Дорога до зоопарку не запам’яталась якимись видатними подіями. Єдиною невеликою неприємністю було те, що Маркіз де Переймало, який упевнено вів друзів до мети, ледь не наступив лапою на старого, іржавого цвяха, що валявся на дорозі. Хазяйновитий та турботливий Професор (щоб більше ніхто на нього не напоровся) кинув цвях до кишені.
Як виявилось, усе в цьому місті було неподалік. За двадцять хвилин неспішної ходи подорожани змогли побачити великі кольорові літери над високими воротами, з’єднані в слово “ЗООПАРК”. Біля входу стояли стенди, що зображували різноманітних звірів та коротко описували їх. Як і в усьому місті, тут панувала порожнеча. Ніяким чином не давали про себе знати леви та тигри, не кричали мавпи і не стирчали з-за огорожі довгі шиї жирафів.
Зайшовши на територію, друзі побачили порожні клітки, пустельні вольєри та неторкані плеса ставків.
– Оті клітки, напевне, і є “залізний полон”! – показав рукою на металеве переплетене пруття Професор.
– Вже легше! – відреагував Біленький. – Тільки б знати, чи є тут Федько! Може, ми щось не так зрозуміли?
– А це ми через кілька хвилин. – Петрик огледів територію, якій, здавалося, не було кінця-краю, – …годин і довідаємось!
Дійсно. Не знаючи, де шукати, тут можна було проблукати й цілісіньку вічність. Та дарма. Треба було якось починати. “Очі бояться, а руки роблять!” – завжди каже їм учитель праці. І хай як не хочеться гаяти час, а таки треба оглянути всі клітки і жодної не пропустити.
Порадившись, друзі вирішили цього разу не розділятися. Потім ще доведеться шукати одне одного! Хай воно буде трошки довше, але безпечніше.
…Минуло дві години. Пошукова команда змучено пересувалася від клітки до клітки, заглядала крізь пруття, час від часу кликала Віруса та йшла далі. Мало хто вже вірив, що удача їм усміхнеться. Тільки Маркіз, здавалося, зовсім не втомився. Він, як заєць із реклами батарейок, гасав доріжками, у той час як решта ледве волочили ноги.
– Ні! Треба було таки в цирк іти! – простогнав Біленький. – Там і кліток менше, і ходити стільки не довелося б. Непогано вони в цьому місті розважалися: парк який великий, а зоопарк – так іще більший!
Він поглянув на Мушку, яка тягнула за руку Кабасика. Дівчинка не жалілась, але було видно, як їй важко. Товстун, не звиклий до фізичних навантажень, тяжко хекав і без Маріччиної допомоги, мабуть, давно б уже безсило розпростерся на дорозі.
– Привал! – сказав Сашко і перший всівся на низьку, товсту дерев’яну огорожу, що тягнулася між клітками та доріжкою. Він побачив вдячні очі Мушки і знову був готовий оббігати хоч півміста, аби ще чимось догодити дівчинці.
Тим часом усі зупинились. Марічка сіла прямо на пожухлу траву, Кабасик примостився біля неї. Петрик важко виліз на огорожу до Біленького. Марко ще кілька хвилин побігав, але, напевне, енергія закінчилася і в нього. Він приліг біля хлопчаків, поклав голову на лапи, прикрив очі вухами та задрімав. Настала тиша. Ніхто вже не хотів і не міг говорити.
– …Цвіте-е-е те-е-рен, терен цвіте-е-е
Листя-а-а-а опадає-е-е-е.
Хто в нево-о-олі опинився-а-а-а –
То-о-о-й горя зазнає-е-е-е! –
залунала в тиші тужлива пісня, яку хтось майже простогнав, підвиваючи та покашлюючи, наче старий саксофон.
– А-а-а-а-а я-а-а молоденький
Вже-е-е горя-а-а зазнав,
Вечероньки-и-и-и не доїв,
Нічки-и-и-и не доспа-а-а-а-в!
Слова про недоїдену вечерю та недоспану ніч прозвучали так жалібно, що у всіх на очах виступили сльози. А Кабасик аж носом зашморгав – так йому закрутило!
Не мовивши ні слова, хлопці разом кинулися шукати, звідки долинає спів (якщо це можна було назвати співом!). Через кілька секунд звідти, куди вони побігли, почулись захоплені вигуки та ще якісь незрозумілі звуки. Маркіз рвонув слідом за хлопцями. За ним потягнулися Марічка і Товстун.
Коли вони наблизилися до джерела звуків, то побачили велику клітку, навколо якої стрибали Петрик з Біленьким, при цьому вони захоплено лупили один одного по спині та плечах, час від часу радісно плескаючи в долоні. Марічка вражено зупинилась.
– Що це з ними? – спитала вона в Кабасика. Той теж не міг зрозуміти, що сталося з хлопчаками, які буквально хвилину тому падали з ніг, а тепер скачуть, як скажені індіанці, від чиїх танців скальп полоненого сам собою готовий злізти з голови і плигнути їм до рук.
– Може, це хвороба якась! – висловив припущення Маркіз. Він теж не наважувався підійти і злякано смикав хвостом.
Тим часом Мушка набралася сміливості, підійшла майже впритул до клітки, про всяк випадок оминувши пошаленілих хлопчаків, заглянула всередину, та й собі почала підстрибувати на одній нозі та щось весело вигукувати.
– О-о-о! – протягнув Марко. – Любий друже! Я бачу, цією пошестю заразитися легше, ніж набратися бліх. Тікати звідси треба!!! – і він, підібгавши хвоста, кинувся геть від “жахливого” місця так швидко, що його задні лапи випереджували передні. Відбігши на безпечну відстань, Маркіз зупинився, оглянувся, побачив, що Кабасик не збирається тікати і, дещо заспокоївшись, влігся та став спостерігати здалеку за розвитком подій.
А в клітці… У клітці – прямо на підлозі, трохи притрушеній соломою – сидів так довго розшукуваний, такий милий серцю Вірус! На нього було сумно дивитись. Блідо-жовтий колір шкіри підкреслював синці під очима, передні лапки були скручені товстим мотузком. Він змарнів і аж ніби схуд.
Після першого гострого нападу радощів хлопці трохи вгамувались, помітили зміни у Федьковій зовнішності та мовчки, з жалем спостерігали за його поведінкою. А прибулець з Інтернету тим часом, здавалося, навіть не помічав друзів. Він сидів, втупивши погляд у протилежний куток своєї в’язниці та мовчав, застиглий, як єгипетський Сфінкс.
– Агов! Вірусе! Ми тут! – гукнув Біленький, розглядаючи величезний замок на клітці та міркуючи, як би його відчинити. Федько навіть не моргнув. Тільки колір його шкіри зрадливо змінився, даючи знати, що насправді Вірус усе чудово чує.
– Ге-е-е-й! У тебе що, проблеми зі слухом? – обурився Професор. Маркіз, який знову повернувся до гурту, і собі підгавкнув.
– Вірусику! Маленький! Ну відгукнись, скажи хоч слово! – приєдналася до хлопців Марічка.
Почувши голос дівчинки, Федько здригнувся й повернув свою фізіономію з жалібно опущеними кутиками очей.
– Чи то мені почулося? – звертаючись ніби в порожнечу, кволим голосочком поспитав він. – Чи то мене хтось кликав? Може, я хоч комусь потрібен?.. А МОЖЕ, МЕНЕ МІЙ НАЙКРАЩИЙ ДРУГ ХОТІВ ПОЗБАВИТИ ЖИТТЯ!!? – несподівано заверещав Федько і кинувся на пруття, намагаючись зв’язаними кінцівками дотягнутися до Біленького та зацідити йому в пику.
Сашко відсахнувся від клітки, знічено опустив руки і мовчки стояв, не знаючи, що йому робити. А Вірус таки правий! Якби не збій у програмі, навряд чи вони знайшли би його живим та неушкодженим. І це зробив Біленький – людина, якій Федько цілком довіряв і яку вважав другом! На очі Сашкові навернулися сльози. Йому було боляче і дуже соромно за свій вчинок, але як усе виправити, він не знав.
– Вибач мені, будь ласка! – промовив Сашко. – Я розумію, що тобі це нелегко, але ж я і сам весь цей час дуже переживав. Чесне слово! Як я можу спокутувати свою провину?
– Ну, по-перше, звільни мене звідси! А коли я вилізу, то я з тобою розберусь! – сердито відповів Вірус і відвернувся.
– Розберись! Усе витерплю, тільки не ображайся на мене! – каявся Біленький, обережно підсуваючись до клітки.
– Ех, хлопці! – знову обернувся Федько. – Не можу я довго ображатись! Як я за вами скучив! І за тобою теж! – додав уже порожевілий Вірус, звертаючись до дівчинки.
Перед ними знову був той самий рідний Федько, за яким хлопці теж дуже-дуже скучили. Він підбіг до дверцят, вистромив крізь пруття зв’язані лапки, намагаючись хоч доторкнутись до простягнутих назустріч рук. Вірус так швидко вибачив Біленькому його вчинок тому, що, правду кажучи, і сам відчував провину за свою “шкільну акцію”. Як же йому хотілося нарешті вирватися з цієї в’язниці, притиснутися до Біленького та відчути руку Марічки на своїй головешці!
Його погляд зупинився на Кабасику, що ніби прилип до дівчинки. Федько ображено скривився, розуміючи, що хтось підступно зайняв призначене тільки йому місце. Він засопів, набувши лілового кольору.
– А це ще хто? – напружено спитав Вірус у Професора, киваючи головою на Кабасика. – Чого це він до вас приплівся?
– Це наш друг! Він мене врятував. Нормальний хлопець! – і Петрик коротко переповів усе, що сталося з ними після того, як Віруса запроторили в карантин.
– Друг, кажеш? – ревниво зиркав на товстуна прибулець з Інтернету. – Ну, побачимо, побачимо. Витягайте мене звідси скоріше! Ви ключ, сподіваюся, знайшли?!
– Я-я-кий ключ? – ледь вичавив Біленький. – Немає в нас ніякого ключа!
– Та ти що! – аж підскочив Федько. – Без ключа тут робити нічого. Ти ж бачиш, який замок. Його й танком не зірвеш! Я ж вам казав – шукайте ключ! А ви… Ех, а ще друзі називаються! Так і сидіти мені до скону в цьому карантині!
– Не хвилюйся ти так! Ми щось придумаємо! – запевнив Віруса Професор. Він підійшов до замка, спробував зірвати його голіруч, упевнився в безглуздості свого вчинку та мовчки опустив руки. Вірус із трагічним виглядом відійшов від виходу і всівся на підлогу, ніби готуючись до довічного страждання та голодної смерті в цій в’язниці.
– Припливли! – безнадійно мовив Біленький. – Бачить око, та зуб не йме!
Виходить, що вони знайшли свого друга тільки для того, щоб стати свідками його страждань!
Тут Кабасик, на якого вже ніхто не звертав уваги, сіпнув Марічку за одяг і, коли вона нахилилася, щось гаряче зашепотів їй на вухо. Дівчинка недовірливо на нього подивилась та щось тихенько спитала. Товстун почервонів, кивнув і опустив винувато очі.
– Ну давай, кажи! – підштовхнула Мушка опецька до хлопців. Той чогось відпирався і ще дужче червонів.
– Не можу, соромно мені! – відмагався він. – Ти скажи!
– Давай, давай сам! Ти ж уже дорослий! – наполягала дівчинка. – Тим більше зараз це буде дуже навіть виправдано!
І Кабасик, то червоніючи, то бліднучи, розповів, що часом (дуже-дуже рідко!) він тишком-нишком відчиняв великі навісні замки на дверях комори. Але тільки щоб врятувати себе від голодної смерті! Йому було дуже соромно! Він боявся, що про це дізнаються батьки, але йому щастило – дотепер ніхто не застав товстуна за не гідним принца заняттям. (Важко було уявити, щоб Кабасик, якого батьки, за його ж словами, годували самими делікатесами, потерпав від голоду. В уяві радше виникали шлункові кольки та розлади травлення!).
– А у вас, доїдалок, у всіх якісь кримінальні нахили! – прокоментував Професор. – Наймудріший бутерброди крав у майстерні, ти замки ламав. Якісь ви ненажери! За їжу на все готові, – пустив шпильку Петрик, хоча в цей момент він сам за порцію маминого борщику був готовий майже на все!
Товстенька пичка Кабасика набула бурякового кольору, такого насиченого, що аж Федько, який обернувся, щоб краще чути розмову, позаздрив йому. А Товстун уже й сам був нерадий, що вліз зі своїми зізнаннями! За кого його тепер будуть мати друзі!?
– Та не червоній ти! – кинув Біленький. – Зараз нам твоє вміння якраз би в пригоді стало!
Він з надією подивився на товстуна та підбадьорливо стиснув йому плече. Кабас Мурмило Третій піднісся душею. Пика набула природного кольору, і він уже палав бажанням виручити Віруса з ув’язнення.
– Ну, чого стоїш? Починай, “ведмежатник” ти наш! – легенько підштовхнув хлопчик товстуна.
Той помацав замок, що висів якраз на рівні його очей. Подмухав у нього. Сіпнув за дужку та повернувся до хлопців.
– Е-е-е-е! Тут діла не буде! – радісно промовив Федько нібито це й не його мали витягти з полону. Він ніяк не міг пробачити опецькові, що той відібрав собі увагу дівчинки, призначену тільки для нього, для Віруса! – Теж мені зламщик знайшовся!
– Що сталося? – кинувся Сашко, який в уяві вже обіймав визволеного друга.
– Та мені б якогось дротика або гвіздка! – зі знанням справи мовив Кабасик.
– А може, тобі ще ключика одразу принести на золотій тарілочці? – ніяк не вгамовувався Вірус. Він бігав по клітці з кута в кут і, здавалося, зовсім не переймався серйозністю становища.
– О! А в мене ж гвіздок є! Той, що на нього Маркіз мало не наступив! – радісно шаснув рукою до кишені Професор. Марко, відчувши, що йому належить не остання роль у порятунку Віруса (а хто на гвіздка наступив?!), гордо підняв голову.
Петрик дістав іржавого, погнутого цвяха і діловито простягнув товстунові. Той його взяв, попробував на зуб та заходився колупатись у замковій шпарині.
Кабасик весь аж впрів. З лисої голови великими краплями спадав піт. Навіть Федько нарешті затих та зачаровано споглядав за потугами принца.
Несподівано замок глухо крякнув, дзенькнув дужкою і… відчинився!
– У-Р-Р-Р-Р-А-А-А! – закричали всі хором.
Діти радісно застрибали. Навколо них крутився Маркіз, погавкуючи та намагаючись збити когось з ніг, що, на його думку, тільки додало б веселощів. Один Кабасик знесилено опустив руки, впоравши таку важливу та відповідальну роботу.
Вірус же сидів у клітці й ніяк не міг усвідомити, що він нарешті вільний. За якийсь час він неквапом підвівся, підійшов до дверцят, відчинив їх, штовхнувши плечем, і тільки тепер відчув солодкий смак свободи!
– Ну от бачиш! – говорив Біленький, розв’язуючи Федькові лапки. – А ти мені казав: “Ключ, ключ”! І без ключа обійшлись!
– Так я ж не знав, що з вами такі круті хакери є! Зламати антивірусну програму – це, я вам скажу, не жарти! – з великою повагою подивився він на Кабасика. – Це не просто клітку якусь відчинити! Що дивитесь? Забули? Це ж віртуальний світ! – значуще підняв пальця Федько, звертаючись до застиглих хлопчаків, які тільки зараз зрозуміли масштаби дій гладкого й незґрабного доїдалки. – Тут кожна річ може виявитися не тим, чим здається!
Він підійшов і міцно потиснув Кабасикову руку, дякуючи за порятунок та визнаючи його незвичайні здібності, і вже навіть не скривився, коли товстун знову прилип до Марічки!
– О-о-о-х-х-о! – солодко позіхнув Біленький, відчуваючи, як у нього злипаються очі і підгинаються ноги.
– Не наганяй сон! Я і сам ледве стою! – сказав Професор.
А на бідну Мушку шкода було й дивитись – вона аж хиталася від утоми! Після всіх переживань цього надзвичайного дня в голові в неї крутилася тільки одна думка – спати!!! Байдуже де! Можна навіть на твердій підлозі, без ковдри та подушки. Тільки б витягнути змучені ноги та хоч трохи відпочити. Тим більше, що вже сутеніло, а пригоди почались мало не з самого ранку!
Поглянувши на неї, Сашко негайно заходився рвати суху траву, що росла навколо, та мостити з неї ложе на підлозі клітки. Петрик приєднався до нього. Марко, побачивши, як працює його улюблений Професор, і собі почав скубати пащекою травостій і тягати на купу. Разом вони швидко спорудили подобу великого пташиного гнізда, позалазили туди, збились у тісну купку (так тепліше!) та дружно заснули. Тільки Маркіз ще трохи покрутився (поки Петрик не гиркнув на нього), вгамувався та тихенько засопів.
Ніч неспішно опускалася на місто…