А той зовсім навіть і не пручався! Він дриґав ніжками в повітрі, крутив хвостом незгірш Марка та ляскав Головного по плечах, наче вибиваючи з нього пилюку.
– А мені мої хвостаті казали, що бачили когось із наших на карантині, та я їм не дуже повірив! А пам’ятаєш, як ми колись витинали на Форумі блатних вірусів? Скільки комп’ютерів угробили, скільки людей волосся на голові собі рвало. Ех, дірку мені в зуб! Золоті були часи! – тут він, ніби схаменувшись, знову звернувся до Федька: – А ти що, справді ТАМ сидів? Замели-таки тебе? Ох, я би тому, хто це зробив, показав, як нас, вірусів, займати! Ти тільки скажи! Знайдемо – всі драйвери поламаємо!
Федько скоса поглянув на Біленького, який стояв, широко розкривши рота і не розуміючи, що діється.
Хлопчик уже не знав, чого чекати від Віруса, і був готовий до будь-яких несподіванок.
– “Бекдор”, “Троян”, “Ворм” – це ж назви комп’ютерних вірусів! – ураз пригадав Сашко. – Нам же Галина Петрівна про них розповідала!
Він ошелешено подивився на такого близького ще кілька хвилин тому, а тепер такого далекого Федька.
– …А я чув, що ти зав’язав! Чутки такі ходили!? – прорвався знову до Сашкового слуху скрипучий голос Головного. Він уже поставив Віруса на землю, але все ще не міг натішитись неочікуваною зустріччю.
– Та де-е-е! – протягнув “новоявлений” Бекдор. – Ми ж віруси! Як візьмемось – так на все життя! – запевнив він Трояна.
– От молодець! Поважаю, тарган тобі у вухо! – Головний ляснув лапою по плечу свого товариша “буремних літ”.
– Ходімо! Щось перекусимо! Згадаємо наших! – запросив Троян Федька. Той мовчки подався слідом за Головним, навіть не глянувши на друзів. Хлопці стояли ні в тих ні в сих, не знаючи: йти слідом чи залишитись тут.
– А ви чого морозитесь, шльоцики? – повернувся шеф. – Розвідник має бути ситим! Щоб у нього не було бажання перейти на іншу сторону. Дуйте за нами! Може, й вам щось перепаде, перець вам у носа! – сказав, як відрізав, та пішов собі далі, обійнявши Віруса за плечі, ніби найкращого друга.
Поки Головний наблизився до “трону”, шмиглі, як вправні офіціанти, швиденько накрили імпровізований стіл. Федько, не дуже поспішаючи та не маючи надії побачити на ньому нічого, крім недоїдків, яких так багато було на смітнику, раптом вражено застиг. Чого тут тільки не було! І накладена на бутерброди товстим шаром червона ікра, і нарізана тоненькими шматочками копчена ковбаска, і якісь смачні навіть на вигляд кусні печеного м’яса. А якщо додати порізаний великими шматками білий хліб та мариновані огірочки, що принадно зеленіли на паперових тарілках!.. Хлопці й собі завмерли. Що там було ще, вони вже не бачили, бо очі їм застелила імла! Роти їхні вмить наповнилися слиною!
Бідний Маркіз, утративши контроль над собою, кинувся до столу, намагаючись першим схопити хоч маленький шматочок. Однак Троян, навіть не обертаючись, в якомусь чудернацькому стрибку, загилив Марка лапою так, що той відлетів на кілька метрів і тільки за хвилину оговтався та заскавучав жалібно та принижено. А Головний, ніби нічого й не сталося, вів дорогого гостя на почесне місце (поламаний стілець, зв’язаний брудними мотузками та скручений іржавим дротом).
Федько повагом вмостився на запропонованому сідалищі й став частуватися, загрібаючи наїдки двома лапами та напихаючи ними рота.
Налякані невдалим “досвідом” Маркіза, хлопці стояли та мовчки спостерігали за прибульцем з Інтернету, тамуючи в собі дике бажання або влупити по нахабній пиці Віруса, або напасти, забрати всю смакоту і втекти з нею кудись подалі, щоб там нарешті на славу попоїсти. У животах буркотіло і смоктало. Вчорашні ранкові бутерброди не лише зникли зі шлунків, але й безповоротно стерлися з пам’яті.
– Гей, ти! – крикнув Троян до одного зі своїх охоронців, який не відставав від Бекдора і тільки встигав облизувати масні пальці. – Цим шльоцикам теж щось дай! А то бач, якими голодними очима зирять! Ще покусають нас, фінку їм у печінку! – голосно загиготів він, потішаючись власним (і як йому здавалося) дуже смішним жартом.
Шмигль (а це був той самий, якого недавно так безцеремонно копнув Троян) кинувся виконувати наказ господаря. Він кудись метнувся і за мить виніс на таких же паперових тарілках різні наїдки. Правда, асортимент на них був дещо скромніший, але голодним хлопчакам було не до забаганок! Одержавши свої пайки, вони хотіли були сісти до столу, та Головний помахав засаленим пальцем і вказав їм на велику купу сміття недалеко від себе.
– Ваше місце, шльоцики, поки що там! – хрипко пробубнив він. – А далі побачимо вашу роботу. Будете працювати добре – озолочу, а як не сподобається – кірдик усім!
І Троян повторив жест, що його перед тим показав Безвухий. Але в Головного це вийшло набагато вагоміше та страшніше!
Тому хлопці вирішили не спокушати долю, сіли на вказану їм купу, вділили Маркізу кожний із своєї тарілки по великому шматку м’яса та стали насолоджуватися смачною їжею, вже навіть не зважаючи на запахи, що долинали звідусіль.
Безвухий тим часом мовчки стояв осторонь, і було видно, як перекочується на його шиї гострий борлак, штовхаючи, ніби поршень, слину, що двома цівками стікала з кутиків пащі.
Біленький нишком оглянувся, побачив, що на нього ніхто не дивиться, та швидким рухом кинув шмиглю нічогенький шматок ковбаси, який щез, навіть не долетівши до землі, – наче розчинився в повітрі. Безвухий вдячно подивився на хлопчика та непомітно зник з очей.
– А ти як тут опинився? – втамувавши голод, звернувся до Трояна Федько. – Я чув, ти ніби в Британії стирчав!
– Та обклали там антивірусами, як вовка прапорцями! От і довелося п’ятами накивати, камінь їм у нирку! – відповів, облизуючи пальці, Головний. – А тут – лафа! Ліцензійних програм небагато, кожний хоче гроші зекономити, з Інтернету качає. А нам тільки цього і треба. От де привілля! Ми – у кожному комп’ютері! Я вже тут три міста заграбастав! Прийду з хлопцями, – кивнув він на шмиглів, які побожно дивились на шефа, – вони кабелі поперегризають – ні світла, ні води, ні зв’язку! А ще трохи жаху напусти, когось покусай – і місто твоє! Люди ж – істоти слабкі! Без вигод жити не вміють, от і тікають від перших же труднощів! А якщо ще з комп’ютерами перед тим “попрацювати”, як ми вміємо, так їм узагалі капець – поїзди не їздять, літаки не літають і грошики в банкоматах зняти зась!
Хлопці, що нишком наслухали цей монолог, здивовано переглянулись. А таки правду Троянище говорить! Спробуй посидіти без світла і води кілька днів – вовком завиєш! А якщо ще й без грошей та повністю відірваний від світу!..
Та грець із ним – з тим Трояном. Ви погляньте на Віруса! Ніби і не Федько сидить, а дійсно якийсь зовсім чужий Бекдор. Навіть манера в нього стала схожа на шефову: і сидить, розвалившись, і слова цідить через губу! От коли справжня натура вилізла!
– А де ти своїх товстохвостих понабирав? – спльовуючи, спитав Вірус.
– А це мене до Китаю занесло, там кількох і зачепив. А вони ж множаться!.. – він аж прицмокнув задоволено губами. – Наші хлопаки! Віруси якісь їхні! По-нашому ні бе ні ме, але вчаться швидко. А б’ються як!.. Правда, Абвізе? – кивнув Головний одному зі своїх охоронців.
– Так, так, хасяїна! – наче на шарнірах, закивала голова шмигля у відповідь.
– А як же вони тебе всі слухаються? – здивовано запитав Бекдор. – Вони ж як зберуться, то тобі буде мало місця!
– Та вони ж дурні, як корки! І не церемонюсь я з ними, джміль їм у вухо! – махнув рукою Троян. – У мене тут така ямка є! Глибока, на всіх вистачить! – кивнув він кудись за спину. – Як хто не слухається – зразу туди. З сотню вже таких бузунів попадало! Он іди, подивись!
Бекдор обережно підійшов до глибокої забетонованої ями майже одразу за їхніми спинами. Вона була досить широкою, але не дуже помітною серед куп сміття. Її дно губилося в мороці, однак можна було зауважити, що там хтось ворушиться, а нахилившись – почути тихий, жалібний стогін.
– Хто і для чого її тут зробив – не знаю! – розповідав Головний. – Але мені вона дуже придалася!
– А людей тобі нащо їсти? – знову поцікавився Вірус.
– Та я що, по-твоєму, на канібала схожий!? – кинувся Троян. – Здались вони мені! Повтікали всі люди! Правда, кількох товстунів мої орли зловили, а вчора ще когось приволокли. Я їх замість консервів приберіг – мало як життя повернеться! Он там у клітках сидять, жирок нагулюють! Ми їх навіть годуємо. А ти кажеш!
Троян задоволено відригнув, погладив своє кругленьке черевце та підвівся. Охорона, яка до цього часу лежала і відпочивала неподалік, миттю схопилась і взяла свого шефа в кільце, обороняючи від можливого нападу.
– Ну що, друже! – звернувся він до Віруса. – Хто пізно лягає, той щастя не має? Підемо кинемо свої старі кості на м’якенькі подушечки, блоху їм у пір’я!
І Троян повів кудись Федька, в якого повіки після прожитого дня ніби свинцем налилися.
Друзі незчулись, як сонце, подарувавши останні промінці купам сміття, стало ховатися за обрій, звільняючи небо своєму нічному рогатому зміннику та плекаючи надію відпочити від денної праці.
Хлопці провели поглядом Федька, котрий розчинився в сутінках, зрозуміли, що “м’які подушечки” їм не загрожують, та почали мостити собі ложе зі старого одягу (добре, що Маркіз мав у тому неабиякий досвід та швиденько усе впорав). Змучені, вони вляглися, притиснулись один до одного та полинули в обійми Морфея. Біленький останнім напівсонним поглядом зауважив, що двоє великих шмиглів з охорони Головного нікуди не пішли, а залишилися приглянути за майбутніми світилами вірусної розвідки. Але йому вже було до того байдуже! Сон ласкавими руками пригорнув хлопчика до своїх грудей.