Вулиця, якою йшли хлопчаки, була багата на різноманітні крамнички та невеликі кав’ярні. Їхні двері були гостинно відчинені, однак ніхто крізь них не заходив і не виходив – жодного руху. Було дивно серед білого дня прямувати містом, в якому навіть не цвірінькають горобці та не бігають бродячі собаки.
– Ну що, зайдемо сюди? – зупинився біля вітрини Сашко. На склі був намальований великий клоун у класичних шкіряних туфлях, який, піднявши ногу, з цікавістю на неї дивився. Здавалося, він ніяк не може збагнути, звідки на ньому взялося таке взуття. Рот його застиг у дивній посмішці, а очі випромінювали містичний жах. Над клоуном великими червоними літерами було написано: “Ексклюзивне взуття з Китаю. Найнижчі в місті ціни!”
– Цікавенько, про що думав художник, коли це малював! – мовив Професор професорським тоном. – Або в нього висока температура була, або ж це зовсім нове слово в мистецтві портрету.
– Давай-но, краще, досередини заглянемо, а то я вже всі ноги поколов, – скривився Біленький. – Хто ж тут стільки камінців розкидав – ходити неможливо! Я би тих двірників!.. За що їм тільки зарплату платять!
– А до речі, як у тебе з фінансами? – поцікавився Петрик. – Думаєш, тут “на халяву” взуття роздають? Продавці ж то, мабуть, на місцях!?
– А про це я не подумав! – розхвилювався Сашко. Дуже вже йому хотілося Марічці догодити. В уяві він уже був тим самим принцом, який надівав туфельку на струнку ніжку своїй Попелюшці!
– Щось останнім часом ти багато про що “не думаєш”! – не пропустив нагоди підколоти товариша Професор. – А от у мене гроші є! Мама сьогодні на книжки з англійської дала, а завдяки тобі я до книгарні не потрапив. Небагато, правда, але ж тут ціни “найнижчі в місті”. Пішли, подивимось! Може, хоч Мушці щось підберемо, а собі – вже побачимо.
“Ні, ну таки найкращий в мене друг! – подумав Біленький. – Не про себе найперше думає, а про інших!” І від недавньої образи не лишилось і сліду.
Хлопці зайшли до магазину. Всередині по периметру тяглися полиці, на яких купами лежало взуття, у глибині були стільчики для примірки та каса, за якою наразі ніхто не стояв. На стінах, завдяки запаленій уяві художника, також красувалися клоуни у вигадливих позах, які ніяк не могли змиритися з наругою, вчиненою над їхнім клоунським “стилем”.
– Еге-ге-е-е-й! Є тут хто? – гукнув Професор, підійшовши до полиць та взявши в руки пару кольорових капців, які, на його думку, могли підійти Мушці. Тиша була йому відповіддю! Ніхто не вийшов і не закричав: “Ану геть, дрібното! Заберіть руки від товару!” – як то, зазвичай, траплялося, коли хлопці, йдучи зі школи, з цікавості заглядали до якоїсь крамнички. Отже, продавців теж не було.
– Чудовенько! – промовив Біленький, потираючи руки. – Зараз ми швиденько зметикуємо, що брати, – і на вихід!
– А гроші? – не міг заспокоїтися Професор. – Так не можна! Це вже якась крадіжка виходить!
– Яка крадіжка? Ти ж бачиш, що тут нікого немає? Можливо, це місто таке, в якому хто що хоче, те й бере безкоштовно. Утопія. Пам’ятаєш, нам Василь Семенович на історії розповідав, що колись хтось десь таке хотів створити. Може, якраз тут і створив!
І хлопчик заходився перебирати пару за парою, намагаючись серед усього “ексклюзиву” знайти щось, що можна буде взути. Петрик ще трохи повагався, махнув рукою і собі приєднався до товариша. Друзі вибрали по парі кросівок собі й одразу натягнули їх на ноги, ще кілька пар вони взяли для Марічки. Отже, проблему вільного пересування вирішено! Знати б ще, куди пересуватись!
Вони вийшли на вулицю та попрямували до того місця, де залишили дівчинку. Але на лавці, куди Біленький її посадив, Марічки не було! Не було її видно й на вулиці. Дівчинка просто щезла, причому підозріло тихо, без шуму. Якби вона хоч якось подала голос, то друзі обов’язково би це почули! А якби з Марічкою щось сталось, то голос вона би точно подала! Та ще й який голос! У цьому хлопці анітрохи не сумнівались.
Біленький кинув взуття на землю та став роззиратися, шукаючи хоч якихось слідів. Тим часом Професор насторожився і ступив кілька кроків убік. Знаком він попросив друга, щоб той не шумів.
– …Ану віддай! Віддай, це моє! – почули хлопці чийсь жалібний голос із невеличкого продуктового магазинчика. – Я його два дні по всьому місту шукаю, а тут хтось прийшов – і на готовеньке – цап! – уже заволав хтось, впадаючи в істерику.
Хлопці переглянулись, обмінялися якимись тільки їм відомими знаками і дружно, з голосними криками увірвалися до крамнички.
– Всім стояти! Працює група захоплення! – наслідуючи героя з улюбленого серіалу про поліцію, влетів до приміщення Біленький. – Лягай на підлогу!
– Стріляти буду! Хлопці, оточуй його! Хапай! – і собі репетував Професор.
…Посеред магазину здивовано витріщала на них очі Марічка. Вона була жива-здорова і зовсім не чекала нічийого нападу.
Вчепившись в її руку та притиснувшись головою до коліна дівчинки, стояло якесь невідоме створіння. Воно було опецькувате і смішне! На круглому, наче м’яч, тілі сиділа на короткій міцній шиї велика овальна голова. До неї було приліплено два товстих, м’ясистих вуха, які нагадували вареники з картоплею, що їх так смачно готує Петрикова мама. Головешка була абсолютно лиса! Вона блищала глянцем і пускала сонячні зайчики. Спереду прикрашав голову невеликий задертий догори ніс. На носі, як насмішка над лисиною, сиділа чималенька бородавка, яку увінчувало кілька чорних волосин. Губи створіння були схожі на дві варені сардельки – такі ж товсті і масні. Очі бігали маленькими чорними жучками, а товсті рум’яні щоки аж просилися на рекламний плакат дитячого харчування!
Знизу все це довершували взуті в подерті кеди коротенькі пухкенькі ніжки, над якими висіло опасисте черевце. Його не здатні були прикрити ні коротка брудно-біла майка, ні шорти, які навіть не застібались і були скручені спереду шматком якогось дроту.
Товстун відірвався від Марічки, з несподіваною спритністю підскочив та сховався за прилавком. Втекти він не міг – вихід йому заступили хлопці.
– А це що за чудо? – вражено спитав Мушку Професор. – Звідки воно тут взялося?
– А я хіба знаю?! Я собі спокійно сиділа, потім мені стало нудно, і я зайшла сюди. Думаю, хоч подивлюся, що в них тут продається. Тільки-тільки заглянула, а цей ну за руки хапати, репетує щось – не розібрати, що хоче! Я з переляку навіть крикнути не встигла!
– Жінок згубить цікавість! – глибокодумно вирік Професор. – Ми ж тобі казали з місця не сходити!
– Та я цьому курдупелю зараз усі вуха повідриваю! – набичився Біленький. – Ич, узяв моду дівчат чіпляти! Ану вилазь! Я тобі швиденько “марапупу” влаштую!
Сашко не знав, що воно таке за “марапупа”, однак тато, коли сердився, завжди погрожував зробити це синові. І хоча він ще ні разу не дотримав свого слова, звучало воно загрозливо.
– Н-н-не т-т-треба “м-марапупу”! – затинаючись, простогнав Товстун. – В-в-вона моє яблуко забрала, а я з-з-за н-ним уже т-т-тиждень бігаю по місту.
– Що ти там у нього забрала? Ану покажи! – повернувся до Марічки Петрик.
Дівчинка простягнула руку. На розкритій долоні лежало невеличке, зморщене яблучко. Один бік його злегка почорнів, тому бажання ним поласувати в хлопців не виникало.
Однак товстун, побачивши цей сухофрукт, відреагував якось дивно. Очі його загорілися. Тіло затряслося, як у пропасниці. Руки самі потягнулися до яблука. З куточків товстих губ покотилася слина. Здавалося, що зараз він кинеться та перекусає усіх, аби дістати улюблені ласощі.
– Е-е-е-е! Ти чого! – Професор злякано вихопив злощасне яблуко з рук дівчинки та сховав собі в кишеню.
Товстун змінився прямо на очах – заспокоївся, дивився осмислено і ні на кого вже не кидався. Хлопчик ще раз вийняв фрукт, і з опецьком почали відбуватися ті ж метаморфози!
– Прикольно! – сказав Біленький, який мовчки спостерігав за експериментами товариша. – І чого це його так ковбасить?
– Він, напевно, яблукоман! Бачиш, як його плющить!? – Петрик сховавши яблучко поглибше до кишені штанів, промовив. – А навіщо воно ТОБІ знадобилось? – повернувся до Марічки Біленький.
– Та їсти дуже хотіла! Після школи одразу до тебе побігла, не встигла, а тут дивлюсь – табличка “Продукти”. Дай-но, думаю, зайду гляну! Зайшла, глянула – а тут порожньо. Тільки це і лежало он там, під прилавком. Я і взяла! Навіть роздивитися не встигла, а тут цей бузувір!
Нарешті хлопці й самі роздивилися, куди це вони увірвались. На відміну від взуттєвого, полиці тут дійсно були абсолютно порожні – ні крихточки! Прилавки вкривав тоненький шар пилу, на ньому було видно безліч слідів чиїхось маленьких лапок, схожих на мишачі. А на стінах – ті самісінькі клоуни! Тільки тепер кожен мав у руках чи то тістечко, чи пухку булочку, а один навіть, широко роззявивши рота, відкушував величезний шмат ковбаси! Саме споглядання цих дивних малюнків наганяло звірячий апетит. Ковзнувши по ненажерливих клоунах, погляд Професора зупинився на одному з них. Цей тримав пакет з “МакДональдза” та радісно вгризався у величезний бігмак!
– Дивно. Якось не дуже він вписується в цю групу. – сказав Петрик і ковтнув слину. Сашко теж дивився на малюнки з тугою.
А їсти їм уже дуже хотілося! Вдома, за переживаннями, Біленький з Петриком про це і не згадувались, а тепер відчуття голоду дало про себе знати спазмами в шлунку. Одначе зараз думати про їжу було ніколи. Відігнавши подалі нав’язливі думки, хлопці з двох боків почали наближатися до незнайомця. Той уже трохи заспокоївся, і маленькі, заплилі оченятка дивилися з цікавістю. Але було видно, що створіння готове дременути при першій ліпшій нагоді.
– Скажи хоч, як тебе звати? Звідки ти тут такий узявся? – звернувся Професор до товстуна.
– Я, – гордо піднявши голову промовив той, – Кабас Мурмило Третій, принц. Наступник свого таточка Бекона Мурмила Другого, короля всіх комор і крамарень. Але моя мамочка завжди називала мене Кабасиком!
Товстун несподівано скривився, наче запхав до рота цілого лимона, і голосно заридав. Марічка підійшла до Кабасика, поклала йому руку на лису головешку і легенько погладила. Той обняв дівчинку за коліна пухкими рученятами і захлипав уже тихіше, наче малюк, якого вперше залишили в дитячому садку.
– А де ж твої тато з мамою? – ласкаво спитала дівчинка в такого смішного та водночас беззахисного малюка.
– Шмиглі… – тільки і зміг вимовити той крізь сльози. – Шмиглі.
– На, витри свої шмиглі та розкажи все до ладу! – дістав із кишені пом’ятого й не зовсім чистого носовичка Біленький та простягнув Кабасику. Той мовчки його взяв, голосно висякався і хотів був повернути власникові, але хлопчик замахав руками, показуючи, що той може залишити носовичок собі.
– Шмиглі винні! – простогнав Кабас Третій.
– А ти їх ще раз хусточкою акуратно витри! – як маленькій дитині пояснив Професор. – Їх і не буде!
Товстун підняв заплакані очі та співчутливо поглянув на Петрика – мовляв, ну як можна не розуміти!
– Шмиглі – істоти такі! Це вони викрали моїх батьків! – пояснив він і розповів свою історію…