Таємний хід оминав пастку та знову виводив у тунель. Чи були в ньому ще якісь відгалуження, хлопці так і не встигли роздивитись. Завал, як повідомив Безвухий, влаштували самі шмиглі, щоб захистити себе від несподіваних гостей, а дверцята в стіні знайшли під час своїх розвідувальних операцій.
Через кілька хвилин друзі побачили попереду світло, яке давало надію на те, що вони нарешті виберуться з цього темного і непривітного підземелля.
Дійсно, це був вихід.
Пацюк швиденько видряпався по стінці та висунув свою гостреньку мордочку, кваплячи всіх нагору.
Біленький витягнув Федька (що пригрівся за пазухою і зовсім не хотів вилазити із затишного кубельця), допоміг вилізти Професору, підсадив Маркіза та передав Петрику Віруса, який аж тремтів від холоду та хвилювання. Потім, підтягнувшись на руках, легко викинув своє тіло на сонячне світло. По очах неприємно різонуло. Після мороку тунелю годі було щось побачити. Але поступово зір звик, і хлопці нарешті змогли розгледітися.
Видовище було гнітюче. Зверху світило сонечко та легенький вітерець ганяв білі хмарки, не даючи їм ні на секунду зупинитись та перепочити… А внизу…
…Унизу, доки сягало око, розкинулися ВЕЛИЧЕЗНІ купи сміття. Здавалося, вони тягнуться аж до самого горизонту. Все, чому не знайшли застосування люди, було доправлено сюди, покинуто і забуто. Пластикові пляшки та разовий посуд, пакети, жерстянки, коробки, залізяки, різноманітні поламані речі, всілякі папірці. З роздертих поліетиленових мішків виходив гидкий “аромат” харчових відходів. Де-не-де валялися купи старого, подертого одягу та поламаних меблів. Хтось навіть холодильника викинув! Той лежав на боці, а його відкриті дверцята нагадували великий рот фантастичної тварини, яка ніби щось кричала, звертаючись до людей.
Усе це лопотіло, шаруділо і навіть пересувалося, гнане поривами вітру, нагадуючи якесь інопланетне сипуче море.
– Та-а! – задумливо протягнув Професор. – Уміємо ми нашу планету захарастити! А що через сто років буде? По вуха будемо сидіти в смітті! А там болячки почнуться, епідемії всякі!
– Ну ти й оптиміст! – аж пересмикнув плечима Сашко. – Та за сто років учені обов’язково щось придумають! Який-небудь миттєвий сміттєвий анігілятор! Вже і зараз сміттєпереробні заводи є!
– Може, й придумають! Та дивлячись на все це, не дуже віриться, що вчені дадуть з цим усім раду! – махнув рукою Професор, та раптом злякано сіпнувся.
З найближчої купи сміття за ними спостерігало кілька пар зацікавлених гострих оченяток. Шмиглі, побачивши чужинців на своїй території, активізувались. Вони вже радісно передчували свіженьку здобич і особливо ласо поглядали на Федька. Той, відчувши це, злякано притиснувся до ноги Біленького. Марко і собі якось здушено гавкнув і притулився до Професора.
А пацюків ставало дедалі більше. Вони витикалися з подертих черевиків, дірявих відер та порожніх іржавих каністр. Вилазили з куп об’їдків, вистромлювали носи з усіх нір та щілин. Нараз жовтошкірі почали оточувати друзів, поступово звужуючи коло і задоволено шкірячи великі гострі зуби. Шмиглі відчували беззахисність приблуд і подумки вже ласували калорійним, смачненьким обідом.
– КУНЬ ЗИ МАКАЯ БУБА! – несподівано грізно гукнув Безвухий, а потім тихо, але з притиском додав:
– бинь куянь мам шаонь баая!
Дивно, але шмиглі зупинились і прямо на очах втратили інтерес до прибульців. Вони всі як один шугонули врозтіч і вже через секунду щезли з очей, ніби їх і не було.
– Я-як т-т-ти це з-з-зробив? – насилу вимовив Професор. Він уже й не сподівався на мирне врегулювання конфлікту і готувався до кривавої сутички з серйозним фіналом.
– Я сказати, що ви бути розвідники Головного! – відповів Безвухий. – А якщо вони їсти вас, то буде мати великий кірдик від нього!
– Великий що? – перепитав Біленький. – Що то ще за “кірдик”?
Шмигль різко провів собі лапою по горлу, ніби відтинаючи голову.
Хлопці вражено замовкли, а Маркіз аж заскавучав з переляку.
Федька теж добряче пересмикнуло, і він набув стійкого фіолетового кольору.
– Ну що? Бути йти чи не бути? – трохи пробігши вперед, гукнув пацюк.
– Бути чи не бути – ось питання, – не пропустив нагоди сяйнути знанням класичної літератури Професор. – Звичайно, “бути”! – він підняв руку і скомандував: – За мною, мої вірні товариші!
– Теж мені Че Ґевара знайшовся! Команданте! – взяв Віруса за лапку Сашко та потягнувся за другом.
Витоптана доріжка петляла між купами сміття. Ноги час від часу ковзалися на нечистотах, а шлунок, який ніяк не хотів змиритися з тим, що бачили очі, раз у раз корчився в судомах.
А як ще додати до цього запах!
– Цікаво! – задумливо подивився на небо Біленький. – А чого це тут, на смітнику, зовсім нема ворон ні од…
Сашко не договорив, бо при слові “ворона” Маркіз де Переймало фон Дворовий, який підтюпцем біг перед хлопчиком, зненацька підлетів у повітря, зробив фуете всіма чотирма лапами, змахнув вухами та, як зрубана тисячолітня секвоя, гепнувся на землю і прикрив голову лапами.
Трьох шмиглів, які висунули цікаві мордочки і звіддаля роздивлялися процесію, ніби вітром змело.
Сашко з несподіванки аж присів!
– Тьху на тебе! Заїкою зробиш на все життя! – сплюнув хлопчик. – Я вже і забув, як ти реагуєш на слово “ворона”!
Марко ще раз високо підстрибнув, але цього разу впав на всі чотири ноги та почав енергійно закопуватись у сміття, гребучи лапами, як екскаватор. Прикопавши голову, він зупинився, ліг та завмер, ніби чекаючи повітряного нападу.
– Дай Боже тобі довгих літ! – вражено промовив Вірус, струшуючи з себе картопляні лушпайки, що вилетіли з-під лап Маркіза. Повернувшись до Сашка, він запитав:
– А що це з ним? Божевільний якийсь!?
– Та ні! Це він так-во. ну, ти зрозумів – пташок тих боїться! – відповів за Сашка Професор, погладжуючи “хвостову” частину песика. Той уже почав виявляти ознаки життя. Спочатку покрутив хвостиком, а потім нарешті і голову висунув.
– Фу-у-у-у! Ніби і знаю, що їх тут нема, але нічого з собою зробити не можу! – відхекуючись та скидаючи лапами з вух покидьки, пробуркотів Маркіз.
– Робити бойовий навчання? – і собі наблизився Безвухий. – Ніштяк, чувак! Життя все згодить! – похвалив він Переймала. – Тільки треба не гаяти час! Треба йди!
– Та йдемо вже, йдемо! Тільки прошу вас – не повторюйте більше того слова! – благально звернувся до друзів Марко.
– Яке слово? Во…? – насмішкувато обірвав себе на півслові Федько, дивлячись, як пес напружинився, готовий виконати черговий гімнастичний етюд! – Не трясись! Я ж приколююсь! – засміявся Вірус. – Ох ти ж, кудлатик!
І Вірус почухав собаку за вухом. Маркіз на це тільки голосно фиркнув.
Отож, знявши таким дивним чином напругу, друзі продовжили свій шлях.
Але довго їм іти не довелося. Через кілька хвилин сміттєві купи розступились, і погляду відкрився невеликий забетонований майданчик, у дальньому кінці якого в оточенні шести шмиглів-охоронців сиділа на обшарпаному, старому кріслі невідома істота. Зростом вона трохи переплюнула диво-щуриків.
– О-о-о-о! – мовила істота. – І кого ж це принесло? Хто хоче стати обідом для моїх корешів?
Невідомий підвівся і рушив назустріч. Коли він наблизився, друзі зі здивуванням побачили великого, дещо розжирілого Кота. Зростом він був по плече Професору, ходив на задніх лапах та мав якийсь дуже дивний вигляд. Шерсті на передніх кінцівках майже не було. Складалось враження, що над ним провели невдалий експеримент із депіляції. Залишки волосся де-не-де стирчали нерівними кущиками, нагадуючи погано скошений газон. Однак відсутність шерсті “компенсували” татуювання, що вкривали лапи до самих плечей. Це були якісь черепи, павуки та колючий дріт. Суть малюнків не проглядалась, але виглядало все це відразливо. Одягнутий кіт був у старі, зачовгані штани та тісну жилетку, яка ледве прикривала тулуб.
На голові химерного звіра був вистрижий короткий їжачок, який підкреслював великі, схожі на локатори, вуха. На шиї в кота висів товстий ланцюг із жовтого металу, а на пальцях (майже на кожному!) було надіто по такій самісінькій каблучці! Його праве верхнє ікло було штучне і виблискувало золотом на сонячному промінні, коли він відкривав рота.
– Ти кого притаранив, Ворм? – примруживши очі, спитав химерний представник родини котячих.
– Троян! Це бути наш люди! Вони хотіти бути твій вивідники! – ніби зменшуючись на очах, запобігливо відповів Безвухий. Він аж притиснувся до землі під важким поглядом порожніх жовтих очей.
Хлопці здивовано спостерігали за шмиглем. У пам’яті ще зовсім свіжим був спогад про те, як швидко і болісно він розправився з ними в зоопарку. А тут мало п’яти не цілує!
– Підійти! Це наш Головний! – підштовхнув друзів пацюк.
– Так ось ти який – північний оленю! – пробурмотів собі під ніс Біленький.
– Що? Хто там у нас голос подав? – миттю зреагував Головний. – Ану бігом до мене, шльоцики! – поманив він хлопчаків.
Треба було вживатись у роль шмиглевих шпигунів! Хлопці прибрали покірного вигляду і стали наближатися до Трояна. Маркіз завбачливо сховався за їхніми спинами.
– Е-е-е-е! – несподівано протягнув Головний. – Літра окропу тобі на п’яти! От кого я не сподівався тут побачити, так це тебе! – невідомо до кого звертаючись, промовив він. – Дай-но дорогу!
Троян відфутболив одного зі своїх охоронців, який стояв перед ним, загороджуючи собою прохід. Той відлетів далеко вбік, скривився від болю, мовчки тінню прошелестів назад та став за спиною шефа.
– Цвях мені в черевик! Невже це сам Бекдор власною персоною!? – розпростерши обтатуйовані лапи, посунув він на приголомшених друзів.
– Та я, я, старий Троянище! – відізвався хтось позаду, і хлопчаки з подивом упізнали голос Федька.
Шеф шмиглів відсунув убік Біленького та Професора, ніби й не помічаючи їх, ляснув по носі Маркіза (від чого той зразу відскочив з дороги) та радісно згріб Віруса у свої обійми.