– Ура-а-а-а-а! – закричали разом доїдалки. Вони стали радісно обійматися та жваво щось обговорювати, тицяючи пальцями-сардельками в бік ями. Товстуни відчули свободу і були щасливі, що нарешті скінчився весь цей жах.
– Ур-а-а-а-а! – підтримали їх Марічка, Професор та Маркіз. Вони теж були раді, що нарешті найстрашніше залишилося позаду. Марко при цьому скакав, як маленьке нерозумне щеня, гавкав і намагався схопити Петрика за ногу.
І тільки Біленький підійшов до краю ями та схилив голову, ронячи сльозинку за сльозинкою в глибину. Йому було жаль хороброго шмигля. Він згадував невдале перше знайомство з Безвухим, спільні плани порятунку друзів та те, як сміливо кинувся цей сухоребрий прибулець із далекого Китаю захищати їх у бою. Він так хотів повернутися додому, до дітей!..
– Не плач! – наблизився до друга Федько й легенько погладив його по руці. – Він загинув як герой! Іноді, щоб захистити інших, хтось має пожертвувати собою!
– Наймудріший казав нам, що перемогти шмиглів зможе тільки істота їхньої крові! Але хто ж міг подумати, що такою ціною!? Ну хто? – захлипав хлопчик.
– Якби хто не думати, а допомогти мені, бо я важко висіти довго! – несподівано пролунав тихий голос із ями.
Біленький з Федьком одночасно зазирнули всередину і побачили живісінького й цілісінького Безвухого, що висів над прірвою на хвості, зачепившись за якусь іржаву залізяку, котра так доречно стирчала із купи сміття!
– Приємно бачити, що хоч хтось за тебе переживати! – майже без акценту додав пацюк.
Хлопчик, вмить осушивши сльози, обережно (щоб не зісковзнути вниз) підсунувся ближче і допоміг вибратися пацюкові нагору. А тоді схопив його на руки і побіг до веселої юрби, що ніяк не могла вгамувати своєї радості. За ним потрюхикав Федько.
Сашко розштовхав доїдалок, обережно поклав на землю безвухого героя (який, здійснивши подвиг, остаточно знесилів і тільки блаженно посміхався!) та нарешті з чистою душею і собі кинувся обіймати друзів. Вони збились у тісну купку і стояли, не ймучи віри, що всі проблеми так вдало вирішилися!
– Почекайте радіти! – почувся голос Віруса, але в загальному шумі ніхто не звернув на нього уваги. – Подивіться навколо! – вже на все горло заволав Федько.
Один за одним доїдалки затихли і почали здивовано озиратися, не розуміючи, чого ця істота так репетує та ще й міняє колір щосекунди – аж в очах мерехтить…
…Зусібіч на них мовчки дивилися шмиглі. Здавалося, їх тисячі, а то й сотні тисяч! Буквально з кожної шпарки і з кожного горбика шкірилась гострозуба пика!
Ось кілька з них зірвалося з місця та метнулося до Федька, який стояв найближче. Марічка зойкнула… Доїдалки позакривали руками очі. Маркіз де Переймало завив, а хлопці кинулися на допомогу Вірусу.
Однак шмиглі бігали швидше. Не встигли Професор з Біленьким подолати й половини відстані, як пацюки вже були біля Федька. Друзі зрозуміли, що не встигнуть!..
– Хасяїна! – несподівано заволали пацюки і дружно впали під ноги Вірусу. Той аж здригнувся, зовсім не сподіваючись чогось такого.
– Ти бути наш новий Головний! – улесливо шамкотіли шмиглі, демонструючи повну покору новому “хасяїна”.
Усі полегшено зітхнули. Хтось нервово розсміявся. Вірус ошелешено дивився на своїх “підлеглих”.
– Вітаю! – плеснув його по плечу Біленький. – Приймай посаду!
– Ти це… – не знаючи, що сказати, звернувся до найближчого хвостатого Федько. – Е-е-е! Іди-но всіх збери та до мене! А тоді розберемося! – вже тихіше, ніби говорячи сам до себе, закінчив він. Шмигль щось гукнув іншим, і вони дружно розбіглися виконувати наказ новоспеченого шефа.
– Ну, ми вже підемо! – наблизився до Сашка найтовстіший доїдалка. Король у полоні дещо схуд і змарнів (як запевнив Кабасик), але й зараз його габарити вселяли повагу (хоч би не наступив!). Він схопив Біленького за руку і почав “дякувати” з такою силою, що здавалося, ніби він хоче забрати з собою на пам’ять частинку хлопчика!
– А що ж ви робити будете? – спитав Професор, який теж вирішив приєднатися до прощальної церемонії.
– Повернемося додому! – відповів Бекон Мурмило Другий. – А вдома, як відомо, і стіни допомагають! Спробуємо полагодити електрику і воду, а там і люди назад повернуться! Все повернеться на круги своя!
Він одним порухом товстої руки закликав підданих до порядку. Ті збились у тісну купку і перевальцем, ніби пінгвіни, попрямували за своїм королем відбудовувати життя. Несподівано від них відірвалася смішна кулька на куцих ніжках… Кабасик, кумедно шкандибаючи, підбіг до Марічки, яка стояла осторонь від усіх, відвернувшись і ніби оглядаючи навколишній “пейзаж”. Він уже звичним рухом обійняв її за коліна, ткнувся в них і щось тихенько промовив.
Дівчинка погладила його по голівці, так само тихо відповіла, потім розвернула товстуна в бік інших доїдалок, які мовчки чекали нащадка престолу, та легенько підштовхнула. Той повільно, раз по раз оглядаючись, попрямував до своєї рідні. Коли він підійшов, мама взяла його за руку, прошепотіла щось заспокійливе та ніжне, і компанія опецьків продовжила свій шлях у невідомість. Через кілька хвилин вони сховалися між купами сміття.
Сашко поглянув на Мушку. В її очах стояли сльози.
Хлопчик підійшов і просто обійняв дівчинку. Вона опустила голову йому на плече та несподівано заридала.
Біленький, погладжуючи її безпорадно опущені плечі, щось невміло забурмотів, намагаючись заспокоїти дівча.
Через хвилину Марічка затихла і тільки час від часу ще голосно схлипувала, сумуючи за таким милим, таким безпомічним Кабасиком, до якого вона так звикла!..
– А скажіть-но мені, шановний Професоре! – звернувся до Петрика Маркіз де Переймало. – Чи не знаєте Ви, куди може податися добре вихований та розумний пес, в якого, на диво, немає ні житла, ні господаря? – благально, з надією дивлячись прямо в очі хлопчику, промовив фон Дворовий.
– Я думаю, любий друже, цей пес знайде дах над головою та скромний харч у моїй простій оселі! – наче цитатою з лицарського роману, посміхаючись кутиком губ, відповів Професор. Він уже й сам деякий час обдумував, як би то запропонувати Маркові плюнути на віртуальний світ і оселитись у нього. Єдиною проблемою було те, що батьки не дуже зрадіють волохатому розумнику в їхній невеличкій квартирі, та Петрик покладався на свою красномовність і не втрачав надії їх умовити!
Маркіз радісно підгавкнув і пустився намотувати кола між сміттєвих куп, не знаючи іншого способу виразити задоволення від такого вдалого повороту власного життя.
За цей час шмиглі зібрались у величезну купу. Ця купа шкірилася, пищала та перекочувалась хвилями в постійному русі. У ній то тут, то там зчинялася колотнеча – хтось комусь наступив на хвоста або “випадково” вкусив за вухо. Здавалося, що приборкати це неконтрольоване збіговисько було до снаги тільки Трояну! Діти з острахом дивилися на все це і не могли навіть уявити, як маленький і слабкий на вигляд Вірус зможе дати тут раду. А Федько досить спокійно наблизився до пацючого виру та несподівано голосно свиснув. Від різкого звуку шмиглі затихли і повернули свої мордочки.
Прибулець з Інтернету (на очах перетворившись у суворого, але справедливого Бекдора) щось неголосно сказав невідомою мовою.
Як за помахом чарівної палички, пацюче військо в секунду вишикувалось і застигло, чекаючи подальших наказів. Четверо з них спорудили щось на подобу нош, акуратно поклали на них Безвухого і собі притихли в очікуванні.
– Ну що, друзі? Будемо прощатися? – наблизився до товаришів Федько. Його хвостик дрібно тремтів у передчутті розставання. Йому зовсім не хотілося лишати Сашка, Петрика та й Марічку, яка так несподівано і дуже вчасно приєдналася до їхньої дружної компанії. Навіть пелехатий Маркіз, який все ще скакав, наче дикий кінь, серед сміття, викликав у Віруса глибоку симпатію. Але він мусить відвести небезпеку подалі від міста!
– Ну давай, щасти тобі! – притягнув до себе Федька Біленький та легенько притиснув його, поплескуючи по спині. Хлопчик намагався не виказати своїх справжніх почуттів. Йому зараз також (як кілька хвилин тому Марічці) хотілося голосно розревітись – настільки він не уявляв, як далі жити без найкращого Віруса на Землі! Але Сашко зціпив зуби та вимучено посміхнувся, ховаючи сльози подалі. – А що з ними робити будеш? – кивнув він головою в бік застиглих шмиглів.
– Щось придумаю! Я ж найстрашніший вірус на планеті! – шмигнув рильцем і усміхнувся новоявлений командир хвостатої армії.
– Бережи себе! – приєднався до друзів Професор. Він однією рукою обійняв за плечі Сашка, а другою дав легенького щиглика по носі Федькові. – Це щоб не забував нас!
– Вас забудеш! – відвернувся Федько, ховаючи очі. Секунду так постоявши та взявши себе в руки (чи то пак лапи!) він підняв погляд на Марічку. Дівчинка, вже трохи заспокоївшись після прощання з Кабасиком, підійшла до трійки “бравих мушкетерів”, присіла і чмокнула Віруса прямо в те місце, куди перед тим влучив Професор. Федько порожевів і рішуче розвернувся, перериваючи обтяжливе прощання.
Він не оглядаючись підійшов до своєї “бригади”, ще раз щось різко скомандував і, показуючи тільки йому відомий шлях, попрямував, ведучи за собою сумирних і покірливих пацюків. Четвірка найдужчих замикала хід, тримаючи на спинках ноші з Безвухим. Через кілька хвилин на вершечку сміттєвої гори Федько зупинився, помахав здалеку друзям лапкою та зник у невідомості.
Сонце, що вже підбилося височенько, яскраво сяяло в небі. У його промінні все навкруги виблискувало й мінилося яскравими кольорами. Повіяв легенький вітерець, розганяючи неприємні “пахощі”, та приніс солодко-гіркуватий запах осені. Несподівано згори почулося туркотіння пропелера, десь далеко засигналили машини й застукав колесами потяг. У місто поверталися люди.
* * *
…Враз на землю опустився густий туман, який не давав можливості побачити навіть власний ніс. Звуки в секунду зникли, ніби поглинені товстим шаром вати. Професор хотів покликати друзів, але язик не слухався його. Та й усе тіло стало ніби замороженим. Біленький, насилу піднявши руку, намацав та затис у долоні тоненькі пальчики Марічки. Його свідомість розпливалась у цій імлі.
…Розвіявся туман так само несподівано, як і впав. Друзі побачили себе в Сашковій кімнаті. Вдома!!!
Ніщо не нагадувало про віртуальні пригоди, ніби й не виходили вони звідси! Тихенько гудів на столі Залізяка, світило у вікно скупе зимове сонечко. На ліжку валялася купа канцелярського приладдя, яким Біленький намагався поцілити в Віруса. Здавалося, що Федько насправді десь поряд, можливо, на кухні, і ось-ось пролунає його розчароване: “А де ж це моя смачненька ковбаска?”
Голосно гавкнув Маркіз. Він виліз звідкись з-під столу і обнюхував нове місце, при цьому намагаючись ще й поставити свою мітку на столі та стільцях. Пес по-собачому усміхався й вихляв хвостом.
– А де ж це моя смачненька ковбаска? – хитро примруживши очі, несподівано видав Маркіз.
Друзі, які, здавалося, тільки й чекали цих слів, розреготались і дружно побігли на кухню, щоб підкріпитися та набратися сил для нових цікавих пригод…