…Сашкові снилася рідна школа. Перед дошкою неквапом походжала Галина Петрівна. Всі щось напружено писали в зошитах. За першою партою сиділа Марічка Петренко. Вона теж шкряботіла ручкою, смішно нахиливши голову та старанно висолопивши язика. Час від часу дівчинка поправляла неслухняні кучері, що вибилися з-під обруча, якось по-особливому дмухаючи на них кутиком губ.
Біленький відчув незвичне тепло в грудях. Йому було дуже приємно дивитися на Марічку, відчувати, що вона тут, поруч!
Несподівано на парту перед дівчинкою виліз великий шмигль. Мушка (у сні) не звертала на нього ніякої уваги. Пацюк нахабно видряпався дівчинці на плече та почав відгризати тоненькі кіски. Але Марічка ніби нічого не відчувала! Сашко відкрив рота, щоб закричати, але не міг видати ні звуку. Язик занімів, губи не ворушились, наче заморожені. Несподівано Марічка повернулася до хлопчика і прошепотіла голосом Безвухого: “Чого стогнати? Переїсти? То потреба рухати батонами, поки є чим рухати!”
Біленький сіпнувся та враз прокинувся. Над ним дійсно схилився Безвухий та штрикав хвостом у плече, намагаючись збудити хлопчика.
– Вставати! Доки всі спати, ми схопити Головний та геть додому! – все ще шепотів Шмигль.
– Ага! – несподівано озвався Професор. – Або він намаже нас замість масла на бутерброд…
– Ні, треба йти! – згадав Біленький свій сон, і серце йому защеміло з туги. – Ми повинні Марічку виручити! Тільки б нам план якийсь. Що саме робити?
– Задні лапи в передні – і бігом звідси! – порекомендував Маркіз, який теж прокинувся, почувши розмову.
Але на його мудрі слова ніхто не зважав!
Хлопці та Безвухий, тихо сперечаючись, почали обговорювати свої подальші дії. Однак поки що всі варіанти нагадували фантастичні пригоди Бетмена або якогось іншого супергероя, що мав у своєму арсеналі купу зброї, вмів літати або стрибати з двадцятиповерхових будинків.
– А хто тут без мене щось робити збирається? – несподівано почувся голосний шепіт прямо над вухом у Професора. Петрик затнувся на півслові. Захопившись суперечкою, вони проґавили наближення хитрого ворога, який тепер так підступно вивідав усі їхні плани.
Біленький схопився, стиснув кулаки та розвернувся до непроханого гостя. Безвухий і собі приготувався до атаки.
– Давай-давай! Набий пику найкращому другу! – промовив Федько (а це виявився саме він!), дивлячись прямо в очі хлопчикові.
– Ти бути обережний! – прошепотів Безвухий. – Я чути небагато, як Головний говорити всім, який бути небезпечний твоя товариша! Йому не вірити!
– А й справді! Ти ж, здається, згадав своє буремне минуле? Вирішив повернутися до старого життя, Бекдоре? – недовірливо спитав Федька Біленький.
– От ти ніби розумний хлопець, а іноді такі дурниці верзеш, що аж плюнути хочеться! Мені що, треба було йому в усьому зізнатись, а потім самому в яму стрибнути до пацюків!? – обурився Вірус. – Я раніше чого таким був? Тому що був самотнім! А тепер, коли вас, друзів, зустрів, до минулого вже вороття немає!..
– Тс-с-с-с! Тихіше ти! Побудиш усіх, і буде нам “кірдик”! – шикнув Професор. – Не час сперечатися, життя покаже! А зараз треба йти Марічку з Кабасиком виручати!
– А я вас проведу! – оживився Федько. – Мені вчора Троян усе тут показував. Я, хоч і дуже спати хотів, та все запам’ятав!
І Федько обережно почимчикував, намагаючись тихенько обійти шмиглів-охоронців, що посапували уві сні, підклавши під голови товсті хвости. Хлопці рушили слідом. А за ними, раз по раз оглядаючись, навшпиньках, подріботів Маркіз. Останнім скрадався Безвухий. Він ніяк не міг позбутися підозри щодо лихих намірів Бекдора, про якого вчора так багато дізнався (іноді підслуховувати дуже навіть корисно!).
Довго йти не довелось. Уже за кілька хвилин вони побачили дві великі, іржаві клітки, які невідомо звідки взялися на звалищі. На щастя, їх ніхто не помітив. Шмиглі, зарившись у сміття, солодко спали в цей передранішній час.
Наблизившись до першої клітки, Біленький побачив усередині якісь незрозумілі купи. Зненацька одна купа заворушилась і посунулася ближче до хлопчика. Аж тепер він зміг розгледіти свою милу Марічку, яка лежала на дранті, міцно притиснувшись до Кабасика, та стиха стогнала вві сні. Відчуття гнітючої небезпеки відступило, і зараз Сашко був готовий один стати проти всіх шмиглів світу! Професор обережно поторсав замок. Той міцно тримався в петлях.
– Ех, зараз би Кабасикове вміння замки ламати! – з жалем голосно сказав Петрик.
– Та тихіше ти! А то зараз ці китайські ніндзя прийдуть та знову натовчуть нам пики, – шикнув Біленький.
– Ніндзя не в Китаї! Вони в Японії! – заперечив Професор уже пошепки.
– А мені, якщо чесно, немає різниці, від кого на горіхи отримати: від китайців чи від японців – однаково боляче! – пробуркотів Сашко. – Ну що, давайте думати, чим ламати!
– Навіщо ламати? Я знаю, у кого ключі є! – хитро промовив Федько. – В охоронця (він там, біля другої клітки спить) на мотузці теліпаються! Можна спробувати тихенько зняти!
– Вже не можна тихенько! – дивлячись кудись за спину Професора, повідомив Сашко.
А там розверталися фронтом четверо охоронців, яким було доручено нікого не підпускати до полонених, але які так ганебно проспали. Судячи з їхніх злих пик, наміри щодо порушників вони мали дуже серйозні!
Безвухий з Біленьким вийшли вперед і стали на шляху шмиглів, щоб захистити друзів та дати їм час для звільнення бранців.
У клітках, почувши якийсь шум, нарешті попрокидалися. Марічка, побачивши хлопців, скочила та просунула руки між пруттям, ніби намагаючись їм допомогти. Спершу вона неголосно скрикнула, щоб звернути на себе увагу, однак потім, тверезо оцінивши ситуацію, безпорадно опустилася на підлогу та стала чекати, що буде далі.
А четвірка гризунів, упевнена у своїй силі, неквапом наближалася до двох героїв, які мали сміливість вийти супроти них. Першим на ворогів кинувся Біленький. Він хотів ударити найближчого, але той вправно відхилився і невідомим хлопцю прийомом поклав його на землю. Від різкого падіння в Сашка потемніло в очах. Його ніби паралізувало: руки та ноги перестали рухатися, хоча голова працювала цілком справно, тож він міг споглядати сцену бою, але не міг втрутитися в його перебіг.
Потім надійшла черга Безвухого. Двоє охоронців в одночасному стрибку завдали страшні удари хвостами по вухах пацюка. Той сіпнув головою і, мов неживий, повалився під ноги нападників.
Не звертаючи на переможених більше жодної уваги, шмиглі спокійно продовжували свою чорну справу. Пацюки вишикувались у шеренгу та кинулись на завмерлих і переляканих Професора, Федька та Маркіза. Здавалося, вони, як стадо збожеволілих слонів, зметуть усіх і все на своєму шляху! Біленький закрив очі, щоб не бачити цього. Марічка забилася в глибину клітки та голосно заплакала. Вона вже не сподівалася вийти на волю і не могла дивитися на цю жорстоку розправу над її товаришами.
А шмиглі тим часом розігналися до швидкості кур’єрського поїзда, і тепер тільки чудо могло врятувати друзів від біди. Маркіз застиг перед Професором, ніби мисливський пес, який щойно занюхав здобич. Але сам Петрик, здавалося, враз перестав боятися! Чи, може, це від шоку його відчуття зовсім притупились?!
До них залишилося кілька кроків. Ще мить – і розлючені бойовики розірвуть їх на клоччя!
– Ворона! – несподівано зарепетував Професор.
Здригнулася Марічка, яка все ще схлипувала на підлозі; разом повернули голови доїдалки (а це саме їх пацюки тримали в клітках замість консервів). Федько з переляку (настільки несамовитим був Петриків репет!) упав, закотився під самісіньку клітку та там і завмер. Навіть Біленький спробував підвестись, відчувши, що кайдани, які досі сковували його тіло, дещо ослабли.
Маркіз де Переймало фон Дворовий звився в повітря, зробив сальто і впав на землю, за звичкою прикривши очі вухами та захистивши голову лапами.
Шмиглі були неготові до таких кульбітів. За інерцією вони пролетіли кілька кроків, що відділяли їх від Петрика (який відразу ж відскочив убік), перечепились об завмерлого в позі зляканого страуса Маркіза та з усієї сили влупились у металеве пруття клітки. Сильний удар послав їх у глибокий нокаут. Тепер друзі мали кілька хвилин для того, щоб звільнити полонених та втекти.
Петрик зірвав ключі зі шворки на шиї найбільшого шмигля, швидко відчинив замок спочатку однієї, а потім другої клітки. З них у перших променях сонця, що, виспавшись, саме вигулькнуло з-за обрію, висипали доїдалки. Останнім вийшов великий, товстий доїдалка, який ледве пересувався через свій об’ємний живіт. Кабасик, який вискочив зі своєї в’язниці разом із Марічкою, раптом стрепенувся, побачивши товстуна, і з криком “Тато!” побіг до нього та кинувся в широкі обійми. Мама, яка теж так щасливо знайшлася, приєдналась до них. Вона гладила по голівці свого (як їй здавалося, назавжди втраченого) сина й тихо плакала, сльозинки щастя скрапували з її щік на його лису головешку. А Кабасик час від часу оглядався на Марічку, яка стояла віддалік, спостерігаючи за зворушливою сценою, та радісно махав дівчинці пухкенькою ручкою.
Звільнивши в’язнів, Професор кинувся до Сашка. Тіло ще погано слухалося хлопчика, але він уже міг самостійно ступити кілька кроків. Параліч потроху відступав.