
в якому танцюють особливі ляльки
Ляльковий театр тата Діка приїхав до королівського двору недільного світанку, а в понеділок на світанку його покинув. Поки придворні ще спали, високий прямокутний вагончик із гуркотом прямував геть. Тато й мама Діки сиділи на козлах, а всередині тіснилися Малюк, Фліп, Родріго Розбийголова та Сократ, який цього разу міг похвалитися інтелектуальною перевагою.
Адже всього якихось пів години тому папуга, придворний медик Падрубель та поінформований генерал з’явилися в темниці короля Кіліана й потайки звільнили всю нібито банду розбійників Родріго Розбийголови.
Можете собі уявити, як здивувалися Родріго Розбийголова, Малюк і Діки. Лише принцеса не очікувала нічого іншого, окрім швидкого звільнення.
– Багато ж вам знадобилося часу, – сказала вона, виходячи з камери у своєму розбійницькому одязі, але здивовано застигла в слабкому світлі каганця перед камерою.
Придворний медик Падрубель пошепки пояснив, що вона не може вирушити у свої звичні покої, а має поїхати до Здригбурга разом із ляльковим театром тата Діка. Все інше Сократ пояснить дорогою до Страхолісу. Йшлося про повернення королівського скарбу та викриття змови придворного чарівника Рабануса Рохуса, тож ляльковий театр тата Діка має як слід попрацювати.
Згодом придворний медик уже махав ляльковому театру, який гуркотів удалину. Тоді розвернувся на каблуках і рушив будити короля Кіліана.
– Ну постривай, Рабанусе Рохусе, – пробурмотів він і струсонув за плече короля, зануреного в могилу з подушок, а потім одразу затулив вуха, бо сонний слуга Кіліана негайно прогримів перші нерозбірливі слова:
– ЩО? ЯК? ЧОМУ ВИ ПЕРЕРВАЛИ МІЙ СОН? НАЩО МЕНІ ЗДАВСЯ ЦЕЙ НОВИЙ ОГИДНИЙ ДЕНЬ?
Але коли Падрубель пояснив королю, що в Здригбурзі на нього чекає принцеса Філіппа Аннегунда Роза, король уперше, відколи її викрали, не опирався і дозволив себе одягнути. Хоча він ще стогнав і скаржився на свою слабкість, але не відкидався назад у могилу з подушок і не намагався знепритомніти. Натомість король дозволив посадити себе на трон, надягнути на голову важку корону й віднести себе до золотої королівської карети, яка чекала біля замкових воріт.
У карету були запряжені дванадцять чудових білих коней, адже вони нібито також допомагали проти чорної меланхолії. Також у кареті подавали сліпучо-білий пиріг і тепле молоко. Хоча слуга й викрикував із карети скарги Кіліана: «ЦЕ ОБОВ’ЯЗКОВО МАЄ БУТИ ЗАМОК РОЗБІЙНИКА? ХІБА ПРИНЦЕСА НЕ МОЖЕ ПРИЙТИ В МОЇ ПОКОЇ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ?», – але Падрубель вирішив і далі їх ігнорувати.
Придворний медик обійшов похідний оркестр, який мав супроводжувати королівську карету в подорожі до Здригбурга. Він привітав загін лицарів та свого таємного союзника – генерала, які складали авангард під час їхнього походу до Здригбурга. Тоді, щоб перевірити годину, подивився на сонце, яке здавалося на ранковому небі схожим на яскравий жовтий лимон. Падрубель усе ще чекав на свого почесного гостя – Рабануса Рохуса.
* * *
Придворний чарівник дуже погано спав. З одного боку, його бентежила думка про можливість уже наступного дня сісти на королівський престол. З іншого боку, його колов солом’яний матрац, адже він віддав своє простирадло Ваку, щоб дракон міг загорнути в нього свій скарб. Та коли Рабанус Рохус, вбраний у чорну нічну сорочку, підходив до дверей чаклунської вежі, він подумав, що незабаром відпочиватиме на подушках короля Кіліана. Стане королем – і матиме королівський сон.
Тоді Рабанус Рохус помітив записку, що лежала на його порозі, і впізнав печатку придворного медика Падрубеля. Це часом не сумна звістка про смерть Кіліана? Рабанус Рохус хихикнув про себе, зламуючи печатку, але під час читання його обличчя скам’яніло.
Любий Рабанусе Рохусе,
радий повідомити, що здоров’я нашого любого короля Кіліана покращується. Принцесу Філіппу Аннегунде Розу знайшли! Тому сьогодні на світанку придворні вирушать у подорож, яка возз’єднає нашого любого короля Кіліана з його престолонаступницею, адже розлука з нею завдавала королю невимовних страждань. Оскільки ця подорож веде через Страхоліс, який, як відомо, є домівкою болотних друдів, кореневих гномів та гоблінів, супровід такого досвідченого чарівника, як ви, життєво необхідний. Тому я, від імені короля та генерала, прошу вас з’явитися перед замком на світанку й вирушити з нами в спільну подорож.
Переказую вітання, Падрубель, придворний медик
Рабанус Рохус нетямився з гніву. Немислимо, що старому киту стало краще. Та й неможливо, що принцесу знайшли в такому далекому місці. Вона ж сидить у підземеллі, ніким не впізнана, – Рабанус Рохус сам про це потурбувався.
Невже цей лист – пастка придворного медика? Може, він хоче змусити Рабануса Рохуса поспішити до темниці перевірити, чи принцеса досі там? Рабанус Рохус однозначно не зробить таку послугу Падрубелю! Адже це б підтвердило, що він увесь час знав, що донька полоненого розбійника була принцесою. О ні, Рабанус Рохус зробить добру міну при лихій грі й вирушить із ним у подорож. Принаймні можливо, що Падрубель помилився і що вони знайшли не принцесу, а когось іншого! І це був би наступний удар для короля Кіліана, адже не буває нічого гіршого за несповнені надії!
Рабанус Рохус поспішно повернувся у вежу, зняв чорний нічний ковпак і накинув чорну чаклунську мантію. Тоді, проклинаючи придворного медика, побіг крізь замковий парк до товариства, яке вже на нього чекало.
– Любий Рабанусе! – вигукнув здалеку Падрубель. – Ласкаво просимо в незабутню подорож!
* * *
Було чимало тих, хто не забуде цю подорож короля Кіліана до Здригбурга. Болотні друди, кореневі гноми та гобліни точно пам’ятатимуть її до скону. Коли Малюк із принцесою брели через Страхоліс, було кепсько. Потім вони обурювалися через брязкіт дзвоників на віслюках, які тягнули ляльковий вагончик. Але це аж ніяк не підготувало болотних друдів, кореневих гномів і гоблінів до появи придворних, які тягнулися Страхолісом!
Шум був оглушливий. Закуті в залізо коні та лицарі в дзвінких обладунках прокладали шлях королівській кареті, і щойно вони пройшли, як болотні друди, кореневі гноми та гобліни почули рев слуги короля Кіліана, який скаржився від імені свого бурмотливого господаря на те, наскільки довга й жахлива була дорога. І коли коні, лицарі, слуги та карета нарешті проїхали, за ними рушила ціла капела, доводячи до відчаю примарних мешканців Страхолісу звуками сурм та брязкотом інструментів. Кажуть, що чимало з них того понеділка покинули Страхоліс, щоб наганяти страх у чужих лісах, але це вже інша історія, яку коли-небудь розповість хто-небудь інший.
Хай там як, процесія короля Кіліана була доволі гучна, щоб Родріго Розбийголова та його зброєносець Малюк ще здалеку почули придворних. Вони вдвох чекали на звідному мості перед Здригбургом.
– Ось і воно, – сказав Малюк. – Ти дуже хвилюєшся, дядьку Родді?
– Трохи страху перед публікою в мене є, – відказав Родріго Розбийголова. – Але трохи страху не зашкодить, – він подивився вниз на вузьку скелясту доріжку, де досі стояли хрести та надгробки. Однак скелети, прикуті до скель, зникли.
– Страх надає крила, – сказав Малюк і серйозно кивнув.
Тоді вони перестрибнули через діру на звідному мосту, де бракувало дошки, й увійшли в Здригбург через широко відчинені ворота. До воріт щойно прибили табличку:
ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР
Малюк написав це брудом із болота друда, що було тут неподалік.
Він і Родріго Розбийголова разом проминули картопляне поле та овочевий город у внутрішньому дворі й увійшли до замку. Пройшли коридором повз старі гобелени та потемнілі портрети предків і опинилися в тій запилюженій залі, де на сцені жорстокі предки Родріго Розбийголови колись давно змушували вуличних співаків та акторів розважати їх під час святкувань. Можливо, ви пригадуєте: Малюк і Фліп уже були тут раніше.
На перший погляд, здавалося, зала не змінилася. Потерта завіса досі була закрита, і ніхто не зняв павутину, яка звисала зі стелі та з брудних вікон. Здавалося, вона огортала залу липким туманом, а оскільки через шпарини в старих віконницях пробивався вітер, павутина іноді розгойдувалася, наче простирадла посірілих привидів.
Новим було тьмяне освітлення, бо Сократ відібрав лише найдешевші свічки із запасів Родріго Розбийголови – вони лиховісно мерехтіли й моторошно крапали.
Також з’явилася і довга балка, що простяглася паралельно до усієї сцени за потертою завісою на половині її висоти. Тато Дік – геть не видатний лялькар, однак вправний майстер, тому зміг закріпити довжелезну балку. Під суворим наглядом Сократа всі провели репетицію й потренувалися водити маріонеток.
Зміни відбулися й у гіпсовій майстерні Родріго Розбийголови. Мама Дік швидко перетворила її на лялькову майстерню і прив’язала до нових маріонеток купу нових ниток.
Тим часом надворі, за вікнами залу, стемніло. Дешеві свічки жаско мерехтіли, а павутина на вікнах відкидала страшні тіні. Капела Кіліана оголосила про прибуття придворних і заграла марша.
– Усі по місцях! – прошипів Сократ, і Родріго Розбийголова, Малюк, Фліп та Діки зникли за сценою.
Згодом до зали увійшли придворні: спершу генерал та його лицарі, тоді бадьорий придворний медик Падрубель, який вів незадоволеного Рабануса Рохуса під руку. За ними на плечах носіїв похитувався трон короля Кіліана, за троном ішов улюблений слуга з великими вухами, візник та капела, яка перестала грати, бо музикантам раптово стало моторошно. Як тремтіла павутина! Як мерехтіло світло! Як темно й непередбачувано було в цій залі!
– ОЙ ЛЕЛЕ! – переклав слуга нарікання свого короля. – ХІБА ТУТ НЕ МОЖНА БУЛО ТРОХИ ПРИБРАТИ?
Цього разу тремтів не лише тихий голосок Кіліана, але й гучний голос слуги. Ця зала також лякала його не на жарт.
– Сідайте, любий Рабанусе Рохусе, – сказав Падрубель похмурому придворному чарівнику, щойно трон Кіліана поставили перед сценою. – Цього разу ніщо й ніхто не перешкодить ляльковій виставі, – з цими словами придворний медик усадовив впертого Рабануса Рохуса на стілець і радісно сів біля нього.
– А ДЕ Ж МОЯ ЛЮБА ПРИНЦЕСА? – вигукнув улюблений слуга, що сидів поруч.
Падрубель попросив короля почекати ще трішки й сказати кілька королівських слів для відкриття лялькової вистави.
– НЕХАЙ ВИСТАВА ПОЧНЕТЬСЯ! – крикнув слуга, щойно король Кіліан це пробурмотів. – І ЗАКІНЧИТЬСЯ КРАЩЕ, НІЖ МИНУЛОГО РАЗУ!
Запала напружена тиша. Дешеві свічки тріскотіли, шипів віск, і всі в залі затамували подих. Лише Рабанус Рохус наважився поворухнутися. Він почав непомітно чухатися, бо так рознервувався, що все тіло жахливо свербіло. «Що тут відбувається?» – здивувався він і скривився, коли потерта завіса наполовину піднялася. Старий механізм, що підіймав завісу, скрипів і вищав. Балка позаду завіси залишалася схована, як і ті, хто на ній лежав і чекав свого виходу.
Однак на сцені не було тата Діка в костюмі вуличного співака. На ній стояв череп, усередині якого горіла свічка, тож його порожні очниці, здавалося, мерехтіли.
Залом прокотився шепіт. Якийсь лякливий сурмач заплющив очі, один із лицарів передбачливо схопився за меч, а Падрубель задоволено зауважив, що нервовий Рабанус Рохус чухається ще сильніше.
Тоді Родріго Розбийголова на балці почав зміненим голосом декламувати вступні вірші, які сам написав. Лицаря ніхто не бачив, і здавалося, ніби примарно освітлений череп звертався до аудиторії, адже Родріго Розбийголова чудово впорався зі своєю роботою:
- У цю темну ніч тут зібралися свідки,
- аби зрозуміти, здійснив хто і звідки
- цей ганебний злочин!
- Ми, мертві, вилізли з могил,
- щоб розповісти, хто його здійснив,
- цей ганебний злочин!
- Ми, білі кістки, вершимо суд,
- ми, праведники, й візьмемо на осуд
- цей ганебний злочин!
- Тому сюди дракона запросили
- як одного із двох, які здійснили
- цей ганебний злочин!
- Це проти короля приготували змову,
- однак ми не дамо здійснитися злому
- й покличмо Вака, ляльку-дракона!
Коли череп вимовив ці останні слова, Рабанусу Рохусу захотілося підстрибнути. Одне лише ім’я дракона означало, що його викрили.
Однак тоді Рабанус Рохус відчув міцну руку придворного медика Падрубеля, який ніби мимохідь поклав долоню на його передпліччя. «Нічого, я просто заперечуватиму знайомство з драконом. Вак десь далеко; мабуть, він уже несе скарб Кіліана в далекий Гудіпан. Мені, Рабанусу Рохусу, потрібно всього лише зберігати спокій», – подумав чаклун і зачухався ще дужче, бо сверблячка допікала нестерпно
На жаль, невидимі лялькарі явно не поділяли думку Рабануса Рохуса. Здавалося, вони радше вірили, що дракон їх чує, бо їхні гучні вигуки лунали по всій залі й, можливо, навіть по всьому Здригбургу.
– Ми викликаємо Вака! – крикнув із балки Родріго Розбийголова, і його слова луною підхопили інші. – Ми викликаємо Вака! – проревів Малюк.
–. ..викликаємо Вака! – на все горло прокричала Фліп.
– …каємо Вака! – скрикнув Сократ.
– Вака! – закричали Діки.
На чолі улюбленого королівського слуги виступив піт. Король Кіліан, навпаки, випростався у своєму кріслі. Страшна гра на сцені, вочевидь, почала його цікавити. Королю завжди подобалися черепи.
* * *
– Ми викликаємо Вака! …викликаємо Вака! …ємо Вака! Вака! – лунало коридорами та галереями Здригбурга, залами та сходами, аж до найглибшого підвалу, де дракон Вак дійсно лежав на золотих скарбах короля Кіліана. Він заховав лапи в монети й спер важку голову на золоті тарілки, келихи та блискуче дорогоцінне каміння.
– Ми викликаємо Вака! …викликаємо Вака! …ємо Вака! Вака!
Дракон розплющив очі, і його жовтий погляд пронизав темряву. Хотілося проігнорувати ці крики, але згодом його чорна, як ніч, луска стала сторч, укритий шипами хвіст почав неспокійно метлятися по золотих монетах, а його величезне чорне серце раптово забилося швидше, ніж зазвичай.
Хто міг його кликати? Замок стояв пусткою. Коли Вак прилетів сюди, він ретельно все обнюхав у пошуку привидів, а тоді вмостився відпочити, знесилений від польоту зі своїм важким вантажем. То тут таки були замкові привиди? Вак підняв величезний череп і випустив густу хмару сірки. Звідки привиди знали його ім’я?
Крізь стіни досі лунали моторошні крики. Про сон не варто було й думати. Вак звівся на лапи. Хоч як моторошно йому було, він мав переконатися, що все гаразд, щоб і далі спочивати в цьому підвалі. І якщо хтось зі світу живих сміє дурити його цими криками, то дракон підсмажить його на слабкому вогні. Вак засопів, і струмінь вогню освітив голу цегляну стіну. Дракон сопів почасти від гніву, а почасти для того, щоб збадьоритися. Він потягнув своє важке тіло вгору сходами туди, звідки долинали вигуки.
– Ми викликаємо Вака! …викликаємо Вака! …ємо Вака! Вака!
Тим часом публіка в залі знову почала перемовлятися й шепотіти. Усі були вражені цією дивною виставою, в якій не було жодної маріонетки – лише самотній череп, який викрикував одне й те ж різними голосами. У багатьох глядачів уже паморочилося в голові, лише дивакуватий король Кіліан, здавалося, насолоджувався цією моторошною виставою.
Натомість у Рабануса Рохуса знову з’явилася надія. Сверблячка ослабла – що довше не було дракона, то менше йому хотілося чухатися. «Вака тут немає. Нехай ці дурні за завісою кличуть дракона, поки не похрипнуть», – сказав він собі.
Однак у цю мить двері зали відчинилися і проходом прокотилося яскраво-червоне полум’я. Усі обернулися, лицарі потягнулися до мечів, а полохливий сурмач сховався під крісло.
– Оце так! Нічого собі вистава! – долинуло бурмотіння короля до слуги з великими вухами, однак він його не переклав, бо самого заціпило зі страху.
– Хто мене кликав? – прогримів Вак у кінці зали, похмурий і войовничий.
Придворний медик Падрубель уважно подивився на свого сусіда, Рабануса Рохуса. Придворний чаклун чухався, ніби мав дві дюжини рук.
– Це ви мене кликали? – прогримів Вак, блукаючи жовтим поглядом над головами враженої публіки.
– Це ми кликали тебе, Ваку, – прогримів Родріго Розбийголова за завісою, і тієї ж миті з балки на сцену опустилося п’ять скелетів-маріонеток.
Це були скелети, які Родріго Розбийголова зробив з гіпсу й прикував до чорних скель Жахгори. Однак тепер вони висіли не на залізних ланцюгах, а на тонких маріонеткових нитках, якими керували Родріго Розбийголова, Малюк, Фліп та Діки, але найвправніше це робив саме Родріго.
Як жахливо гриміли скелети своїми кістками! Як страшно вони танцювали довкола сяйнистого черепа посередині сцени! І як зловісно звучали їхні вигуки тепер, коли було видно, хто саме гукає:
– Ми викликаємо Вака! …викликаємо Вака! …ємо Вака! Вака!
Дракон уже доповз до середини зали, коли скелети з’явилися на сцені – його одразу паралізував страх привидів, що, як знав драконознавець Падрубель, типово для гудіпанських драконів. Вак ледве ворушився, заховав голову під смердючі лапи й молив про помилування.

– Не чіпайте мене! Відпустіть мене! – скрикнув він. – Я зроблю все, що захочете, лише дайте мені спокій!
Рабанус Рохус більше не міг всидіти на стільці. Він хотів підстрибнути, але придворний медик Падрубель тримав його міцною рукою і змусив залишитися на місці.
Один зі скелетів танцював попереду. Лунав низький голос Родріго Розбийголови. Лицар керував цим скелетом і був справді вмілим ляльководом.
– Якщо хочеш волі, Ваку, – сказав він, – тобі не допоможе нічого, окрім щирої правди.
– Я зізнаюся, в усьому зізнаюся! – скрикнув дракон.
Він тремтів усім тілом. Залою ширився запах сірки. Густі жовті хмари диму огортали павутину, що звисала зі стелі.
– Тоді говори, – прогримів Родріго Розбийголова, і його скелет загрозливо підняв бліді руки. – Відповідай на мої запитання, драконе Ваку. І якщо ти збрешеш, ми відведемо тебе в царство мертвих, де привиди гратимуть тобою в кеглі!
– Я все скажу. Що ви хочете з-знати, п-привиди? – затинався Вак, усе ще ховаючи голову під лапами.
– Підійди ближче до краю сцени, драконе Ваку! – наказав Родріго Розбийголова.
Вак поповз уперед, як побитий пес.
– Хто вкрав скарб короля Кіліана? – запитав Родріго Розбийголова.
– Це був я, – відповів Вак. – Скарб там, у підвалі. Ви… Король… Він може його забрати! – вигукнув дракон.
Король Кіліан раптом усміхнувся! Треба сказати, що його ніхто раніше не бачив усміхненим.
– Хто завів тебе до скарбниці? – Родріго Розбийголова питав дракона низьким голосом.
– Рабанус Рохус, – палко відповів Вак. – Скарб – це нагорода за те, що я позичав йому свої сили. Зі мною він міг літати, і його чарівний вогонь був насправді моїм.
Між Рабанусом Рохусом і придворним медиком почалася гра в перетягування каната, тільки за канат правила рука чаклуна. Рабанус Рохус смикав свою руку, щоб звільнитися, але Падрубель його не відпускав.
– А хто написав на стіні ім’я Родріго Розбийголови? – прогримів лицар.
Яким суворим і гордим раптово став його голос! Майже як тоді, коли він розповідав одну зі своїх вигаданих розбійницьких історій. Тільки цього разу він не розповідав, а грав, хоча різниця між цим невелика.
Вак випустив хмару чорного диму і заледве видушив:
– Рабанус Рохус! Це був Рабанус Рохус! Щоб відвернути від себе підозру.
– І принцесу викрав також ти? – вигукнув Родріго Розбийголова.
– За наказом Рабануса Рохуса! – проскиглив дракон. – Я все зробив за наказом Рабануса Рохуса! Щоб король став ще похмурішим і зрештою помер. Рабанус Рохус хотів стати королем!
У цю мить гра в перетягування між придворним чарівником і придворним медиком закінчилася на користь придворного чарівника. Рабанус Рохус із відчаю щосили напружився, вирвався й хотів утекти повз дракона. Але полохливий Вак був настільки наляканий, що чарівник у розвіяній чорній мантії здався йому привидом. Дракон скрикнув і підскочив так, що накрив собою чарівника.
– Геть! Зникніть! Відпустіть! – вищав дракон і випускав густий дим. – Я ж усе сказав! Відпустіть мене!
Однак Рабанус Рохус не придумав нічого кращого й вчепився за лускату шию дракона. Вак зірвався з місця, наче його вжалив тарантул, і кинувся до брудних вікон у павутинні, несамовито вимахуючи крилами. Малюк, Фліп, Родріго Розбийголова та Сократ швидко зістрибнули зі своєї балки й побачили дракона, який на льоту вибив собою шиби і вилетів у ніч. На шиї у Вака сидів Рабанус Рохус, і його жахливий крик краяв нічну тишу.
Іще довго могло бути чутно, як ці двоє верещать – один зі страху перед іншим, – але нестримний сміх у залі перекривав усі звуки.
– Ха-ха-ха, – втомлено перекладав улюблений слуга Кіліана, а сам король Кіліан аж згинався від сміху.