…Зранку першим прокинувся Професор. Він обережно, щоб нікого не розбудити, виліз із теплої лежанки, розім’яв ноги та вийшов із клітки на мощену камінням доріжку. Пам’ятаючи, як небезпечно прогулюватись віртуальним світом самому, Петрик вирішив не відходити далеко.
Ранок був по-літньому теплий. Хоч опале листя шурхотіло під ногами та нагадувало про осінь, повітря ще не охололо, тому дуже приємно було пройтись та подихати на повні груди, насичуючи організм киснем.
Не встиг хлопець віддалитись і на кілька десятків кроків, як почув за спиною якесь шарудіння. Всередині все похололо. Він оглянувся. Звуки стихли, але залишилось неприємне відчуття, що за ним хтось спостерігає.
– Гав! – почулося з кущів, і на доріжку вискочив Маркіз.
– А-а-а-а! – з полегшенням видихнув Професор. – Це ти зранечку людей шугаєш? А я думаю: хто це шарудить! Думав уже, що шмиглі об’явились! А ти вважай, не побуди всіх!
– Кого він ще тут побудить? Він і так уже всіх на ноги підняв! – сердито бурмотів Біленький, кліпаючи сонними очима та наближаючись до друзів. За ним сунув невиспаний Федько.
– Ану ти, вухастий, іди-но сюди! Я тобі зараз покажу, як комп’ютерних монстрів у таку рань піднімати! – поманив Марка Вірус. – Ти знаєш, чим це для тебе може скінчитися? – Зараз як розвернусь…
– …та як утечу, то й не наздоженеш! – закінчив за нього Біленький. – Не лякай мені собаку! Він же не знає, який ти “хоробрий”, може і повірити!
Федько набурмосився і замовк. Маркіз знічено опустив голову – йому було дуже незручно через те, що він став причиною ранкової сварки. Пес підбіг до Професора, потерся об його ноги й трохи заспокоївся тільки тоді, коли хлопчик підбадьорливо почухав його за вухом.
– Ну годі вже! – мовив до Віруса Сашко. – Я жартую, не ображайся! Але давайте, дійсно, трохи тихіше, бо Марічка з Кабасиком ще дрихнуть без задніх ніг! Замучили ми їх учора! – турботливо махнув рукою Сашко в бік клітки, яка сховалася за кущами.
Петрик, не слухаючи пересварки, відвернувся та став пильно вдивлятися в кущі. Йому знову почулося те саме шарудіння, і не зникало відчуття чийогось тяжкого погляду (ніби цвяхи хтось у спину забиває!). Насторожився і Маркіз. Він став нюхати повітря і загрібати землю задніми лапами. Було видно, що пес по-справжньому наляканий.
Марко, відганяючи страх, кілька разів голосно гавкнув. У відповідь кущі затремтіли. Було враження, ніби там дійсно хтось сховався!
– Гей! Хто там? Ану вилазь! – не наважуючись підійти ближче, крикнув Біленький. – Вилазь, а то зараз гранату кину!
– А що, в тебе і граната є? – підозріло прошепотів Федько.
– Та звідки! – так само пошепки відповів той. – Це я, щоб жаху нагнати!
Але кущі німували. Ніщо не виказувало присутності сторонніх. Може, то просто вітер ненароком заблукав сюди, а може, невідомі злякались Сашкової “гранати” і втекли?
– Що ж робити бу… – почав говорити Біленький, але його мову несподівано перервав голосний дівчачий вереск.
Усім аж вуха позакладало! (От уже вміють дівчата вищати! Набери таких до армії, то їм і зброї до рук давати не треба – самим звуком усіх ворогів розженуть!).
Першим оговтався Сашко та зразу метнувся до клітки, розуміючи, що так кричати Марічку могло змусити тільки щось жахливе.
Слідом кинувся Професор. За ним, уже не звертаючи уваги на переляк, великими стрибками мчав Маркіз. Тільки Федько, раз у раз насторожено розглядаючись на всі боки, не дуже поспішав за товариством.
– Допоможіть!!! – репетувала дівчинка. – До-о-п… – зненацька вона затихла, та водночас почувся приглушений зойк Кабасика.
Біленький не бачив, що там відбувається. Він дуже злякався за дівчинку і хотів чимскоріш дістатися до клітки. І вже залишилось буквально кілька кроків!.. Уже за тим он кущем сховався їхній тимчасовий прихисток!.. От-от він зможе довести Мушці свій героїзм і захистити її від невідомої напасті.
Але несподівано прямо перед ним на доріжці, ніби нізвідки, виникла якась невідома істота. Вона нагадувала великого пацюка, але надзвичайно худого та обдертого. У неї не було лівого вуха (тільки якийсь обгризений куцик), зате були великі жовті зуби, що стирчали з рота, ніби не вміщаючись там, та довгий лисий хвіст, що волочився по землі за своїм власником. З-під жовтуватої шкіри випиналися гострі кістки.
Істота стояла, загороджуючи Біленькому дорогу, і нахабними вузькими темними очима вичікувально спостерігала за ним. Ні тіні страху чи вагання не було в її погляді.
Хлопчик, не зупиняючись, ударив щурика-доходягу ногою, намагаючись відкопнути його вбік та звільнити собі шлях. Але “доходяга” зненацька захопив кігтистою лапою підняту кінцівку Біленького та, підстрибнувши й перевернувшись у повітрі, легко повалив Сашка на землю. Той, зовсім не чекаючи на такий розвиток подій, упав, боляче вдарився головою та знепритомнів.
Професор, побачивши, як сухоребрий пацюк швидко розправився з його другом, кинувся помститись за товариша. Він стиснув кулаки, нахилився вперед, ніби зібрався лобом ламати стіни, та лавиною понісся на кривдника.
Але удача зрадила і йому. Зубате страшидло відштовхнулося від землі, підлетіло високо вгору та вшкварило своїм хвостом Петрика прямо в ніс. Хлопчикові потемніло в очах. У вухах загуло, а шлях перегородили хмари кольорових зірочок. Він схопився руками за обличчя і, нічого не бачачи перед собою, осів на землю.
Маркіз де Переймало, який біг за Професором, різко пригальмував та зупинився. Він з острахом дивився на малого курдупеля, який за кілька секунд розправився з його друзями, і хоч не раз брав участь у собачих бійках, але напасти не наважувався. Щось таке було в погляді пацюка, що зупинило б і найсміливішого собаку.
– Ти ходить сюди! – з якимось дивним акцентом промовив Зубатий та грізно поманив лапою до себе зляканого песика. – Ми робить з тебе великий кругляк м’яса!
– Котлету! – машинально виправив фон Дворовий і сам злякався своїх слів. – Але я зовсім не хотіть ходить! – Він і сам не помітив, як заговорив по-пацючому. – Я тут просто гулять! Я вже зовсім іти звідси, але хотіти забрати свої друзі.
І Маркіз висолопив язика та схилив набік голову, всім своїм виглядом показуючи, що опинився тут зовсім випадково.
Тим часом до них наблизився Федько. Він тихенько підійшов та сховався за Марком так, що його й видно не було.
Він вирішив причаїтися та перечекати небезпеку.
– А ти не могти тут гуляти! Тут могти ходити тільки ш…м…у-у-о-о-гл… – прошипів Зубастик якоюсь незрозумілою мовою.
– Даруйте, що перепитую, – мовив Маркіз, – але ЩО ви сказали? Хто могти ходити?
– Шмиглі! – тепер уже розбірливо відповів пацюк. – От не розумій просте слово! Волохатий, дурний індик!
– Взагалі-то, я собака, а не індик! – ображено огризнувся Маркіз. – І до того ж вельми, вельми розумний!
– Ти є дуже багато бовкати! – загрозливо почав насуватися на Марка жовтошкірий боєць. – Я зараза тебе буду мало-мало виховувати!
– То вже точно, що зараза! – тихенько проказав фон Дворовий, відступаючи назад та посуваючи п’ятою точкою завмерлого Віруса, який у цю мить сам собі здавався лише кущем (навіть позеленів під колір!).
– Я не почути, що ти казати, але тобі початок! – стиснув лапи в кулачки гризун.
– “Кінець”, а не “початок”! Говорити спочатку навчіться, шановний! – знову виправив пацюка Маркіз, від чого той ще більше розлютився.
“Ой, догавкаюсь я сьогодні! – подумав пес. – І чого мені не мовчиться?!” І він приготувався мужньо зустріти напад: міцно замружив очі та ліг на землю, накривши носа передніми лапами. А щойно він улігся, стало помітно переляканого, з вилупленими очима Федька, який досі “сміливо” ховався за собачою спиною!
Але тут (зовсім вчасно для Віруса та фон Дворового!) з кущів почувся якийсь шепелявий свист. Шмигль, забувши про Марка, насторожився, трохи почекав і, вловивши ще два таких самих сигнали, мовчки шаснув між гілками і щез.
– Ти бачив? Бачив? – вискочив з-під Маркізового хвоста Федько. – Як тільки я надумав вийти та розібратися з ним, він одразу й втік! От такі ми – монстри! А що він з хлопцями зробив?
Вірус кинувся до Сашка, який уже сів на землі та трусив головою, не розуміючи, що з ним сталося. Професор теж тільки-тільки почав приходити до тями. Він шморгав розпухлим носом та здивовано оглядався в пошуках того, хто зумів так легко відправити його в нокаут. Він не був забіякою, але постояти за себе міг. Та й з Біленьким вони бували в різних ситуаціях і майже завжди виходили переможцями!
Побачивши друга, який дотепер не міг встати, Петрик скочив на ноги та кинувся до нього. Разом із Федьком вони допомогли Сашкові піднятись.
Хлопчик постояв, ступив кілька кроків, покрутив головою, наче розминаючи шию, та враз побіг, похитуючись, до їхнього тимчасового житла. Професор, який не чекав від друга такої прудкості, подався за ним.