Професор присів біля Маркіза і щось прошепотів йому на вухо, показуючи рукою в інший куток двору, де розтікалася загадкова калюжка. Марко подивився на Петрика тужним поглядом, кілька секунд посидів, роздумуючи. Відтак мовчки встав, постояв, як спортсмен перед стрибком у воду, набрав у легені повітря, закрив передньою лапою носа і пошкандибав на трьох лапах до сміттєвих контейнерів. Він намацав пащекою злощасну шишку, вхопив її і величезними стрибками, як кенгуру, кинувся назад. В останньому стрибку він виплюнув на землю снаряд і впав під ноги друзям, жадібно ковтаючи свіже повітря. Не гаючи і хвилини, Сашко схопив шишку, підкинув, ніби зважуючи, прицілився, замруживши одне око, та щосили пожбурив її в Гору. Цього разу влучання було стовідсотковим! Шишка потрапила Найстарішому межи очі та розлетілася на друзки. Той почав виходити зі своєї нірвани навіть скоріше, ніж цього чекали друзі! Очі враз відкрилися, одна рука помацала велику ґулю, яка ніби на дріжджах росла на лобі. Його лютий погляд сфокусувався на Біленькому.
– О-О-О-О-О-О-О! – загув, як із бочки, Найстаріший. – Це ти насмілився підняти руку на наймудрішого, найрозумнішого та (чого приховувати!) найсимпатичнішого серед доїдалок!? У покарання за це ти два тижні будеш віджимати та сушити пакетики з-під чаю для повторного використання!
– Еге ж! Забув сказати – “найскромнішого”! – тихенько буркнув Біленький. – А пакетики. Спробуй знайди тут їх спочатку, а потім ще мене дожени!
Доїдалка не почув, що сказав хлопчик, але здогадався, що слова його були не тими, які йому хотілося б почути.
– А на тих, хто мене не послухався, я накладаю страшне прокляття доїдалок! І весь свій вік ти не зможеш їсти прострочених продуктів! Тільки свіжі і корисні для здоров’я! А до “МакДональдзу” взагалі не зайдеш! – прогугнявив він, страшно витріщаючи очі та намагаючись відтворити якісь рухи головою.
– Та мені таке прокляття за щас…! – не встиг закінчити Сашко. Професор легенько стусонув його в бік, упав на коліна та потягнув друга за собою. Вже стоячи навколішки, він підморгнув Марічці і та, хоч нічого не зрозуміла, теж опустилася біля них.
– Вибач нам, всемогутній! – заволав Петрик, штурхаючи в спину друзів. – Не треба проклять! Ми до тебе як до Наймудрішого та Найстарішого по пораду прийшли. Біленький, зрозумівши наміри товариша (не батогом, так пряником!) почав бити поклони. Марічка зашморгала носом, намагаючись викликати жалість.
Побачивши свою цілковиту перемогу, доїдалка відтанув. Та й не хотілося йому сваритись – ліньки було. Зараз би назад, у нірвану, та щоб ніхто не чіпав!
– Я поради безкоштовно не роздаю! Тільки в обмін на щось! У вас є для мене якась цікавинка? – вже ніби зовсім прокинувся він.
– Та нічого в нас немає! – знічено вимовив Професор, переглянувшись із друзями.
– А як нема, то й дарма, – відрізав товстун і почав вмощуватися з наміром поринути в солодкі сни.
Тут до Марічки підійшов Кабасик. Він вийняв із кишені своїх зачовганих шортів якийсь невеличкий предмет, простягнув його дівчинці та щось тихенько прошепотів їй на вухо. Мушка здивовано подивилася на нього, але взяла те, що їй давали, глянула мельком, здвигнула плечима та повернулася до Наймудрішого.
– О, найшанованіша людино на Землі! У мене для Вас є невеличкий подарунок! – вона обернулася назад, подивилася на Кабасика, ніби прохаючи в нього підтримки. Той підбадьорливо покивав їй головою.
– Це старовинний медальйон доїдалок! – повела дівчинка далі, із недовірою споглядаючи якусь потерту монетку, що втелющив їй Кабас Мурмило Третій. Біленький з подивом упізнав у ній ту – із розбитої скульптури, яку він викинув у траву в парку. (От молодець Кабасик! Не дарма в кущі лазив!).
– Що??? Медальйон!??
Не може цього бути! – оживився товстий доїдалка. Він навіть спробував встати, через що контейнери затремтіли, погрожуючи розвалитись та випустити на волю свої сміттєві нутрощі. – Ану покажи ближче!
Марічка здригнулась, уявивши, що їй доведеться підходити до цієї Гори, яка пахла аж ніяк не трояндами. Її виручив Біленький. Він вихопив з рук дівчинки монету і влучно кинув її Найстарішому. Той з несподіваною спритністю зловив жаданий предмет, піднявши нову хвилю “приємних” запахів та знову примусивши затремтіти бідні контейнери.
– О-о-о-о! – радісно загорлав він. – Це ж мій медальйончик! Я його 87 років тому загубив, коли в скульптора в майстерні бутерброди кра… Але вам і не треба знати, що я там робив! – схаменувся колишній крадій. – Тепер я відповім на будь-які ваші питання!
– А скажіть нам, шановний. – вийшов Професор.
– А ти куди лізеш!? Я ще з тобою за ґулю не розібрався! Зараз як встану! – Наймудріший вдав, що хоче піднятися. – Нехай ота каже, що медальйон мені подарувала!
– Це ж не я кидав шишку! – обурився хлопець. Біленький тим часом присів і сховався за спини товаришів, підштовхуючи наперед Марічку. Та вийшла, не чекаючи вже від хамовитого Наймудрішого ніяких мудрих порад.
– У нас друг загу… – почала дівчинка.
– Знаю! – перервав її товстун. – Я все знаю! На те я і Наймудріший! Слухайте уважно! Свого друга ви знайдете там, де перетинаються шляхи звірів із різних континентів, де вони народжуються та помирають. Там, де вони мають змогу жити, але не мають свободи. Саме в цьому місці, у залізному полоні і перебуває ваш друг.
– Дякую! – відповіла ввічлива Марічка, яка нічого не зрозуміла з того, що сказав доїдалка. Які звірі? Де вони сходяться? Що таке “залізний полон”? Вона поглянула на друзів, які теж стояли, порозкривавши роти. (Марко при цьому ще й язика висолопив!).
– Е-е-е-х! Тільки дарма стільки часу витратили! – розпачливо подав голос Сашко. – Що він нам тут нагородив? Піди туди – не знати куди, візьми таке – не знати яке! Ходімо! Щось далі будемо думати. – Повернувся хлопчик і попрямував до воріт, що виходили на вулицю. Діти, Маркіз і Кабасик почимчикували за ним.
– Стережіться прибульців! – несподівано пролунало за спиною. – Тих, що живуть там, де гори сміття закривають небо! Тільки там вони справжні господарі. А перемогти їх зможе тільки той, хто з ними одної крові! Запам’ятайте мої слова! – вигукнув Найтовстіший та моментально провалився у свій “летаргічний сон”.
– Тьху на нього! – не міг заспокоїтися Біленький. – Ще якісь загадки! По-моєму, він так і не прокинувся! Та пішли вже! Чого стоїмо? – звернувся він до застиглого Професора.
– А мені здається, що в його словах якась логіка є! – задумливо промовив Петрик. – Ну що ж, ходімо! А там побачимо.
Вони знову вийшли на дорогу і зупинилися, не маючи уявлення, в який бік іти. З Вірусом нічого не проясніло, ще й в будь-який момент могла з’явитися небезпека у вигляді загадкових шмиглів. Ситуація видавалася патовою!
Усі порозсідалися за столиками, що стояли під великими парасолями прямо біля дороги, і мовчали, думаючи кожен про своє. Кабасик із тугою згадував батьків та безтурботне життя, Маркіз бачив в уяві смачну велику кістку в мисці та лицарський роман перед собою (хоч і знав, що під час їжі читати не можна!). Марічка, Петрик та Біленький напружено обмірковували слова Наймудрішого, намагаючись знайти в них хоч дрібку потрібної інформації.
В мізках у Професора знову сиділо якесь незрозуміле тривожне відчуття. Розрізнені частинки картини ніяк не хотіли складатись.
– Куда-а-а уєхал ци-и-и-рк?
Он би-и-и-л ісчо вчєра-а-а!.. –
несподівано заспівав Марко.
Він простягся на стільці, виставивши світу рожеве черевце. Добре нагрітому на осінньому сонці організму необхідний був викид позитивної енергії. Когось там шукають? Так не його ж! У товстуна пропали батьки? Шкода, звичайно, але хлопці обіцяли їх знайти! А він зараз не один, у нього є друзі. І сонечко так гарно світить! Ще б чогось смачненького! От він і затяг улюблену пісню свого господаря, яку той слухав дуже часто.
– Куда-а-а-а ушлі-і-і сла-а-ни?
В какіє города-а-а?.. –
виводив пес поміж ноти.
– Гей, ти! Тихіше можна? – обірвав волання “золотого голосу” родини собачих Сашко. – Не бачиш? Тут люди думають!
Враз Петрик схопився зі свого місця, різко підскочив до Маркіза, злапав його за вуха та чмокнув у вогкий ніс. Біленький з Марічкою отетеріли. Марко від несподіванки захлинувся слиною та закашлявся.
– Н-н-у! Знав я, що ти тварин любиш, але щоб аж так! – протягнув Сашко, звертаючись до Професора.
– А ти не зрозумів? Цирк – то саме те місце, де звірі з усіх континентів зібрані! От молодець Маркіз! Якби він не підказав, то я б і не дотумкав! – аж світився від радості Петрик.
– А чого тільки цирк? У зоопарку теж звірі зі всього світу зібрані! Може, ще й побільше, ніж у цирку! – не розділив радості товариша Біленький.
Тепер надійшла його черга. Петрик схопив за вуха Біленького, притягнув до себе і чмокнув у вихрасту маківку.
– Ну ти молоток!!! Просто кувалда! – майже кричав він. – Я чисто забув про зоопарк!
Сашко обережно (про всяк випадок!) відсунувся. Дуже вже емоційно його товариш на все реагував.
– Отже, є дві ідеї! Яку будемо першою в життя втілювати? – спитав Професор, звертаючись до друзів. – Куди спочатку підемо: цирк шукати чи зоопарк?
– Я думаю – спочатку треба в цирк! – сказала Марічка, яка до цього часу мовчки спостерігала за подіями.
– Як то кажуть? – промовив Петрик, – Послухай жінку та зроби навпаки? Тоді нам у зоопарк пряма дорога!
– Е-е-е! Ти не дуже на Марічку наїжджай! – осік Професора Сашко. – Бачив, як вона з Наймудрішим розібралась?
– Вибачте, мадам! – обернувся до дівчинки Петрик. – Я не мав ні найменшої гадки Вас образити! – і він віддав театральний поклон, присівши й граційно помахавши рукою.
– Вже нахапався від Маркіза? – засміявся Біленький. – Якби не знав, то подумав би, що це ти його господар! То що робити будемо? А давай на “чувачі” кинемо! Ти на що ставиш? Я на цирк! – приготував праву руку до вирішення спірного питання Сашко.
– Ну, тоді я – на зоопарк! – підтримав ідею Професор і собі виставив руку.
В них у класі все, про що не можна було домовитись, вирішувалось за допомогою цієї простої маніпуляції. Двоє хлопців ставали один навпроти одного, стискували кулаки та разом (наче заклинання!) промовляли слово “чу-ва-чі” (часто його проговорювали так швидко, що виходило “чучі”). Потім кожний показував якусь фігуру з пальців (а їх було три: камінь, ножиці та папір). Вигравав той, чия фігура виявлялася сильнішою, відповідно до встановленої класифікації.
– Чу-ва-чі! – хором промовили хлопчаки і виставили свої руки.
У Петрика був камінь, а в Біленького – ножиці.
– Ну що? З’їв? Таки будемо робити по-моєму! – задоволено потер руки Професор.
– Усе чесно. Не доскіпаєшся. – знічено опустив голову Сашко. – Основне, щоб потім не пошкодувати про свій вибір.
– Краще шкодувати про те, що зробив, аніж про те, що хотів зробити! – філософськи відзначив Петрик. – От ти, Маркізе, знаєш, де тут зоопарк?
– Ніхто не знає дорогу до цього химерного місця так добре, як Ваш покірний слуга! Я там свого часу таку файну чічку знав!.. Я маю на увазі, собачка в мене знайома там жила, товаришка, я до неї в гості заходив. Зрідка. – чогось аж ніби зашарівся песик.
– Ну тоді веди, герою-коханцю! – ласкаво підштовхнув його Професор.