…Перед очима снували білі мушки. У вухах голосно дзвеніло, ніби хтось без угаву стукав по надітих на голову ночвах. Біленький труснув головою. Мізки стали на місце, а погляд сфокусувався.
Але те, що хлопчик побачив, зовсім збило його з пантелику! Він сидів прямо посеред дороги в якомусь, на перший погляд, великому місті. Обабіч стояли високі будинки, біля тротуарів були припарковані автомобілі. Під деревами причаїлися зручні лавочки. На перших поверхах будівель можна було зауважити відчинені двері багатьох крамничок. Усе було ніби звично, але щось насторожувало. Щось таке, що не одразу впадало в око.
“А люди де?” – подумав Біленький.
На вулиці дійсно не було ні душі. Ніхто не йшов по покупки, не запізнювався на роботу і не поспішав додому, не їздили машини, не бігали веселими зграйками діти. Не було взагалі НІКОГО!
Сашко оглянувся. Під великим деревом, спершись до стовбура, сидів Професор. Він теж трусив головою і здивовано роззирався. За кілька кроків від нього стояла Марічка Петренко. Її і без того великі очі зробилися просто-таки величезними, в них застигли переляк і нерозуміння.
Першим отямився Петрик:
– Ну що, догрався, Касперський недокрякнутий!? Що ти з Вірусом зробив? Де тепер його шукати? Його ще можна врятувати?
– Та можна, можна! Я його в карантин відправив! Добре, що програма не спрацювала як слід! О-о-о-х! Що ж я наробив? Друга – своїми руками!.. А він же мені довіряв! – Біленький схопився за голову і почав гойдатись, як маятник.
– Ти ще з розбігу об стінку – може порозумнішаєш! – буркнув Професор. – Мізки не пробував вмикати перед тим, як щось робити?
– Так, ану не сваріться! – вигукнула Мушка. – Що зроблено, те зроблено, а тепер треба шукати вихід!
– І куди ж це нас занесло цього разу? – підвівся Професор. – Добре, хоч не в джунглі. Та й піратів тут уже точно не буде! А Маюмби з його пігмеями – й поготів! Схоже, безпечне місце. Але де ж нам шукати Федька? Маю підозру, що доки його не здибаємо, не виберемося звідси!
У місті, в яке вони потрапили, до загальної радості, було досить тепло.
Листя на деревах трохи пожовкло і де-не-де лежало на землі, але вітерець дув ласкаво і злегка охолоджував розпашілі щоки мандрівників.
Хлопці гарячково обдумували, що їм робити далі. Якби з ними не було Марічки, то все би почалося зі з’ясування стосунків.
(Хоч якась дія! Не стояти ж на місці, як барани!). Адже Біленький досі сердився на Професора. Він ніби й розумів, що той намагався “відбілити” його перед дівчинкою, але ніяк не міг пробачити, що він ПЕРШИМ розповів їй про їхні пригоди. А ще ж невідомо, ЯК саме він це зробив! Сашкові хотілося виглядати в очах Мушки справжнім героєм, тому якби він сам розповідав їй, то зміг би щось підкреслити, а щось і викреслити! Та чубитися зараз, перед Марічкою, було безглуздо. Насуплено перезирнувшись, хлопці дружно вирішили відкласти чубанину.
Тим часом Марічка Петренко ступила крок і натрапила на камінець, що лежав на дорозі. Вона тихенько зойкнула. Ходити в самих шкарпетках виявилось дуже незручно. Адже одяг та взуття залишились у квартирі Біленького! Якщо у верхньому одязі потреби не було, то відсутність взуття створювала неабиякі проблеми.
Біленький кинувся підтримати дівчинку. Він допоміг їй дійти до тротуару і обережно посадив на лавку.
– Ну що? Ходімо подивимось, куди нас занесло? Може, хоч на ноги щось знайдемо! – звернувся Сашко до Професора. Той, оцінивши, що Біленький заговорив до нього першим, прояснів обличчям. Ну ніяк не хотілося втрачати друга!
– Ходімо! Роздивимось, визначимося, що його робити. Треба ж нам десь Віруса шукати. Йому, мабуть, несолодко в тому “карантині” сидіти!
Що би Сашко тільки не зробив, аби повернути час назад та виправити свій вчинок! Навіть новий велосипед, отриманий влітку на день народження, віддав би – тільки б Федько знову був з ними! От дурний характер! Правильно казав Петрик – треба частіше мізки вмикати!
Хлопчик уже з вдячністю подивився на друга. Все-таки молодець Професор! І чого він на нього ображався? Стіна відчуження, яка ще хвилину тому, здавалося, міцно відгороджувала хлопців одне від одного, нарешті похитнулась! І вже зовсім в іншому настрої рушили вони оглядати околиці, перед цим строго наказавши Марічці сісти на лавку і нікуди не йти.