– …І далеко зібралися? – почувся за спиною спокійний голос, і Петрик першим побачив Трояна, який, здавалося, з турботливою цікавістю споглядав сцену звільнення бранців. Проте в глибині його хижих очей палав шалений жовтий вогонь справжньої ненависті!
– Ну добре, з цими дурнями все ясно! – кивнув він на Професора, який усе ще підтримував Біленького. – Але ти? – докірливо звернувся він до Федька, що вже виліз зі своєї тимчасової схованки та, не опускаючи очей, твердо дивився на Головного.
– Ми з тобою стільки разом пережили! – похитав своєю дивною стрижкою кіт. – А скільки могли ще біди наробити, скільки міст захопити! А ти мене зрадив!.. Убити їх, – тихо і просто наказав Троян своїм посіпакам, що тісною лавою стояли позад нього, тільки й чекаючи цих слів. Наказ прозвучав так буденно, ніби Головний попросив принести хліба з магазину!
– Стоп! – несподівано гукнув Професор. – Я пропоную бій без правил, стінка на стінку. За остаточну перемогу! Хто переможе, той і вирішує, що робити з суперником.
– Ти що, здурів!? – зашипів Біленький. – Вони ж із нас на місці котлети зроблять!
– Та не здурів я! – пошепки відповів той. – Є в мене одна думка! Якщо спрацює!
– А якщо ні? – так само тихо спитав Сашко.
Він відчув, що сили майже повернулися до нього. Кінцівки знову слухалися свого господаря!
– А якщо ні – зливай воду! Додому ми навряд чи повернемось! – приречено махнув рукою Професор. – Але будемо сподіватися на краще!
– Ну що ж! Це ідея! Я такі вистави люблю, пилюку тобі в очі! – захопився Троян. – Пішли за мною!
І вся юрба, разом з доїдалками та цікавими шмиглями, що повилазили, продираючи сонні очі, зі сміття, повалила на бетонований майданчик, який ще вчора ввечері слугував рестораном, а тепер мав стати ареною гладіаторських боїв. Головний зручно вмостився на своєму “троні” недалеко від місця покарання неслухняних шмиглів. У Трояновій уяві нерухомі тіла людей, що насмілились виступити проти його влади, вже падали в яму, а за ними слідом летів продажний Бекдор, який зрадив вірусні закони! Кіт потирав лапи в очікуванні потішного видовища, анітрохи не сумніваючись у перемозі своїх охоронців. Та хай би як закінчився бій, він усе одно відправить непокірних до улюбленої ямки!
Супротивники вишикувались одне навпроти одного. Шмиглі зайняли позицію ближче до Трояна і весело шкірили великі жовті зуби в передчутті легкої перемоги. Вони щось по-своєму зневажливо джерґотіли і показували непристойні жести, намагаючись вивести суперників із рівноваги.
А друга команда виглядала, правду кажучи, жалюгідно! Проти кращих представників пацючого війська вийшли: Біленький, який ще досі відчував легке запаморочення, а тому, стоячи, плавно похитувався; Професор, який, хоч і володів якимось секретним планом, ніяк не міг позбутися зрадницького тремтіння в ногах; Маркіз де Переймало, який, судячи з усього, вже прощався з життям та готувався до подорожі в Собачий Рай, де багато смачних кісток і де він зустріне своїх шляхетних пращурів. І лише Федько рішуче стояв пліч-о-пліч з товаришами, готовий захистити свою честь і показати, як він цінує справжню дружбу!
Тим часом пацюки на жарт вишикувалися в колону по двоє і, наче солдати на військовому параді, маршовою ходою рушили в бік супротивників, вигукуючи якісь войовничі гасла.
Петрик, тільки-но це побачив, вийшов наперед і щось дістав із кишені.
– Кабасику! Яблучко, яблучко!.. – сказав він, піднімаючи та показуючи товстунові напівзасохлий фрукт, завдяки якому вони познайомились.
Шмиглі зупинилися, не зрозумівши, у чому суть приколу: тут їм голову йдуть відривати, а вони в ігри грають!
А ось Кабасик у секунду активізувався. Його очі широко відкрилися, ніс жваво зарухався, втягуючи повітря та намагаючись вловити запах улюблених ласощів. Бородавка працювала як локатор, вказуючи напрямок “на яблуко”. Малюк ніби навіть трохи виріс і якось роздувся, а погляд його затуманився. Зараз він нагадував зомбі із фільмів жахів, які виконують веління злих сил, не зважаючи ні на що!
– Кабасику! А яблучко вже там! – крикнув Професор і жбурнув сухофрукт прямо в центр застиглої колони Троянових охоронців.
Швидкості, з якою товстун кинувся за яблуком, позаздрив би навіть фірмовий потяг “Львів-Одеса”! Він врізався у хвостатих, як велика куля в кеглі, й, не помічаючи нічого, схопив жаданий плід та вмить проковтнув його. Від удару охоронці дружно підлетіли в повітря і, наче клин осінніх птахів, що зникає за небокраєм, один за одним попадали прямісінько в яму за спиною свого шефа. Той провів їх здивованим поглядом та вражено втупився в дірку, з якої ще лунали крики доблесних шмиглів. Один із них зачепився кігтем за край і повис, не маючи змоги самотужки вилізти на поверхню. Троян встав, наблизився до ями та різко вдарив бідолаху по пальцю. Той дико заверещав та майнув слідом за товаришами.
– А я думав, що в мене надійна охорона, хвоста їм у двері! – задумливо дивлячись униз, промовив Головний.
Тут за спинами доїдалок почувся якийсь рух. Вони почали схвильовано крутити головами й відскакувати набік, звільняючи комусь прохід. Хлопці теж обернулися та побачили… Безвухого!
Про нього всі забули! А він зараз зовсім не нагадував того бойового шмигля, яким був, коли вперше з’явився в книжці!
Пацюк з натугою пересував лапи. Задня частина його тіла волочилася по землі. Голова ледве трималася на плечах! Застиглі очі, здавалось, нічого не бачили. Наслідки одержаних ударів були страшними!
Враз Безвухий зупинився. Його погляд сфокусувався на Головному. В очах у шмигля запалав незвичайний вогник. Напевне, з таким вогником середньовічні лицарі кидалися в останньому пориві на ворога, вже не маючи страху полягти від його руки.
Безвільні м’язи напружилися. Зібравши залишки сил, він розігнався, у відчайдушному стрибку вчепився зубами в жилетку Трояна і повис, намагаючись стягнути того своєю вагою в роззявлену пащу Ями Смертників.
Головний, відчувши небезпеку, почав розмахувати лапами, щоб скинути озвірілого пацюка. Однак у нього нічого не виходило! Безвухий тримався міцно. Все приниження, якого зазнав він від шефа, з’єдналось у цій хватці!
Троян покрутився на місці, кілька разів підстрибнув і хотів був відійти подалі від ями. Однак йому не пощастило. Він наступив на слизький зігнилий банан, що саме трапився на шляху і завис, балансуючи на краю та ніби міркуючи – падати чи не падати? Тоді Ворм з подвоєною силою шарпнув Головного. Той ще долю секунди повагався – і разом з месником на спині та своїм розпачливим криком полетів у темну глибінь…
