько з-за воріт.
– Молодець! – крикнув йому котик.
– Правда? – Цуцик проліз під воротами і сів біля будки.
– Правда. Я хотів, щоб тебе в нашу школу взяли, але вчитель не дозволив, – зізнався Васько. – Він сказав, що коти будуть проти і що в нас школа котоповітроплавання, а не собакоповітроплавання. Ти не ображайся, я сам можу навчити тебе літати!
– Я вже сам майже навчився. Ось тільки приземлятися правильно не вмію. – Цуцик почухав задньою лапою за вухом.
– Нічого, я тебе навчу, і разом полетимо мандрувати!
– Згоден! Я вже трьома дворами в нашому селі мандрував!
Вранці всі кошенята, окрім Лапкіна, зібралися на галявині перед будиночком учителя. У цей день кіт Орленько обіцяв розповісти про далекі перельоти.
– Ну що, – вийшов він на ґанок. – Усі зібралися?
– Лапкіна немає! – відповів Сидоренько.
– Щось він часто спізнюється, – похитав головою учитель.
Раптом усі кошенята подивилися вгору: у бік кішкодрому з шумом летіла зграя птахів, до того ж попереду летів великий птах, а за ним десяток маленьких. Коли зграя підлетіла ближче, всі побачили, що великим птахом був котик Лапкін, утікач від молодих голубів.
– Рятуйте! Допоможіть! – кричав він, приземляючись на кішкодромі, а голуби по черзі наздоганяли і клювали його.
– Який він общипаний! – засміявся Петренко.
– Лапкін! Ти чому запізнився? – суворо запитав кіт Орленько. – І чому за тобою женуться голуби?
– А вони заздрять, що я теж навчився літати! – недбало сказав Лапкін, не дивлячись на вчителя і зализуючи боки.
– Неправда! – сказав голуб, який опустився на ґанок. – Це кошеня постійно нас ганяє! Вчора воно зловило мого брата і видерло в нього з крила десять пір’їн. Тепер мій брат не може літати!
– Авжеж, знайшли кому вірити! – не відриваючись від свого заняття, кинув Лапкін.
Кіт Орленько дуже засмутився.
– Котик Лапкін, – сказав він, – порушив обіцянку, яку він давав перед своїм першим польотом. Він образив птахів. Ми зобов’язані вигнати його з нашої школи!
Кошенята принишкли.
– Налякали! – Лапкін гордо підвів голову і задер хвіст. – Ось візьму і виросту літаючим хуліганом!
– Тобі буде дуже важко, – серйозно сказав учитель. – Хуліганів ніхто не любить, їм ніхто не допомагає!
– А мені й не треба ніякої допомоги! Без вас і вашої школи якось обійдуся! – Лапкін вийшов на злітну стежку, розігнався і полетів.
– Дуже шкода, – тихо сказав кіт Орленько. – Я думав, що він доросліший. Але я ще раз повторюю – тільки дуже дурне кошеня може полювати на птахів, таким кошенятам нічого робити в нашій школі!
Голуби полетіли. Кошенята розійшлися по домівках. Тільки Васько Прасків залишився у вчителя попити молочка та розповісти про свого друга. Він із таким захопленням розповідав про Рудька і про те, як красиво цуцик перелітає через паркан і ворота, що вчитель не міг стримати усмішки.
– Але ось приземлятися він ніяк не може навчитися, – котик важко зітхнув і зробився дуже серйозним.
Кіт Орленько задумався, покручуючи довгі вуса.
– А як він приземляється? – нарешті запитав він.
– На спину падає, – жалісливо похитав головою Васько.
– Усе зрозуміло! – твердо сказав учитель. – Вся справа у вухах. У нього, напевно, великі вуха!
– Так, великі… – підтвердив котик. – А що, треба підрізати?
– Навіщо? – Учитель скривився. – Нехай перед польотами зав’язує їх у вузол, щоб не бовталися!
– І все? – вигукнув Васько.
– Так, я думаю, що все.
Васько, дізнавшись про причину невдач свого друга, поспішив до Киселівки.
Кіт Орленько сидів біля вікна і розмірковував про Лапкіна. Він чудово розумів, як важко доведеться неслухняному кошеняті, якщо воно дійсно стане хуліганом, але він розумів і те, що тепер тільки саме життя зможе навчити Лапкіна чинити правильно. Він знав, що кошенятам було шкода свого товариша і вони б із легкістю його простили. Але навіщо тоді було ДАВАТИ ОБІЦЯНКУ?! Навіщо було обіцяти не ображати птахів? Прощати можна дитячі пустощі, але там, де починається небо, – дитячі пустощі закінчуються.
У двері постукали. Прийшов Пилипко і, як зазвичай, запропонував політати.
– Настрій поганий, – зізнався йому кіт Орленько.
– Чому-у?
Кіт розповів про Лапкіна і голубів.
– І пра-авильно зробив, що ви-игнав його-о! – сказав Пилипко. – Нам у небі такі коти не потрібні!
– У тому-то й річ, – засмучено похитав головою Орленько, – що він дуже здібний, літає добре…
– У тебе всі літають добре. А той, Моськін, який не-е злітав, як він там? – поцікавився Пилипко.
– Уже злетів. – Усміхнувся вчитель. – Тільки без розгону. З розгоном у нього не виходить. Він тепер із місця злітає.
– Та-ак, моло-одець. Ну-у так ми політаємо сьогодні?
– Гаразд, – неохоче погодився кіт.
– Ку-уди полетимо? – запитав пугач.
– До Киселівки, – відповів кіт.
Вони покружляли над призахідним лісом і полетіли до села, що мерехтіло вуличними ліхтарями та вікнами хатинок.
– Пилипку! – кіт із надією подивився в жовті очі пугача. – Ти мені допоможеш?
– Допоможу-у, – швидко погодився пугач, – а в чому?
– Я з кожним днем усе швидше втомлююсь, а хотілося б іще зі своїми учнями влаштувати переліт на дальність. Ти не зміг би з ними злітати куди-небудь подалі?
– У будь-який час ночі! – з готовністю відповів Пилипко.
– Ні, – заперечив кіт Орленько. – Цей переліт треба робити вдень, аби кошенята побачили, яка гарна наша земля, щоб навчилися знаходити дорогу назад.
– Але ж я удень сплю… – Пугач глибоко задумався. – Гаразд, спробую. Аби тільки не заснути на льоту. А ось і твоя Киселівка.
Унизу, між лісом і річкою, розкинулося невелике село. Вечір поступово переходив у ніч, але на небі яскраво горіли зірки, і було видно, як із димарів сільських хатинок угору йшли рівненькі стовпчики диму.
– Яка краса! – розчулено сказав кіт Орленько.
– Киселівка як Киселівка! – зітхнув пугач. – Краще подивися, там унизу над дахами хтось літає!
– А-а, це мій учень зі своїм другом! – сказав кіт, упізнавши Васька Прасківа.
Кошеня з цуценям грали у квача. Вони то літали над будинками, то ховалися одне від одного в садах і на городах. Рудько був чорним від вусів і до кінчика хвоста – втікаючи від Васька, він спробував проскочити в димар, але димар виявився завузьким.
– Зачекай мене тут! – попросив кіт Орленько Пилипка і почав спускатися.
Він приземлився на дах незнайомого будинку і подивився навсібіч. Село вже спало, тільки кошеня з цуценям усе ще грали, наздоганяючи одне одного й голосно сміючись. Раптом вони опинилися зовсім поруч із котом Орленьком. Кіт притиснувся до даху, щоб його не помітили, а захоплені грою Васько і Рудько посиділи хвилинку на димарі й полетіли далі.
Старий кіт провів їх поглядом і всміхнувся.
– Молодець! – мовив він неголосно. – Все-таки зав’язав вуха!
– Відпочив? – запитав пугач кота Орленька, що повернувся.
– Так! – кивнув кіт. – Я мав рацію. Гайда назад.