в якому майже кожен робить що хоче
Посеред темного середньовіччя, у середу, та ще й посеред дня, гуркотів та вихитувався високий, схожий на коробку вагончик, запряжений трьома ослами. Він прямував до замку короля Кіліана Останнього, який насправді більше не називався останнім, бо мав чудову престолонаступницю – принцесу Філіппу Аннегунде Розу. Світило сонце, легкий вітерець віяв у верховітті, і різнобарвні птахи співали своїх пісень, бо в «темному середньовіччі» темним було не все. Це особливо радувало маленького барвистого папугу на жерстяному димарі вагончика – адже Сократ і сам був птахом, хоч і трохи дивним.
Ляльковий вагончик, в якому Сократ уперше за багато місяців їхав до королівського замку, мав майже такий самий вигляд, як у ту бурхливу ніч середи, коли Малюк утік, щоб стати зброєносцем лицаря-розбійника Родріго Розбийголови. На вуздечках віслюків дзвеніли ті самі дзвіночки, стіни вагончика все ще прикрашали ті самі кумедні фігурки, і, звісно, жерстяний димар теж був на місці, інакше Сократ на ньому би не сидів.
Під вікнами більше не було герані; натомість в ящиках росли кактуси, серед них особливо тендітний, на ім’я Туснельда. І хоча над вікнами досі виднілися великі закручені літери, однак не ті, що раніше.
ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР РОДРІГО РОЗБИЙГОЛОВИ
писало там, адже Родріго Розбийголова сховав свої обладунки й став лялькарем. Він проміняв Здригбург, замок своїх предків, на ляльковий театр предків тата Діка й відтоді мандрував країною із Сократом, на радість папуги – знавця історій.
Лялькові вистави Родріго Розбийголови були набагато кращими за вистави тата Діка. Вони не нудні й передбачувані, а радше захопливі й незвичайні, до того ж у виставах з’явилися нові персонажі – гіпсові скелети тепер звисали зі стелі поміж ляльок. Сократ потребував певного часу, щоб звикнути до такого товариства, але тепер вони стали настільки ж близькі для нього, як чорний, як ніч, дракон, чарівник, лицарі, принцеса, король та яскравий скоморох.
Була навіть лялькова вистава, в якій грали усі. Вона називалася «Малюк, мій зброєносець», і Родріго Розбийголова написав її сам. Уночі, при свічках, із пером у руці та зі старовинною книгою оповідань він був щасливий – набагато щасливіший, ніж коли-небудь у Здригбурзі.
З іншого боку, був переконаний Сократ, Діки щасливіші в Здригбурзі, ніж у ляльковому вагончику. Графи Ниткосмики, як їх іноді називав Малюк, нарешті знайшли рідний дім, де століттями нічого не змінювалося.
Вони навіть обробляли картопляне поле та доглядали овочеві грядки Родріго Розбийголови, поливали свою герань перед вікнами південної вежі та зняли хрести й надгробні плити з вузької скельної стежки. Лицар Богуміл Загрозир, тринадцять членів банди берсерків або чотирнадцятиголовий дракон відтепер з’являлися лише в лялькових виставах Родріго Розбийголови.
Зрештою гіпсової майстерні також не стало. Тато Дік перетворив її на звичайну майстерню й передусім залатав новими дошками звідний міст, хоча ним нечасто користувалися. Мама й тато Діки полюбляли затишок і понад усе хотіли бути вдома. Вони обговорювали своє неспокійне лялькарське життя й уявити не могли, як можна було так довго робити те, чого вони насправді не хотіли.
Але займатися тим, чим хочеться, також не просто. Нерідко для цього потрібно багато часу, а іноді не завадить і дрібка удачі. «Як міг Родріго Розбийголова дізнатися, що народився лялькарем, – думав папуга на димарі, – якби я одного дня не з’явився перед Здригбургом з ляльковим театром тата Діка?»
Сократ нерідко про це міркував, бо йому подобалася така думка. Вона втішала його щоразу, коли він згадував, яким безпорадним був, коли намагався передбачити історію Малюка.
Але хіба весь світ – це не одна велика історія, в якій навіть маленький папуга має свою роль? Щось подібне одного разу сказав Падрубель, лікар-драконознавець, який, безперечно, знався й на історіях. Відтоді Сократ із ним листувався, хоча Падрубель своїми вправними лікарськими руками писав набагато гарніше, ніж папуга шкрябав твердими кігтями.
Сократ зберігав кожен лист Падрубеля, а якось увечері навіть прочитав одного Родріго Розбийголові. У цьому листі Падрубель повідомив, що Рабануса Рохуса нібито бачили на Північному полюсі. Казали, що чарівнику вдалося врятуватися від гніву дракона Вака. Відтоді він ховається в крижаній вежі на Крайній Півночі й обдурює крижаних велетнів, а мстивий Вак літає по всьому світу й намагається вистежити Рабануса Рохуса.
Падрубель не знав, чи в цій історії є бодай часточка правди, але коли король Кіліан уперше почув про це, то голосно розсміявся – це тепер трапляється так часто, що його слуга більше не перекладає королівський сміх.
Слуга, за словами Падрубеля, вигукує лише нерозбірливі скарги Кіліана, хоча король тепер скаржиться значно рідше. Кіліан усе ще чимало часу проводить у могилі з подушок, обожнює гарячі ванни та купи солодощів, а править якомога менше. Він, без сумніву, дозволив би знову занести себе в театр, якби Родріго Розбийголова давав свою виставу. Чи не заперечуватиме Малюк проти вистави «Малюк, мій зброєносець»?
Ну, Родріго Розбийголова міг запитати його про це, адже ляльковий вагончик майже доїхав до замку.
Колеса вже скрипіли по гравію на під’їзній дорозі, і перед замком Сократ побачив принцесу Філіппу Аннегунде Розу. І якщо гострий зір його не зрадив, поруч із Фліп стояв її зброєносець Малюк.
