Мальовнича група простувала серединою вулиці. Попереду гордовито біг Маркіз де Переймало фон Дворовий. Час від часу собача природа перемагала в ньому. Тоді, забувши про статечність, він починав снувати в різні сторони та винюхувати щось на землі. Потім, похопившись, він знову витягував гостреньку мордочку та набирав поважного вигляду.
За ним у фарватері рухались Біленький з Професором. Вони контролювали напади “собачої радості” голосними вигуками та легенькими штурханами. А вже за хлопцями, тримаючи за руку Кабасика, що важко відсапувався, несучи своє об’ємне черевце, йшла Марічка.
Пам’ятаючи про зухвалих шмиглів, подорожні весь час оглядалися навколо, але ніде їх не помічали. Єдиним слідом були продуктові крамниці, обчищені до останньої крихти. Про це у своїй “лицарській” манері доповідав Марко, час від часу забігаючи у відчинені двері.
Може то і на краще, що вони нікого не зустрічали, але все одно – йти порожніми вулицями було моторошно. Впадало в око, що люди покинули свої домівки поспіхом, наче тікали від чогось невідомого та страшного. Якщо все було так, як розповідав Кабасик, то і їм усім, і Федькові, якого ще треба було знайти, загрожувала неабияка небезпека!
Як виявилося, Центральний парк був досить близько від того місця, куди закинула їх доля та необережне поводження з комп’ютером. Не встигли вони пройти і 15 хвилин, як попереду забовваніли високі дерева.
Підійшовши ближче, команда побачила ажурну ковану огорожу, дитячі майданчики і пересохлі фонтани – колишню окрасу цього місця.
Хлопці першими ступили в гостинно розчинені ворота, слідом за ними зайшли Марічка з Кабасиком. А Маркіз зупинився, щось винюхуючи, біля стовпчика, на якому трималися ворота, й підняв задню лапу. Однак, помітивши, що друзі дивляться на нього, пес облишив свій намір.
Парк був дуже гарним. Дерева тут росли старі і розложисті. Різноманітні кущі з жовтим або червоним на осінь листям відгороджували територію від дороги. Було видно широкі пішохідні доріжки та безліч вузеньких стежок, що звивались у траві й вели до прихованих у заростях симпатичних лавочок. Заквітчані осінніми айстрами клумби насичували повітря гіркуватим, терпким запахом.
– Ех, добре як! – вдихнув на повні груди Сашко. – У нас такого немає! Краса!
Піддавшись незрозумілому пориву, він підійшов до клумби, зірвав кілька яскраво-жовтих величезних айстр, що здавалися зробленими з медових стільників і розливали такий же густий солодкий аромат, та вручив їх Марічці. Дівчинка з несподіванки зашарілася, мовчки взяла квіти й занурила обличчя в букет. Хлопчик, і собі засоромившись, поспішно відійшов набік.
Петрик, як справжній друг, лиш усміхнувся і, відвернувшись, удав, ніби нічого незвичайного не сталося – він, мовляв, і сам мало не щодня дівчатам квіти дарує!
Марко тим часом бігав алейками, зовсім забувши про свою поважність. Зараз він нагадував маленьке цуценя, що вперше вирвалось на природу і хоче охопити всі нові запахи та звуки. Він помелом метався по кущах, то залітаючи з тріском у гущину, то вискакуючи на доріжку. Після одного з таких рейдів він виніс у зубах велику шишку, підбіг до Марічки, яка вже сіла на одну з кованих лавочок та застрибав біля неї, запрошуючи погратися. Дівчинка ніяк не реагувала на запрошення Маркіза де Переймала, і тоді той кинувся до Професора.
Хлопчик вихопив шишку із пащі фон Дворового та пожбурив її навмання. Маркіз весело кинувся слідом і через кілька секунд знову стояв перед Петриком, пускаючи слину на принесений колючий “м’ячик”. Професор ще раз швиргонув шишку і цього разу вгатив прямо в голову статуї, яка стояла біля доріжки, зображуючи не зовсім одягнену (чи пак не зовсім оголену) античну жінку, що тримала на плечах великого глека. Марко, стежачи за польотом іграшки та не бачачи нічого перед собою, з розгону налетів на бідолашну “жінку” та влупився в неї головешкою, аж загуло! Скульптура похитнулася, але встояла. І тільки застиглий Професор та зляканий Маркіз полегшено зітхнули, як глек зірвався зі свого місця і брязнув об каміння доріжки. Друзки полетіли на всі боки! Якесь маленьке кружальце відкотилося до Біленького, що теж обернувся на звук. Він нахилився, підняв предмет і став роздивлятися, що воно за таке.
У руці лежав мідний плескатий круглячок, що нагадував монету. Він був напівзатертим, але ще можна було, при великому бажанні, роздивитися написи, які йшли по краю. А ось зрозуміти, що вони означають, не було ніякої змоги – якісь хрестики з нуликами, та ще й з рисочками!
Сашко покрутив знахідку перед очима, та, не бачачи в ній ніякої цінності, викинув у траву.
– Так, закінчуйте свої ігри, й будемо шукати той МакДональдз! – гукнув він до Петрика з Маркізом. – Час іде, а ми ще ні на крок не просунулись у пошуках!
Професор забрав у Марка шишку, яку той досі тримав у пащі, з недовірою дивлячись на скульптуру. Хлопчик спочатку хотів її викинути, але передумав і, підкинувши на долоні, сховав у кишеню – на пам’ять буде!
– Та що Ви, любий друже! – звільнивши пащу, заговорив Маркіз фон Дворовий до Біленького. – Не тривожтеся! Тут уже зовсім близенько. Он за тим поворотом і є місце, до якого ми прагнемо потрапити!
І дійсно, крізь кущі та дерева можна було побачити будівлю зі знайомою жовто-червоною вивіскою, а біля неї – велику фігуру клоуна, який гостинно запрошував поласувати “заморськими делікатесами”. Маркіз кинувся вперед, за ним рушили хлопці. Пройшовши деяку відстань, вони зупинилися, щоб зачекати на Марічку з Кабасиком. Виявилося, що товстун відлучився під кущик, залагодити одну невідкладну справу! Нарешті він, тяжко сопучи, виліз звідтіля, і друзі вервечкою потягнулись далі.
Наблизившись до будівлі, вони знову побачили цілковите спустошення. Відчинені двері… Порожні зали. Ніщо не нагадувало того святкового закладу, в який друзі ходили з батьками. Тільки клоун посміхався одним кутиком нафарбованого рота, від чого його усмішка більше нагадувала гримасу ображеного малюка, та вітер ганяв по землі фірмові пакети з намальованими наїдками!
– Ну, і де його шукати? Твого Найстарішого та Найсильнішого? – спитав у Кабасика Професор.
– Ні, тільки Найстарішого! Найсильнішим мій татко був! – знову засумував той.
– Не хнюпся! Спочатку Віруса знайдемо, а потім і тата твого з мамою! Трошки ще потерпи! – ляснув його по плечу Сашко, від чого опецьок мало не сів на землю. Біленький пробурмотів під ніс слова вибачення та, відійшовши, почав оглядатися в пошуках найрозумнішого доїдалки.
Порадившись, діти вирішили розділитися. За Марічкою ув’язався Кабасик, який не залишав її ні на хвилину, Марко побіг за Професором, а Біленький трохи постояв та й пішов вести пошуки до зали …
– О-О-О-О-М-М-М-М-М!– почув Сашко якісь незрозумілі звуки із задвірка. Пройшовши через кухню, хлопчик вийшов назовні. Там уже зібралися всі друзі та здивовано спостерігали за великою купою сміття, яка і видавала це мукання.
Під парканом, що відгороджував двір від дороги, стояли чималенькі сміттєві контейнери. На одному з них височіла темна купа чогось незрозумілого. Роздивитися, що це, було годі, бо над ЦИМ щільною зграєю кружляли величезні зелені мухи. Вони сердито гули і, здавалося, були готові кинутися на кожного, хто зазіхне на дорогі їхнім серцям відходи. А в тому, що це саме відходи, не було ніякого сумніву. Сморід від контейнера йшов такий, що підійти ближче, ніж на три метри, не було ніякої змоги!
– О-О-О-О-М-М-М-М-М! – знову загуло з контейнера. – БІРЮКИ-ЗАМУКИ, О-О-О-О-М-М-М-М-М!
Несподівано купа заворушилась і стало видно, що це зовсім не сміття! У контейнері сидів і видавав “на-гора” пісні нанайських хлопчиків товстий (Ні! То не те слово, яким можна було його описати! Товстезний-претовстелезний!!!) ХТОСЬ! На широкій горі жиру, зовсім без шиї, була приліплена величезна, подібна на гарбуз голова. Те місце, де мала бути шия, прикривали чотири широкі складки. Голова була такою ж лисою, як у Кабасика, але з маківки звисав щонайменше тричі закручений навколо вуха оселедець, такий, як у запорозьких козаків. Під дещо горбатим, нерівним носом росли пишні довгі вуса, які, однак, не могли закрити схожих на баклажани губ. Потвора чимось скидалась на роздуту, велику, булькату жабу. Вона сиділа, схрестивши товсті колоди (що у всіх інших називаються ногами!) та поклавши на коліна руки із пальцями-сардельками, складеними в кільце. Очі були міцно заплющені.
– ХАТУБА АНУБА, О-О-О-О-О-С-С-С-С-С! – засипіла гора, хилитаючись зі сторони в сторону.
– Ой! – зойкнула Марічка. – А це ще хто? Таке і в страшному сні не побачиш! – тулилась вона до Біленького.
Той, гордий своєю місією захисника, обійняв дівчинку за плечі, намагаючись приховати власний переляк. Професор теж застиг нерухомо і тільки очима водив за усіма рухами потвори. Марко, підібгавши хвоста, сховався за його ноги.
І лише Кабасик, здавалося, зовсім не злякався. Він зі здивуванням дивився на друзів, не розуміючи їхньої поведінки.
– Так це ж і є Найстаріший! – нарешті промовив він. – Ви ж самі його знайти хотіли!
– О-о-о-ц-е-е-е!?? – протягнув Професор. – По-моєму, він найтовстіший, а не найстаріший!
– Н-і-і-і-і-і! Це мій тато був найтовстіший! – гордо заперечив Кабас Мурмило Третій. – А цьому ще рости й рости!
– Г-г-гав! – гавкнув Маркіз. – А щ-щ-що це з ним коїться?
– А-а-а! То він у ванну пірнув. Тато мені розповідав, що якщо він пірне у ванну, то його звідти дуже важко повернути! – відповів Кабасик.
– В яку ванну? Та він уже кілька років не те що в ванну не пірнав, але й не вмивався! – заперечив Петрик. – Чуєш, як від нього тхне! Та й немає тут ніякої ванни, а якби була, то він би в неї не вліз, хоч би й впрів. Йому басейн цілий треба, а не ванну! Бач, роз’ївся на “Біг Маках” та “Кока-Колі”!
– Нічого ти не розумієш! – накинувся на нього товстун. – Це стан такий – людина нічого не чує, не бачить і сама ніби й не тут! За якимось східним вченням…
– Село ти без сільради! – зловтішно перебив Професор. – Ванна!.. “Нірвана” воно називається!
Недарма хлопчик читав стільки книжок. У знанні не відомих нікому слів йому не було рівних. Усі перемоги в шкільних змаганнях ерудитів залишалися за Професором, тому сперечатися з ним ніхто не ризикував. Не ризикнув і Кабасик, хоч про ті перемоги не мав ані найменшого уявлення. Він ображено засопів та відвернувся – мовляв, робіть що собі хочете!