Підбігши до клітки, вони побачили розчинені дверцята, розкидану траву та повну відсутність Марічки з Кабасиком, які ще кілька хвилин тому солодко спали на підлозі.
– Ех! Проґавили! – з розпачем промовив Біленький та опустився прямо на землю. – Як я міг не врятувати їх? Що ж я за людина? То Віруса мало не знищив, то Марічку захистити не зміг! І хто я після цього?
– Ти давай закінчуй сеанс самобичування та думай, як їх виручити! – підбадьорив друга Професор. – Бачив, який то боєць був? Прямо два брати Клички в одному флаконі! І що ми могли зробити?
– І що вона тепер про мене буде думати? Буде думати, що я нещасний хирляк, який навіть пацюка побороти не може! – наче сам до себе говорив Біленький, зовсім не чуючи товариша.
– Та цей, як ти кажеш, “пацюк” вартий всього “спецназу” збройних сил Монголії! – намагаючись підтримати Сашка, пожартував Професор.
– Та скільки там тої Монголії? – не зрозумів жарту Біленький. – Ти її на карті бачив?
– О-о-о! Це вже серйозно! Мені б тепер відро води! – пробурмотів Петрик.
– Що? Яке відро? – несподівано ввімкнув увагу Біленький. – Нащо тобі відро?
– Та на тебе вилив би! А то голосиш тут, ніби дівчисько якесь! – уже сердито перебив товариша Петрик.
Федько з Маркізом тихенько стояли біля хлопців та тільки головами крутили, дивлячись то на одного, то на другого.
– А ви, герої, де були, коли нас тут човпли? – насмішкувато спитав Професор, помітивши своїх “бравих” соратників.
– Якби не я, то вас би досі товкли замість боксерської груші! – гордо випнувся Вірус. – Поки я не вийшов, цей безвухий і не розумів, з ким має справу! Я його раз, раз, а потім знизу – бах! – войовничо розмахував лапами Федько, показуючи, як він розправлявся з пацюком. – От він і втік!
Маркіз мовчки дивився на хвалька. Він нічого не сказав, тільки якось особливо, по-собачому, усміхнувся і почав щось винюхувати в кущах.
– Це шмиглі! – авторитетно заявив пес. – Це вони Марічку з Кабасиком викрали!
– То от які вони, ті загадкові шмиглі! – звертаючись ніби сам до себе, промовив Професор.
– Хто це “шмиглі”? Які такі ще “шмиглі”!? – аж підстрибував Вірус.
– А-а-а! Так ти ж нічого не знаєш! – махнув рукою Біленький і коротко переповів Федькові історію появи шмиглів у місті.
– Ну і куди вони могли їх поволокти? – нахилився Сашко до фон Дворового.
– Ви бачите, любі друзі, той загадковий нерівний отвір у землі біля клітки-в’язниці? – у своїй манері спитав Маркіз. – Цим підземним шляхом вони могли дістатися до міського сміттєзвалища.
– А звідки ти все знаєш? – підозріло втупився в песика Біленький. – І де Центральний парк, і де “МакДональдз”, і про дірку в землі!? Може, ти шпигун?
– Та який з мене шпигун? Гуляв я тут!
– І господар тебе так далеко відпускає? – недовірливо допитувався Професор.
– Та немає в мене ніякого господаря! Був, але ліпше, може, б і не було!.. – пес похилив голову і розповів друзям невеселу історію свого життя.
* * *
…Не було в нього бабусі, яка знала вісім мов! І народився він ні в якому не в маєтку, а на купі лахміття, що його люди викинули на смітник, а турботлива матуся стягнула, звивши собі кубельце!..
Тата він в очі не бачив і навіть не знав, який він. Мама завжди розповідала, що Вухастик (так вона ласкаво його називала) дуже схожий на свого татуся – сміливого, великого і міцного. Але при цьому матуся чогось ховала очі та відверталась.
Змалечку Марко (якого всі тоді звали тільки так!) пізнав радості зовсім не придворного, а дворового життя. Він навчився забиватись у вузькі щілини, коли йшов дощ, цупити їжу та втікати від найменшої небезпеки. Але завжди мріяв, що прийде час, коли його знайдуть, коли з’явиться господар, який буде годувати його смачненьким та дасть йому дах над головою!
Одного разу його таки знайшли! Якось він лежав і читав під яблунею, (тьху, правду кажучи, він тоді порпався в пакеті зі сміттям, шукаючи чогось їстівного), аж тут його хтось покликав. Це був високий, кремезний дядько, який шматком дешевої ковбаси заманив Марка до свого двору. Там він несподівано накинув на його шию мотузку та прив’язав біля старої, напіврозваленої буди.
Спочатку Маркіз був щасливим! У нього є ГОСПОДАР, є омріяна їжа і навіть робота! Він щоразу заливисто гавкав, як тільки хтось наближався до паркана. Але не так сталося, як гадалося! Спочатку його забули погодувати. Господар просто проходив повз нього, ніби не помічаючи, до свого будинку, відчиняв вікна і слухав свою улюблену музику, не зважаючи на голодні підвивання песика. А потім настав “чорний день”, коли його вперше вдарили! Він, як завжди радісно, кинувся зустрічати хазяїна, але той був не в гуморі і зацідив важким черевиком псові прямо під ребра. Марко сховався в будці і, поки не стемніло, не вилазив звідти.
Коли ж на землю опустилась ніч, він, зібравши останні сили, перегриз мотузку, проліз під парканом та втік світ за очі.
А по тому було всяке! Довгий час якось перебивався сам. Потім прибився до зграї таких же, як він, безхатченків. От тоді й вивчив усе місто! Довелося побігати! Спочатку вони харчувалися на смітниках біля кафе, ресторанів та тим, що вициганять у людей. А коли їх почали звідусіль ганяти, перебазувалися на міське сміттєзвалище.
Одного разу, бігаючи темної ночі по зоопарку, він провалився в якусь діру, котра виявилася старим підземним ходом, що з’єднував місце, де було звалище, за містом. І хоч бігти під землею було дуже страшно, але так шлях ставав у кілька разів коротшим…
* * *
– От і вся історія! – підняв сумні очі Маркіз. – Тепер ви не будете зі мною дружити?
– А чого ми маємо з тобою не дружити? – здивувався Професор.
– Ну як чого?! Я ж ні мов не знаю, та й взагалі без роду, без племені! – пробурмотів фон Дворовий.
– От ти нерозумний! Хіба дружать за знання та родовід? – ласкаво потріпав песика за вухом Петрик. – Та ти мені подобаєшся хоч якого походження!
Хлопець притиснув рукою песикову голову та дав легенького щиглика в лоба.
– А де ж ти мову нашу вивчив тоді? – Біленький так розчулився, дивлячись на друзів, що притягнув до себе Федька й міцно обійняв його.
– Та ж там, на звалищі! – вже веселіше відповів Маркіз. – Книжки хтось викинув! Та ім’я собі таке сам придумав! – гордо додав він.
– То ти, значить, і нормально можеш говорити? – спитав Сашко, – без цих своїх “любі друзі”, “шановні” та таке інше?
– Так це я на вас враження справити хотів! – знічено відповів песик, похиливши голову.
– А мені без того всього більше подобається! А то вже надто ти розумним виглядав, порівняно з нами! – штрикнув Марка пальцем у бік Біленький. Той тільки мовчки змахнув хвостом.
– А що з містом сталось? – несподівано згадав Професор. – Де ж усі люди поділись? Чого тут так порожньо?
– А-а-а-а! – протягнув Маркіз. – Було все так…
* * *
…Місто жило своїм життям. Шугали один за одним автомобілі, бігли кудись перехожі, цілодобово шуміли вулиці, затихаючи тільки в передранкові години.
Але одного дня несподівано всюди пропало світло.
Вночі не можна було розгледіти навіть свої власні лапи! Згасли ліхтарі та підсвітка кав’ярень і магазинів, не зблискували, освітлюючи тротуари, рекламні щити, не блимали затишними вогниками телевізори у квартирах.
Люди здивовано переглядались, висовувались у вікна, перегукувались, намагаючись з’ясувати, що ж таке сталося! Як виявилось, не працювали й телефони, тому не можна було нікуди подзвонити й запитати, що, врешті-решт, діється.
Потім перестала плюскотіти вода у фонтанах. По тротуарах стали мелькати жовтувато-сірі силуети незвичайних пацюків. Спочатку їх було небагато. Вони насторожено оглядались і ховалися від людей у підворіттях. Але в міру того, як їх більшало, вони ставали сміливішими, почали вдиратися до магазинів і кафе та нахабно нищити запаси продуктів. Перелякані продавці з криком вискакували на вулицю та втікали світ за очі.
Через деякий час на вулицях стали з’являтися поодинокі постаті, які похапцем вантажили речі в автомобілі та щезали в невідомому напрямку. Не встиг Марко зрозуміти, що до чого, як майже все місто висипало на вулиці. Люди про щось сперечалися, потім запихалися до автобусів або навіть лізли в кузови вантажівок і кудись від’їжджали. Діти плакали, дорослі сварилися за місце в транспорті та намагалися заштовхати в салон побільше речей.
Жвавий рух тривав дні три-чотири. Потім ставало все тихіше і тихіше. Нарешті вулиці спорожніли і набули того вигляду, якими й побачили їх друзі. Шмиглі (як досвідчені мародери!) за два дні вичистили все, що було їстівного. Після того вони зникли в невідомому напрямку, але люди так і не повернулися.
Собаки, з якими “тусувався” Маркіз, пробіглися містом, завітавши в усі можливі закутки, де колись можна було перекусити. Але зараз там було порожньо. Тільки відбитки безлічі маленьких лапок свідчили про те, що їх хтось уже випередив. Вони було поткнулися на звалище, але виявилося, що саме там і загніздилися зграї нахабних пацюків. Тільки там залишилася ще якась пожива! Тож бригада безхатченків розбіглась у пошуках кращої долі. Що сталося з кожним із них, Марко навіть не здогадувався.
* * *
– Слухайте! – зненацька скрикнув Професор. – А пам’ятаєте, що нам Наймудріший говорив? Він же сказав, що тільки в місці, де є гори сміття, можна перемогти ворогів! Якось так, по-моєму!
– Він сказав, що тільки там вони відчувають себе господарями! – заперечив Біленький. – Нам треба туди! І то якнайшвидше! Думаю, Марічку з Кабасиком якраз на звалище й поволокли! Заодно і перевіримо, чи такі вони вже там господарі!
– А може, ну їх, цих шмиглів! – вліз у розмову Федько. – Жили ж якось без них, та й далі зможемо!
– Та ти що!!! – аж кинувся Біленький. – Там же Мушка! Та я за неї лева в савані заганяю, а ти таке кажеш!
– Та я нічого! Я ж тільки перевірити тебе хотів! – знітився Вірус.
– Знайшовся мені контролер! – кинув Біленький. – Нумо скоріше дорогу шукати! Ти ніби казав, що найкоротшу знаєш? – повернувся Сашко до Маркіза де Переймала.
– Так от же! Ця щілина і є вхід до підземного ходу! – ще раз нагадав Марко, тицяючи носом у розриту нору, біля якої можна було розгледіти відбитки маленьких лапок. І він першим пірнув у морок.
За ним обережно просунувся Професор. Сашко підхопив Віруса на руки, передав його (як м’яч!) Петрикові і собі зісковзнув у невідомість.
Біля самого входу сонце ще пробивалося вниз, освітлюючи стіни високого мурованого тунелю, по якому можна було пересуватися, навіть не нагинаючись. Але все, що було далі, ховалося в непроглядній темряві.
– І як будемо йти? – спитав, ні до кого не звертаючись, Біленький. – Ми ж як кроти сліпі тут! Нічого не видно!
– А я дорогу добре знаю! – гордовито промовив Маркіз, готовий бігти вперед та вести за собою хоч і цілий народ.
– Та ти, може, й знаєш! А ми як? Навпомацки підемо? Чи за хвоста твого триматися будемо? – докинув Професор.
Несподівано він ніби щось згадав, засунув руку до внутрішньої кишені піджака та витягнув свого мобільного телефону.
– Нарешті пригодився! – радісно прицмокнув хлопець, вмикаючи ліхтарик. Синювате світло, відбиваючись від стін, не давало змоги бачити далеко попереду, але принаймні було видно, що в тебе під ногами і куди ступати, аби не впасти та не скрутити собі в’язи.
– О! Класненько! – не гаючись, схопив на руки Федька Біленький. – А ти хотів ним у Наймудрішого кидати! А зараз би чим світили? Ну що, йдемо!? До нових пригод і подвигів!..
– Або до нових проблем на свою голову!.. – пробурмотів Вірус, зручніше вмощуючись на руках.
Але ніхто його не почув, бо всі дружно рушили (підсвічуючи собі дорогу Професоровим ліхтариком) і звук їхніх кроків лунко відбився від цегляних стін.