А Гора тим часом увійшла в стан глибокої нірвани. Найстаріший затих, перестав гойдатись і сидів, як камінна глиба. Було чути тільки дзижчання мух та нервове гикання Маркіза де Переймала.
– Ну і як тепер нам його із цього стану витягнути? – повернувся до Професора Сашко. – Ти ж усе знаєш! Давай, думай!
– Егей! Шановний! – став наближатися Петрик до сміттєвого контейнера. – Ви можете відповісти на одне запитаннячко?
Купа жиру навіть не поворухнулася. Проте мухи насторожились. Вони дружно розвернулися до Професора та грізно загули. Той відступив на кілька кроків, і зграя зелених охоронців дещо заспокоїлась. Але коли хлопчик спробував підійти ще раз, одна з них підлетіла і боляче вкусила його за щоку. Петрик зойкнув та відбіг на безпечну відстань, тримаючись рукою за вкушене місце, яке просто горіло вогнем.
– Лопух! – сказав Кабасик, підійшовши до Професора та поглянувши на невеличку ранку, яка виникла на місці укусу.
– Шам ти лопух! Ви там шобі штояли, а я швоїм життям рижикував – і я ще лопух! Крашно дякую! А ми ще допомахати йому хотіли! – випалив хлопчик, плутаючи занімілим язиком.
– Лопух, кажу, треба прикласти! Від цих мух тільки лопух і помагає! Це ж бійцівські мухи доїдалок, реальна охорона! – спокійно відповів товстун.
Він зірвав під стіною якусь рослину, дійсно схожу на лопух, трохи розім’яв її в руках та приклав Професору до щоки. Буквально через кілька секунд той відчув, що набряк швидко зменшується. Біль відступив, говорити стало легше.
– А ти молодець! Я думав, що ти тільки скиглити вмієш, а ти он як швидко мене на ноги поставив! – вдячно потиснув руку Кабасику Петрик. Той скромно опустив очі та знову підсунувся до Марічки.
– Треба його якось виводити з тої нірвани! Якщо не можна підійти, то треба чимось кинути! – зробив висновок Біленький.
Він став шукати якогось камінця, щоб запустити ним у Наймудрішого, але, як на зло, на землі не було нічого годящого. Лежала тільки велика кругла каменюка, яку хлопчик ледве чи міг би зрушити з місця, та порожні коробки – настільки легкі, що їх просто зносило вітром.
– А я мобілку маю! – сумно промовив Петрик, витягаючи з кишені майже нову “Нокію”, отриману від батьків три місяці тому на день народження. Дуже вже йому не хотілося кидатись телефоном, адже він так подобався хлопчаку: і музику можна послухати, і радіо є. Ба навіть ліхтарик – хоч маленький, але як світить!
– Ні! – заперечив Біленький. – Телефонами поки що не кидаємося! Хтозна, як життя повернеться? Може, ще знадобиться!
Сашко, на відміну від Професора, залишив свій телефон вдома на столі, але чудово розумів, як другові не хочеться позбуватися мобільника.
– О! А в мене шишка є! – радісно згадав Професор. – Зараз я його швиденько на Землю поверну!
Він витяг із кишені шишку, що перед тим слугувала йому та Маркізу м’ячем, і без попередження швиргонув її в Найстарішого.
Всі завмерли, чекаючи, що колючий предмет отямить завислого доїдалку. Але не тут ходило щастя! Бійцівські мухи в секунду згрупувались у тісну зграю і, наче боксерською рукавичкою, відбили шишку, яка, не долетівши до цілі, впала біля контейнерів.
– О-о-о-х! – тільки і зміг промовити Сашко. – Та хто так кидає? Дав би мені, якщо сам не вмієш! Як тепер її дістати звідти?
Професор знічено мовчав.
– Не сваріться! – сказала Марічка. – У тебе точно так само було б! Треба щось інше придумати.
– А що тут тепер придумаєш? До смітника і не підійдеш, а кидати більше нічим! Знати б, чого вони бояться, ці мухи, або що люблять. – промовив Біленький і задумано втупився в землю.
– Мед вони люблять! А боятися – нікого і нічого не бояться! – вклинився в розмову Кабасик. – Слухаються ж тільки господаря! У нашого народу такі мухи лише в Наймудрішого і є. Спеціально, щоб його оберігати!
– Де ж їм зараз меду взяти!? Ми ж не бджоли і нектар із квітів збирати не вміємо! – огризнувся Сашко та знову поринув у роздуми.
– Квіти! – вигукнула Мушка. – Точно! Ви тільки їх понюхайте!
– Господи! – пробуркотів Професор. – Ці дівчата незрозуміло про що думають! Тут небезпека з усіх сторін чигає, а їм квіти в голові! – Він ще хотів щось сказати, але махнув рукою і відвернувся.
Дівчинка, дивлячись, що на її слова ніхто не звертає уваги, взяла букет, який подарував їй Біленький, витягнула його в руках і стала так, щоб легкий вітерець відносив їхній запах до смітника. Потім поклала букет на землю, навіщось схопила невеликий дерев’яний ящик, що валявся неподалік, та стала чекати. Хлопці здивовано спостерігали за її діями.
Але тут бійцівські мухи стали поводитись якось дивно! Вони спочатку заметушилися, кидаючись зі сторони в сторону, потім про щось між собою погули і якось несміливо потягнулися в бік Марічки. Біленький злякано замружився. В його уяві армія летючих “спецназівців” гризла бідну Мушку так, що всіх лопухів світу не вистачило б, щоб привести її до тями! Він уже збирався стрибнути і в ефектному падінні збити дівчинку на землю, щоб закрити собою та врятувати! І вже навіть розплющив для цього очі…
Мухи дружною зграєю сиділи на букеті. Вони повзали по квітках, шукаючи свої улюблені ласощі, й здивовано гули. Вони відчували запах меду, але не могли його знайти! На застиглу Марічку мухи зовсім не зважали. Та ще секунду почекала, поки останні учасниці бенкету приєдналися до посестер, і накрила їх ящиком, а сама всілася зверху. Бійцівські комахи зрозуміли, що їх безсоромно “розвели”, як корів на пасовищі, й почали сердито виявляти своє невдоволення, намагаючись скинути дівчинку, вилізти з-під ящика та показати всім справжню міць мушиного війська.
– Хутко! Хапаймо цю каменюку! – першим оговтався Професор.
Він потяг за собою Сашка до великого каменя, що досі сумирно лежав і нікому не заважав. Вони разом ледве підняли його (все-таки важкенько!) і обережно поклали на ящик замість дівчинки. Тепер усі були в безпеці!
– Х-у-у-х! – протягнув Біленький, відсапуючись. – Ну ти даєш! Мені ледь мову не відібрало, коли я побачив, що ці монстри до тебе летять.
– Це ж треба таке придумати! – теж прохекав Професор і з повагою додав. – Виявляється, не всі дівчиська дурні!
Мушка якось дивно подивилась на нього, але промовчала і відійшла до Кабасика, який зразу же притиснувся до неї і підсунув свою лису головешку під її руку.
Тим часом Маркіз де Переймало фон Дворовий тихцем покрутив головою, принюхався і, не відриваючи від землі філейну частину, почовгав в інший кінець двору, тікаючи від калюжки, яка невідомо звідки виникла на місці, де він щойно стояв. На його щастя (так йому здалося!), цього ніхто не помітив!
– Ну, а тепер можна і шишкою в нього загилити! – сміливо рушив до контейнера Біленький. Але, ступивши кілька кроків, він раптом зупинився.
– Ти чого? – спитав у друга Петрик. – Чого став? Ти ж мав мені показати свої снайперські здібності!
Сашко зблід, затиснув рукою ніс і рот та почав задкувати до вихідної позиції. Сморід поблизу Наймудрішого був такий, що зразу вірилося – він і є найстаріший у світі. Краще б, дійсно, замість своєї нірвани він іноді поринав у просту, людську ванну!
– Я не можу! – ледь чутно крізь спазми шлунку прохрипів Сашко. – Вивертає усього!
Те ж саме сталося з Професором, який тільки на один крок ближче підійшов до купи сміття та дуже швидко повернувся назад. Марічка навіть не намагалася геройствувати і скромно стояла осторонь, час від часу кидаючи поради, які ніхто, проте, не слухав.
І ось погляди друзів одночасно зупинилися на Маркові. Той, побачивши таку увагу до себе (якої йому в цю мить ну зовсім не хотілось!), закрутився дзиґою, зірвав якусь травинку, з байдужим виглядом узяв її в пащу та втупився в небо, ніби щось на ньому шукаючи.
Діти мовчки, не відводячи очей, спостерігали за його маневрами. Він знітився і кілька разів кліпнув.
– А що це ви на мене так дивитесь? Невже ви думаєте, що нещасний, маленький собачка зробить те, чого не змогли зробити такі люди, як ви? – благально простогнав Марко. – Ви знаєте, який у нас нюх? Я навіть сюди ті запахи чую, а якщо ще ближче підійду!..