– Гав! – несподівано пролунало ззаду.
– Це що знову за приколи? – прошамкав напханим ротом Професор.
Він обернувся і побачив песика. Той не кліпаючи дивився на бутерброд у Петриковій руці жалібними, голодними очима і клацав порожньою пащею. Песик був чорний, з білими плямами по спині і рожевим животом. Його лапаті вуха смішно метлялись і час від часу закривали очі. Тому він раз у раз сіпав головою і закидав вуха на потилицю. Закручений бубликом хвостик метлявся так, що міг би замінити вентилятор у спекотний день.
– Ой, хто це в нас? – наче доброму знайомому зраділа Марічка. Вона відламала добрячий кусень від свого бутерброда та кинула гавкотуну. Той на льоту схопив його та проковтнув, навіть не розжовуючи. Відтак вдячно повертів хвостом, піднявся на задні лапи, обперся об лавку й мовив:
– Дякую Вам, ласкава панно! Три дні минуло відтоді, як мій язик востаннє відчував смак їжі!
– Тьху на тебе! – аж закашлявся Біленький. – То ти ще й говориш?
– А що Вас, власне кажучи, здивувало? Кожний порядний собака повинен уміти висловити свої думки щонайменше кількома мовами. (Не кажу вже про те, що він повинен ці думки мати). Я, на жаль, володію тільки п’ятьма (мовами, звичайно, а не думками). А от моя небіжчиця-бабуся (кістка їй з м’ясом!) знала цілих вісім мов. Тут усе залежить від виховання, – і він гонорово відстовбурчив хвоста. Було смішно дивитися на цього волохатого поліглота-аристократа з нечесаною, реп’яхатою шерстю.
– А як тебе звати? – спитав Сашко, стримуючи сміх.
– Взагалі-то, я звик, щоб до мене звертались на “Ви”, та що в цю хвилю мені не дошкуляє голод, чим треба завдячувати винятково Вашій милій супутниці, то я дозволяю Вам, шановний пане, говорити мені “ти”! – він став усіма лапами на землю і повернувся так, щоб показати свій гордий профіль. – А звати мене Маркіз де Переймало фон Дворовий!
– Ха-ха-ха! – засміявся Професор. – Ти обережно, а то “Вас”, такого гарного і вихованого, може ворона вкрасти!
Не встиг він вимовити ці слова, як песик несподівано підскочив високо в повітря, а тоді полетів униз, як підбитий ворожим зенітним вогнем літак, при цьому розкинувши всі чотири лапи. Він гепнувся на землю пузом, аж луна пішла, закрив вухами очі, заховав лапою носа і закляк.
Кабасик злякано зойкнув. Мушка від несподіванки зіскочила з лавки і стояла, нічого не розуміючи. Хлопці здивовано витріщались на нерухомого літуна.
– Ти ч-ч-чого? – аж затнувся Біленький. – Що це ще за фокуси такі? Ти хоч живий? – легенько штурхнув він ногою скульптурну композицію під назвою “Не розкрився парашут”. Гавкотун не рухався.
– Вставай! Я ж нічого такого не хотів! – і собі обережно наблизився Петрик. – Я ж не знав, що ти так боїшся, щоб тебе не вкрали во…
– СТОП!!! Я Вас благаю не вимовляти вголос імення великої чорної птахи, яку я так не люблю! – привідкривши одне око, вимовив фон Переймало. – У мене на них з дитинства різко виражена алергія. Це тому, що жив я якось в одного госпо… Ну, тобто мешкав я у своєму родинному маєтку. І ось одного дня, коли я мирно трапезував, сидячи просто неба за розкішним столом із червоного дерева, ці неґречні птахи захотіли дещо з моїх вишуканих наїдків… позичити. Я чемно попросив їх відмовитися від свого наміру, – пес усміхнувся, згадавши, як схопив ненависну ворону за хвоста, – але вони чомусь образились та трохи попсували мою неперевершену зовнішність, – тепер він скривився, пригадавши як ворона боляче дзьобнула його в ніс. – Відтоді ми маємо одне до одного деяку антипатію!
Маркіз фон Дворовий піднявся, обтрусився і остаточно повернувся до тями.
– Божевільня якась, – пробурмотів під ніс Біленький. – Один за яблуко мати рідну готовий віддати, другий при слові “ворона” об асфальт головою б’ється! Оце компанія підібралась! А ти, Марку, чого якось так дивно говориш? – уже вголос звернувся він до Маркіза фон Дворового. – Так хіба тільки наша вчителька української літератури говорить!
– Мій госпо… Тьху! Я хотів сказати, що в моєму маєтку була дуже багата бібліотека лицарського роману, з якої я і вчив вашу мову, – ніби пропустив повз вуха фамільярне звертання “Марко”. – А в них усі доблесні лицарі та їхні дами серця розмовляють саме такою мовою. А що, можливо, я щось неправильно вимовляю, любий мій друже?
– Та ні, з вимовою ніби все в порядку! Тільки дуже якось мудровано! Аж плюнути хочеться, – відповів той, відвернувся та заглибився у свої думки. Марко хотів ще щось сказати, але промовчав. Він трохи покрутився, влігся в ногах у дівчинки та, здавалося, задрімав. Тільки вуха його, ніби великі сачки, нашорошено ловили звуки.
Кабасик, трохи перекусивши, теж влігся головешкою на Маріччине плече, заплющив очі й полинув в обійми Морфея.
Діти мовчали. Кожний думав про своє. Мушка, хоч і полюбляла читати про різні пригоди, але все ж недолюблювала різких перемін у власному житті. Тому зараз понад усе їй хотілось додому – до своєї затишної кімнати з картинками на стінах та рожевими завісами.
Біленький усе ще мучився своїм вчинком і посилено шурупав, як це все можна виправити. Він напружено пригадував останні слова Федька, сподіваючись знайти в них хоч якусь підказку. Який такий ключ той мав на увазі? Де його шукати? А ще ті шмиглі десь тут бігають!
Професору гвіздком у мізках не давало спокою щось, чого він не міг зрозуміти.
От ніби й крутиться перед очима, але вхопити ніяк не виходить! Щось він пропустив!
Уже кілька хвилин Петрик перебирав у пам’яті події останніх годин, але не міг зосередитися на головному.
– “Хеппі Міл…” – простогнав уві сні Кабасик. – М-м-м-м! Яблучний пиріг! – голосніше промукав він.
– О-о-о-о! Молодець!!! – закричав Професор так голосно, що аж Маркіз де Переймало схопився на лапи, а товстун скотився з Маріччиного плеча, а Мушка з Біленьким здригнулись і вражено витріщились на хлопчака. Марко голосно загавкав.
– Ти чого? З глузду з’їхав? Перенервувався? – з острахом спитав друга Сашко.
Професор підхопив зляканого Кабасика на руки та закружляв з ним у танку прямо на дорозі.
– Який же ти молодець! А я вже мізки собі зламав, усе думав: що ж не так! А це – клоун! Клоун!!! – радісно горланив хлопчик.
– Який клоун? Ану шузи знімай! Може, це взуття китайське на тебе так діє? Надивився малюнків у магазині? – Сашко кинувся до товариша, намагаючись його роззути.
– Та ти здурів? Чого за ноги смикаєш? А якби я впав, та ще й на Кабасика? – відбивався той. – Головою думаєш? Кажу ж: я нарешті зрозумів, ЩО тут не так!
– А ти своє розуміння можеш тихіше висловлювати? Бо я ледь заїкатися не почав!
– Так що ж ти зрозумів? – зупинила суперечку Марічка. – Може, скажеш нам нарешті?
І Професор розповів їм про намальованого на стіні в продуктовому магазині клоуна, який відрізнявся від інших тим, що в руках тримав пакет із “МакДональдза”.
– Я все не міг згадати, що мені там в очі впало! – тішився він. – А тут завдяки Кабасику згадав.
– Не розумію – клоун та й клоун. Ти чого так радієш? – допитувався Біленький.
Професор знітився.
А дійсно? Чого це він так зрадів? Ну клоун, ну з пакетом. А що це дає? Він різко затих, перестав стрибати та сміятись і, опустивши плечі, всівся на лавку.
– А мені таточко розповідав, – заговорив Кабас Мурмило Третій, – що в якомусь “МакДональдзі” живе найрозумніший із нашого народу. Він усе знає! Ду-у-уже старий і мудрий! Тато завжди переживав, що в тамтого живіт майже такий великий, як і в тата. А королю ходити з меншим животом не личить!
– А-а-а-а! – знову зарепетував Професор. – Я знав, що то знак!
– Тьху на тебе! Який ще знак? Чого знову репетуєш? – вдруге здригнувся Сашко. – Щось на твою творчу натуру таки подіяло!
– Пам’ятаєш, ми колись в одну гру на комп’ютері грали. Там треба було щось знайти, кудись принести, і тільки якщо все правильно зробиш, переходиш далі. А на вулицях і в будинках були підказки намальовані! Ну, пам’ятаєш чи ні? – збуджено допитувався Професор. – Квест такий? У ньому ще підземелля темні, страшні були. З пастками!
– А-а-а-а! – згадав Сашко. – Ми його майже два тижні проходили! А ти – голова! Мені таке і на розум не прийшло!
– І я увагу не звернула! Молодець ти, Петрику, дуже спостережливий! Але нам би зараз трохи скоріше – не за два тижні! – сказала Марічка, підійшла до купи взуття, яке були принесли для неї хлопці, перед тим як влаштували штурм магазину, вибрала собі кросівки, натягнула їх на ноги і (нарешті!) могла забути про камінці.
Щоки в Професора злегка порожевіли від гордості. Слова друзів дуже його потішили, хоч він і намагався цього не показувати.
– Ну що ж! – звернувся він до Кабасика. – Веди, показуй! Може, твій Найрозумніший щось і підкаже нам!
– Ходімо! – рішуче попрямував вулицею товстун. Решта дружно рушили за ним. Позаду всіх, висолопивши язика і раз по раз оглядаючись, трюхикав Маркіз.
Нараз Кабас Мурмило Третій зупинився. Четвірка друзів пригальмувала, не розуміючи, що сталося.
– А куди йти? – розгублено мовив той. – Я ж дороги не знаю! Я тут взагалі вперше!
– Приїхали, злазь! – сердито промовив Біленький. – А куди ж тебе несло, як паровоз, а нас дурних – за тобою?
Товстун скривив свої губи-сосиски, поворушив вухами, опустив голову та голосно заплакав.
– Ну чого ти на нього напав? – заступилася за Кабасика Марічка. – Він же ще маленький. А ти накинувся, як кіт на мишу!
Вона притягнула товстуна до себе та стала заспокоювати, легенько погладжуючи по голівці.
– Та я нічого! Я, я… – Сашко знічено замовк, не знаючи, що робити далі.
– Я прошу щиросердно вибачення, – виліз на передній план Маркіз де Переймало, – але ви маєте справу з найкращим шукачем загублених місць у всенькій околиці. Чому б вам не скористатися з цієї щасливої нагоди!?
– Це хто такий? Зараз ще “шукача” шукати будемо, – невдоволено пробурмотів Біленький.
– А нікого й не треба шукати! Він до ваших послуг! – мало не шаркнув лапою Марко, нахиливши голову в поклоні.
– Тьху на тебе, з твоїми манерами! – відказав Професор. – Але краще вже, дійсно, мову за лицарськими романами вчити, ніж за теперішніми піснями! От де простір для наслідування! Обридаєшся! Наприклад: “Відправила меседж, як море на весь екран”. Що за море на весь екран? Або ще таке: “Я машина, ти машина – налий мені бензину й кави”. Бензин з кавою?! Але щось я відволікся. То хтось тут знає, куди треба йти?
– Казала мама, що там десь близько Центральний парк є! Ми туди ще гуляти мали йти вночі! – крізь сльози прохлипав Кабасик.
– Мама казала, мама казала!.. – передражнив Біленький. – А парк той де? Навіть спитати немає в кого!
– Хочу сповістити вельможному сеньйору, що Ваш покірний слуга добре знає, де є згадане вище місце! Я там свого часу всі кущі пообпіс… Я маю на увазі, що були часи, коли я оглянув там кожнісінький затишний куточок! – Марко скромно опустив очі, а відтак додав: – Я пригадав, там дійсно клоун біля входу стоїть!
– При всьому багатстві вибору іншої альтернативи немає! – проголосив Професор, розвернувся до Маркіза й легенько підштовхнув того ногою під закрученого хвоста. – Ведіть нас, друже-сеньйоре!
Той невдоволено гавкнув, підібгав свого бублика та підтюпцем подався в тільки йому відомому напрямку.