Саме так, ця книжка справді розпочинається з другого розділу. Це зовсім не помилка, а нова витівка комп’ютерного віруса. Спробуйте погортати сторінки книжки. Можливо, перший розділ десь заховавcя, і ви його знайдете.
– Ну ти мені поясни! Ну чого тебе поперло до школи? Я ж тебе вдома залишив – лежи собі, відпочивай. Ні, взяв і перед усіма виставив мене ідіотом!
– Та ж сумно цілий день самому сидіти! От я і вирішив трохи розвіятися! Хіба ж я знав, що в цій вашій школі на нас справжнє полювання іде? – виправдовувався Федько.
Уже кілька годин минуло відтоді, як хлопчик прибіг додому, але він усе ще не міг заспокоїтись.
Аж тут хтось подзвонив, а потім голосно загупав у двері. Сашко навіть не ворухнувся. Зараз йому нікого не хотілось бачити. Але грюкіт не вгавав!
– Відчиняй! – почулося за дверима, і Біленький упізнав голос Петрика. – Відчини, я знаю, що ти вдома! Буду стукати, поки двері не винесу!
Хлопець вийшов до передпокою, відчинив двері та важким поглядом втупився в очі зрадливого друга.
– Що? Посміятися з мене прийшов? Мало в школі було, так ще й додому пригримів?
– Ну і чого ти на мене в’ївся? Я ж бачив, хто це все зробив, і допомогти тобі хотів! Я старався не сміятись, але ти ж знаєш, як Монтицький регоче! Хочеш не хочеш – не втримаєшся! Це я з нього сміявся, а не з тебе!
Сашко трохи відтанув. А дійсно – чого це він на Професора напав? Ще й не в таких халепах разом бували, і ніколи друг його не підводив. А від сміху Монтицького могла зреготатися до сліз навіть царівна Несміяна!
– Ну, заходь, заходь! Розкажи, що там потім було? – Біленький попрямував до своєї кімнати, запрошуючи за собою Петрика.
Той швиденько, не розв’язуючи шнурівок, скинув черевики, запхав до кишені шапку, шпурнув куртку під вішак і шмигнув слідом за товаришем.
Вірус, подумавши, що ось він – його порятунок, голосно застогнав.
– О, за віщо? За віщо ти мене зневажаєш!? Мене, твого товариша, який віддасть тобі останню сорочку! Який не проміняє тебе навіть на бутерброд із копченою ковбасою?! – закотивши очі, зойкувало комп’ютерне чудовисько голосом трагіка, що побивається над бездушним тілом коханої.
– Щоб щось віддати, треба щось мати, а в тебе навіть совісті немає! – повернувся до нього Біленький.
– Ех ти! Так друга підставити! – і собі напосівся Професор.
Прибулець з Інтернету, зрозумівши, що його маневр не вдався, знову забився за подушку й ображено засопів.
Професор запевняв Сашка, що як він вийшов із класу, учні зразу ж ніби й забули про все. Ніхто до кінця уроку ні півсловом не згадав. На перерві, правда, Монтицький намагався щось там бовкнути, але Петрик злегка тикнув його в бік кулаком, і той усе зрозумів.
А перед останнім уроком до Професора підійшла Галюся та попросила подивитися, чи все гаразд із Сашком. Бо дуже вже вона за нього хвилювалася і переживала, чи правильно з ним вчинила! А коли ще й довідалася, що той зовсім на уроках не був!..
– От бачиш, – знову виткнулася Вірусова головешка, – як тебе всі люблять. А якби не я, ти б і не дізнався! А так ще й уроки прогуляв! Ще цілий день канікул. Краса!
Біленький схопив зі столу гумку і запустив на голос. Федько, діставши по лобі, зойкнув та, наче поранений солдат, гупнувся навзнак, заплющив очі і захрипів. Тут же на нього навалився Професор та заходився лоскотати і стусати. Вони борюкалися на ліжку, сміялися та мало не падали на підлогу. Хазяїн кімнати, все ще надутий як індик, сидів і тільки з-під лоба поглядав на безтурботних друзів.
– Ич, пилюку підняли! Та стане вже! – мовив він, але ніхто на це навіть не звернув уваги.
Нараз у коридорі знову пролунав дзвінок.
– А це ще хто!? – здригнувся Сашко. – Ану, втихомирились нарешті!
І він пішов до дверей. Подивившись у вічко, Сашко побачив людину, яка ну зовсім не мала зараз там стояти. Та вона взагалі не могла там стояти ніколи! Навіть у снах Біленький не допускав, що таке може статися!
На сходовому майданчику власною персоною, стояла…
МАРІЧКА ПЕТРЕНКО!
Хлопчик здивувався би менше, якби побачив там Гаррі Поттера або, наприклад, президента Угорщини!
У вухах знову загуло паровозом, ноги легенько затремтіли, а руки (ніби це не його руки) відмовлялися відчиняти дверний замок.
Такого з ним ще не бувало!
Біленький знав Марічку вже досить довгий час. Сталося так, що вони разом почали ходити в дитячий садочок, потім разом пішли до однієї школи. Дівчинка ще змалку завжди була дуже серйозною і чемною. Вона слухняно виконувала всі настанови вихователів та вчителів. Ніколи не сперечалася і не сварилася, щоправда уже із садочка ні в кого ніколи не виникало охоти насолити їй. А якщо й виникала, то Біленький охоче роз’яснював таким охотникам, як має поводитись виховане дошкільня.
У школі Петренко стала старостою класу. І знову-таки всі, навіть хуліганисті хлопчаки, котрих і деякі вчителі боялися, слухали Марічку і ставали “шовковими”. Вони ж і прозвали її ласкаво (за маленький зріст і моторність) “Мушкою”. А читала вона стільки, що і Професору таке не снилося!
Ось яка людина зараз стояла під порогом і видзвонювала до його квартири!
Біленький зробив дуже суворе (так йому здавалось) обличчя і розчахнув двері.
– Ну, і чого ходимо? Чого дзвонимо? – не дивлячись на гостю, спитав він.
Розмовляючи з Марічкою, хлопець намагався приховати справжні емоції, а тому завжди говорив трохи грубувато. Марічка, своєю чергою, весь час перевиховувала його, але Біленький ніяк не “піддавався” її впливу.
– Може, спочатку до квартири запросиш? А то на порозі якось нечемно гостей приймати, – з усмішкою промовила дівчинка.
Біленький знову згадав пережитий недавно сором та дошкульний сміх однокласників і мовчки пропустив дівчинку досередини.
Вона неквапом зняла курточку (не дочекавшись допомоги від “джентльмена”), акуратно повісила її на вішак, поставила свої чобітки і стала, чекаючи, куди ж таки запросить її хазяїн.
Сашко, так само мовчки, розвернувся і попрямував до своєї кімнати. І тільки зараз він отямився від Маріччиного гіпнозу і згадав, що там, на ліжку, разом з його найкращим другом вовтузиться прибулець з Інтернету, якого дівчинці показувати категорично не можна!
Проте Біленький не встиг попередити товаришів, тому Марічка, зайшовши до кімнати, побачила цілковитий безлад і два створіння майже однакового червоного кольору – одне з них було Професором, а друге – “страшним” комп’ютерним чудовиськом.
Професор, побачивши дівчинку, якось у секунду зблід. Вірус же з цікавістю дивився на гостю – він дуже любив нові знайомства.
– А це і є той знаменитий Вірус? – ніби зовсім не здивувалась Марічка. Вона підійшла до ліжка й простягнула руки. Чудовисько завиляло хвостиком, покрутило носом і собі потягнулося до дівчинки. Та пригорнула його й легенько погладила по голівці. Прибулець мало не замуркотів, перевернувся горічерева і зробився ліловим у біленьку крапочку.
– Ой! А він ще й колір може змінювати! – скрикнула від несподіванки Марічка.
– Тю! Та я ще й не таке вмію! – аж промінився Вірус.
– Ага! Він не тільки колір, він і життя тобі може змінити, що й сам не радий будеш! – вставив Біленький, знову сідаючи за стіл. Хлопчик відчував, що в усій цій ситуації щось не так, і тому з підозрою додав:
– А ти ніби знаєш його?
– А мені Петрик усе про вас розповів! І про це чудове створіння, – вона знову погладила Віруса, – і про ваші пригоди!
ЩО?!
Біленькому аж в очах потемніло. Оце друг називається! Що ж то воно на світі робиться? Кому тепер вірити? Так ганебно розбовкати першому-ліпшому (хоч, може, й НАЙліпшому, але річ у принципі!) дівчиську їхню спільну таємницю!?
Він осудливо, ні, не осудливо – убивчо подивився на Професора. Той сидів ніби в холодну воду опущений – втягнувши голову в плечі, перебираючи ногами, не знаючи, куди діти руки, – і не насмілювався глянути на товариша.
– Так я ж для тебе старався! Хотів довести їй, що ти не винен! Що то не ти таке витворяв! – нарешті з розпачем скрикнув Петрик.
– Не треба мені таких захисників! Нічого вже мені ні від кого не треба! – Біленький відвернувся. Сльози мимоволі навертались йому на очі.
Аби чимось зайнятися, він схопився за комп’ютерну “мишу”, поклацав нею і втупився в монітор. Рука, наче кимось керована, сама потягнулася до ярличка антивірусної програми.
“Що там Галина Петрівна казала? Можуть пошкодити інформацію? А дружбу вони пошкодити не можуть?!” – Сашко був уже готовий на все. Він двічі клацнув по малюнку-іконці, відкрив “вікно” програми, визначив завдання та запустив його на виконання.
“Виявлено вірусну загрозу! – попередив комп’ютер, затуркотів та видав запитання: – Знищити віруси? Проігнорувати? Відправити в карантин?”
– Знищити! – зловтішно подумав Сашко і натиснув відповідну кнопку.
Вірус на руках у Марічки підняв голову, наче відчув небезпеку, Він почав роззиратися, насторожено оглядаючи кімнату, і ніяк не міг зрозуміти, звідки в нього ця тривога!
– Неможливо виконати операцію! Закінчилася дія електронного ключа! Програма може працювати тільки в демонстраційному режимі, – знову видав комп’ютер. Біленький згадав: тато вже кілька днів тому казав, що треба продовжити дію ліцензії, але все забував це зробити. Активною залишилася тільки одна кнопка, і хлопчик, не вагаючись, натиснув на неї.
Федько здригнувся, його тілом пробігла судома. Він знову закрутив головою, зойкнув, вирвався з рук дівчинки і впав на підлогу. А тоді підняв очі, з тугою глянув на Біленького й став розчинятися в повітрі. Останнім щезло рильце, яке все ще рухалося, намагаючись щось сказати.
– Ключ! Шукай ключ!.. – ніби здалеку почувся шепіт і стих.
“Вірусну загрозу усунуто! – знову висвітилось на моніторі. – Щоб продовжити роботу, потрібно перезавантажити систему!”
Сашко вже автоматично, починаючи розуміти, ЩО ВІН НАКОЇВ, натиснув кнопку підтвердження і застиг, усвідомивши непоправність свого вчинку.
Комп’ютер блимнув монітором і видав нове повідомлення:
– Критична помилка! Зверніться до системного адміністратора! – після чого з ним почало діятися щось незрозуміле.
Системний блок загув, наче вертоліт перед посадкою. Лампочки на ньому влаштували справжній феєрверк. Тоді він нарешті затих. Але через секунду все стало з ніг на голову! Біленького підкинуло вверх, перевернуло кілька разів і закрутило, наче у вирі. Не встиг хлопчак оговтатись, як ним ударило об щось тверде і він знепритомнів…