Дорога була нерівною. Під ноги весь час потрапляли великі шматки цегли, що відкололись від стелі. Йти було страшнувато. Світло від мобільного телефону сягало лише на кілька метрів уперед і тануло в моторошній пітьмі. З неї, здавалося, щомиті могло вискочити якесь підземне чудовисько і гарненько поснідати непроханими гістьми.
Марко легко маневрував між уламками. Час від часу він зупинявся і чекав друзів, які, збиваючи ноги, марно намагалися не відставати. Найважче було Біленькому, який за пазухою ніс, хоч і дещо змарнілого, але досить-таки важкого Федька. Дорога здавалась йому безконечною.
– Отакої! – почувся попереду вигук фон Дворового. – Приїхали!
Пес різко зупинився. Петрик, який ішов за Маркізом, зашпортався об нього та ледь на зарив носом. При цьому телефон випав йому з рук, і стало видно тільки шматок усіяної битою цеглою підлоги.
– Ти чого так різко гальмуєш!? – накинувся хлопчик на пса. – Попереджати треба!
Обтрушуючи від пилу коліна на штанях, Професор нагледів невелику, але вельми неприємну дірку, за яку вдома по голові явно не погладять.
– Тут стіна якась! – з відчаєм у голосі промовив Марко. – Далі дороги немає!
– Як немає? Ти що? – мало не заголосив Біленький. Він уже ледве пересував ноги, і хоч радий був несподіваному перепочинку, але зовсім не хотів повертатися назад і ще раз долати той самий шлях. – Ти ж казав нам, що сюдою мало не щодня бігав!
– Спокійно! – зупинив Петрик Сашка, готового ось-ось полізти в бійку. Професор підняв свого ліхтарика й уважно оглянув перепону. – Це не стіна! Це завал, причому стався він зовсім недавно. Так що Маркіз не винний, він і знати того не міг!
– А ти, мій ласкавий пане, одразу кричиш на свого вірного васала! – згадав про добрі манери Марко. – Не розібрався, не подивився – а вже й винного знайшов!
І це ж треба було наткнутись на перепону, подолавши більшу частину дороги! Такого ніхто не чекав! Друзі застигли, обдумуючи подальші дії. Протиснутися крізь завал не було як. Тільки зверху, над купою цегли та землі, у світлі ліхтарика було видно вузеньку щілину, в яку міг прошмигнути хіба що якийсь худющий шмигль. Але назад повертатися – дуже довго! Крім того, акумулятора в телефоні може не вистачити. А йти в повній темряві – нема дурних! До того ж, хто знає – може, і там стеля за цей час обвалилась!
Ніби на підтвердження думок, зверху зірвався великий шматок цегли і з голосним тріском розлетівся на друзки. Зашурхотіла потривожена земля, і все знову стихло. Тиша і невідомість давили на вуха, неначе друзі перебували під товщею води.
– КАХИ! КАХИ! – пролунало за спиною Біленького так голосно і несподівано, що хлопчик аж здригнувся. Він перелякано обернувся, але нікого не побачив. Тил був чистий.
– КАХИ! КАХИ! – почулося ще раз. Звук долинав явно звідкись з-під ніг. Професор тремтячою рукою посвітив під ноги товаришу та мало знову не впустив ліхтарик.
Там любесенько сидів та вилизував свою ріденьку шерсть добре знайомий друзям безвухий шмигль, який зовсім недавно так безсоромно начистив двом із них пики.
– Знову бити будеш? – звернувся до пацюка Сашко чи то з запитанням, чи то зі ствердженням.
Той примружив свої вузькі очиці, насмішкувато і твердо подивився на хлопчаків, від чого Біленький схопився за багатостраждальну голову, в якій ще й досі чулося відлуння сильного удару, а Професор помацав набряклого носа. Маркіз злякано підібгав хвоста і втиснувся в купу цегли, яка так несподівано перегородила їм шлях. А Вірус, нічого не бачачи, але відчувши небезпеку, засовався у своєму сховку.
– Я не є любити когось бити! Я бувати великий пацифіст! – відповів Безвухий та на підтвердження своїх слів підняв стиснуту в кулак лапку.
– Щось мені здається, що дуже рідко ти “бувати” пацифіст! – обережно висовуючи голову з-за плеча Біленького, промимрив Петрик. Він знав, що пацифісти – це люди, які проти війни та насилля. Але якось не в’язалися з цією ідеєю ні вигляд “бойовика”, ні його поведінка! Та й бився він професійно!
– Ти не є розуміти! Я хотіти, щоби всі вас не бачити! – заперечив шмигль, активно ворушачи вусами та носом. – Якби інші вас зазирити – Бобик віддихай!
– “Зазирити”, “Бобик віддихай”. Ти нашу мову, напевне, за тюремними піснями вивчав? – уже трохи оговтався Біленький. – Виходить, ми тобі ще й дякувати маємо за те, що ваші нас разом із Мушкою та Кабасиком не загребли?
– Не потреба дякувати! – скромно опустив очі Безвухий, не вловивши знущальних ноток у Сашкових словах. – Я просити у вас допомогти!
– Почекай-но! – відсунув Професор товариша, побачивши, що той і слухати пацюка не хоче. – Хай скаже, що він “просити”!
– Я дуже хотіти, щоб ви допомогти нам потрапити додому! – вже майже благально звернувся до Петрика шмигль і пояснив, чого він хоче від товаришів. Зрозуміти його було дуже важко: він постійно плутав і перекручував слова, тому фрази іноді мали зовсім не той зміст. Але дещо хлопці таки зрозуміли!
* * *
…Якщо пропустити початок історії – появу шмиглів у місті (а було все так, як розповідав Кабасик), – то далі події розгорталися ось як.
Дочекавшись підмоги, перші загарбники, що вже до того часу трохи освоїлися, почали нищити їжу на продовольчій базі та робити набіги на місто. Потім вони перегризли всі електричні кабелі, через що зникли світло та телефонний зв’язок. Перестали працювати насоси, які подавали воду до квартир городян. Незвиклі жити без вигод, налякані навалою невідомих звірів, жителі в паніці тікали куди хто міг. При цьому вони з жахом ховались від великих зграй шмиглів, які почали окуповувати місто.
Через кілька днів вулиці та будинки спорожніли, і шмиглі могли вільно пересуватися, що вони й робили. Відтак було з’їдено все, що тільки нагадувало їжу! Після того як крамниці, кав’ярні та ресторани було спустошено, єдиним місцем, де ще можна було знайти щось їстівне, залишилося міське сміттєзвалище. От туди й перебралися гризуни, час від часу здійснюючи контрольні набіги на захоплену територію.
Як зрозуміли хлопці, командував загарбниками якийсь Головний (“він бути не дуже безпечний!”). І він зовсім не збирався зупинятися на досягнутому. Спустошивши це місто, його армія мала захопити сусідні. А Безвухому вже набридло воювати! Він хоче додому! У нього там чудова дружина та п’ятеро маленьких діточок, яких він уже дуже давно не бачив.
* * *
– Але якщо ви мені не допомогти, то я бити вас дуже-дуже сильно і довго! – закінчив розповідь шмигль і сумно глянув на друзів.
– От не можеш ти без того, щоб свої лапи не розпускати! – обурився Петрик.
– А чим ми допомогти зможемо? – перервав друга Біленький. – Що ми зробимо? Нас же мало, а вас ціла купа!
– Ви допомагати мені валити Головного, а я вам виручати твій кореш і чувіха! – відповів Безвухий, з надією дивлячись на Сашка.
– Ні, ну є таки в тобі щось кримінальне! – простягнув Біленький. – “Кореш”, “чувіха”… От нахапався десь!
– Наш Головний так говорити, а ми вчити в нього! – виправдовувався шмигль.
– І хто він, той Головний? – здивовано спитав Сашко.
– Ти побачити його дуже скоро! – відповів Безвухий і виклав свій план.
З його слів виходило, що їхній “командир” дуже хотів би знайти собі людей-розвідників, які будуть вивчати міста перед захопленням та допомагати йому в здійсненні підступних планів. А хто є найкращими розвідниками? Правильно! Хлопчаки! Їх ніхто не запідозрить, а пролізти вони зможуть будь-куди!
Тож він пропонував під виглядом нишпорок завоювати прихильність Головного та якимось чином скинути його з правління. “Головне – підтертися в довіру, а там щось придумай!” – запевняв він друзів.
Професор з Біленьким з недовірою вислухали план. Не дуже їм хотілося самим, добровільно лізти в лапи невідомого Головного, тим більше що все це могло виявитись пасткою. Але іншого способу проникнути в “ворожий стан” для порятунку Марічки та Кабасика вони не бачили.
– А іншого плану у Вас, випадково, немає? – нарешті подав голос Маркіз, який із жахом уявляв, як “гостинно” зустрінуть їх жовтошкірі, вузькоокі прибульці.
– Та схоже на те, що немає! – відповів Біленький та повернувся до Петрика. – Ну, що робити будемо, Професоре? Як ти казав: “При всьому багатстві вибору іншої альтернативи немає”? Йдемо?
– А є варіанти? По-моєму, це єдиний! Тільки от куди йти? – він вперся поглядом у купу, яка перегороджувала дорогу.
– Не хвилюватися! – радісно вигукнув Безвухий. – Я показувать вам правильний дорога!
Він прошмигнув повз друзів і зашарудів у темряві. Несподівано збоку голосно клацнуло, задзижчало, і в стіні з’явилися невеликі дверцята, в які з легкістю могли просунутися не тільки шмигль та Маркіз, а й опецькуватий Професор.
– Це бути запасний хід! – гордовито промовив шмигль. – Ви йти за мну та все бути чіки-піки! – закінчив він малозрозумілим висловом.
Один за одним, наздоганяючи пацюка, який поліз першим, друзі шугонули в темінь. Вірус, який наприкінці розмови спромігся-таки висунути свою головешку, намірився був щось заперечити, але Біленький, обірвавши Федька на півслові, акуратно, проте наполегливо запхав його назад за пазуху.