…Кабасик разом з татом і мамою жили на території продуктової бази. Вона постачала їжу всьому місту. Товар сюди привозили цілими вагонами, відвантажували величезними критими автомобілями. Поки вдень тут товклися люди, родичі Кабасика відсиджувались у підземних сховищах, які залишились іще з прадавніх часів і про які всі вже давно забули! Там ще й тепер можна було знайти пляшку вина двохсотрічної витримки або задубілий брунатний цукор у цупких мішках з написом:
1823
Коли ж люди нарешті розходилися по домівках, наступав час доїдалок. Так називався народ короля Бекона Мурмила Другого. Доїдалки жили тим, що знаходили неякісні продукти (а їх на базі завжди було вдосталь) та знищували шляхом поїдання. Все найкраще, тобто щонайнеякісніше, зносилося королівській сім’ї, тож Кабасик міг собі ні в чому не відмовляти. А відмовляти він і не збирався! Змалку апетит у нього був ого-го. Він підчищав усе, що приносили вірні підданці, а часом і сам ходив “полювати” на їжу, коли батьки відлучалися. У кожному продуктовому магазині міста жило по одній доїдалці. По неділях вони збиралися в підземній Кімнаті для нарад і звітували королю про виконану роботу – хто скільки неякісних продуктів з’їв, тим самим врятувавши людей від отруєнь і хвороб.
Доїдалки зовсім не були схожі на мешканців підземель та підвалів. Сите харчування давало їм силу, червоні щоки та великий живіт, який вони гордо носили перед собою. Найбільше пузо було, як і годиться, у Кабасикового татка. Він дуже пишався своїми розмірами і завжди мріяв, щоб син набагато переріс його вшир. Тому маленькому Кабасику не дозволяли бігати, грати в ігри з іншими малюками та навіть взагалі кудись ходити без нагальної потреби. Щоп’ятниці тато з мамою міряли його талію та записували показники біля дверей підземного житла. Всі доїдалки, проходячи поряд, могли порадіти за королівського нащадка, який ширшав наче на дріжджах.
Так безтурботно і весело минало дитинство товстуна. І він би в майбутньому завиграшки перевершив свого тата, ставши королем, але тут усе зненацька змінилося. Якось з однієї далекої країни привезли контейнери з екзотичними фруктами. Ніхто з доїдалок навіть назви їхньої не знав! Після розвантаження, прямо на підлозі, підданці знайшли трьох невідомих створінь, схожих на юних пацюків. Стан їхній був дуже важким. Можна лише здогадуватися, що пережили ці створіння перед тим, як потрапили до Королівства Товстунів.
Жовтувата шкіра обтягувала гострі кістки, тоненькі хвостики просвічувались у місячному світлі, яке лилося крізь вікна. Вони навіть не могли самостійно встати на лапи та ступити кілька кроків – такі були слабкі й немічні.
Не треба й казати, що Кабасиків татко тут же звелів добре цих знайд нагодувати. Коли істоти попоїли, вони завалилися спати і проспали дві доби поспіль. Ніхто їх не будив, усім було дуже шкода змучених та худих гризунів.
Однак пройшло кілька днів, і ті стали виявляти неабияку активність. Спочатку вони обнишпорили всю територію бази, потім добралися до підземель. Здавалося, вони були скрізь! Куди не підеш, можна було побачити їхні гострі мордочки та почути незрозумілі звуки, якими ті спілкувалися. Треба віддати прибульцям належне – через кілька днів вони вже могли сяк-так розмовляти мовою доїдалок. Правда, при цьому жахливо перекручували слова та звуки.
Через кілька днів жителі Підземелля зі здивуванням виявили, що шмиглів (як вони їх називали) побільшало! Вони зробилися набагато нахабнішими, шастали під ногами в товстунів і не зважали на їхні злякані скрикування. Ще через тиждень вони розплодилися так, що вже не вміщувались на території бази та почали розбігатися по місту. Запас продуктів став катастрофічно танути. Спочатку шмиглі з’їли все те, що приносили вірні слуги короля і складали по підземних коморах. Потім уночі почали підчищати продукти, що зберігались на базі. А ще через кілька днів вони вже не зважали на людей та прямо в них на очах трощили все, що тільки бачили їстівного. На шмиглів не діяли отрути, що їх люди підсипали та підливали до їжі, яку залишали на видноті. Не боялись вони ультразвукових відлякувачів гризунів, не лякалися галасу, від них утікали коти, що до цього залюбки полювали на пацюків.
Так тривало ще деякий час. Досягнувши, вочевидь, природної межі, вони перестали розмножуватись, але на той час їх було вже стільки, що товстуни навіть боялися виходити зі своїх схованок, бо ризикували бути поміченими та схрупаними. Час від часу дехто, зголоднівши, таки наважувався і піднімався на поверхню. Проте назад не повернувся ніхто. Що з ними сталося – невідомо! Таким чином невдовзі в захистку залишились тільки королівське подружжя і спадкоємець престолу, зляканий і голодний. Хоч батьки й мали потаємний недоторканний запас харчів і трохи підгодовували синочка, але йому, звиклому до ласощів і смаколиків, цього було надто мало. Він часто плакав, згадуючи колишні нічні трапези. Тому Їхні величності тато з мамою мовчки страждали, не маючи змоги зарадити цій біді.
Одного дня тато підійшов до виходу з підземелля, прислухався та знаками покликав до себе маму. Вони тихенько про щось посперечалися, Бекон Мурмило Другий відчинив засуви на дверях і випав у невідомість. Кілька хвилин було тихо. Потім почулось якесь шарудіння. Воно щосекунди дужчало, аж раптом пролунав чийсь зойк. Це був Бекон (принаймні так здалося Кабасику та його мамі). Мама миттю вискочила нагору. У цей момент вона не думала, що наражає на небезпеку себе та сина, який оніміло спостерігав за подіями. Вона лише хотіла врятувати чоловіка!
Нараз майбутній Мурмило Третій відчув, як задрижала стеля і почув тупіт маленьких лапок, що насувався, наче снігова лавина. Він не встиг нічого зрозуміти, як побачив перед собою гостреньку мордочку шмигля, що пропхалася до Кабасикового житла. Автоматично малюк влупив по ній ногою та в паніці зачинив двері на всі засуви. Ще деякий час хтось намагався вдертися до нього в гості, але міцні, добротні двері не піддались.
Деякий час Кабасик сидів, нездатний поворухнутись. Він усвідомив, що батьки вже не повернуться і відтепер усе треба вирішувати самостійно. Перше, що він зробив у новому, самостійному житті, – це рішуче попрямував до залишків харчових запасів, які матуся дбайливо приховувала навіть від найближчих придворних доїдалок, відкусив величезний шматок злегка попліснявілої ковбаси та. голосно заридав!
Усе було настільки погано, що гірше вже і не буває! Ще кілька днів він дожовував королівські запаси. Спочатку їв досхочу, але побачивши, що їжі стає дедалі менше, почав урізати пайок. Втім, усе колись закінчується! Скінчилися нарешті й харчі. Посидівши ще півдня і жахливо зголоднівши, Кабасик вирішив піднятися нагору та знайти хоч щось!
…Приміщення складу, куди він виліз, забувши про небезпеку, просто посеред дня, було схоже на поле бою. Розтрощені ящики, перевернуті контейнери, зірвані з петель великі складські ворота і – цілковита тиша навкруги. Обережно ступаючи, Кабасик став оглядати територію і невдовзі виявив, що тут не лишилося й згадки про колишні гори їжі! Навіть запахи всі вивітрились безслідно. Тішило тільки, що шмиглі, судячи з усього, теж покинули це скорботне місце.
Товстун вийшов на вулицю. Там було так само тихо і безлюдно. Потерпаючи від голоду та самотності, лякаючись кожного шереху, він наближався до міста.
Сонце з незвички сліпило очі. Кабасик ніколи вдень не виходив на поверхню, а тим більше – не забирався так далеко від дому. Тому він не знав, як має виглядати місто о цій порі. І хоча безлюддя його трохи насторожувало, він був радий, що не треба ні від кого ховатись.
Дорогою товстун заглядав до всіх продуктових крамниць. Тихенько наблизившись до відчинених дверей (а чомусь усі двері були відчинені), він сторожко просовував свою щокату головешку досередини і намагався нагледіти щось їстівне. Ось так в одній із крамничок вони й зустрілися з Марічкою!..
* * *
Дівчинка міцніше притиснула Товстуна до себе. Той довірливо поглянув їй в очі і спитав:
– А тепер ти даси мені яблуко? Я за яблука можу що хочеш зробити. Я їх понад усе люблю. Тільки побачу – шаленію!
– Тю, ну і дурень же я!!! – ляснув себе по лобі Професор. – У мене ж в кишені піджака бутерброди лежать. Мама зранку дала. Ще й на твою долю! – кивнув він Біленьком.
– А чого в кишені? – здивовано спитала Марічка.
– А, – відмахнувся Петрик. – Не встигав уже в рюкзак кинути. Проспав – от і поклав у кишеню. Де ж це вони? А ось де, ріднесенькі! Правда, трошки масло попливло.
Він витягнув замотані в провощений папір бутерброди з ковбасою і облизав брудні пальці. На вигляд цього добра у всіх потекла слинка. Професор неквапом розгорнув папір, оглянув його вміст і розділив бутерброди, віддавши більші шматки Кабасику та Марічці.
Щоб було зручніше, вони вийшли на вулицю та вмостилися рядочком на лавку під великим крислатим деревом.
Наїстися не наїсися, але добряче перекусити можна! Петрикова мама знала, який чудовий апетит буває в хлопчаків, тож постаралася на славу. На грубих скибках хліба, намащених маслом, лежали кружальця ковбаски. На них рівненькими рядами були викладені шматочки смачних солоних огірочків. Друзі уп’ялися зубами в так несподівано віднайдені ласощі. Кабасик аж муркотів від задоволення, як великий товстий кіт.