в якому Сократ і придворний медик Падрубель придумують хороше завершення цієї історії
Так куди подівся Сократ?
Ну, у цю мить він, наче та поштова ворона, сидів на одному зі зубців чаклунської вежі й намагався позбутися огидного запаху сірки.
Сократ дивився на місяць і почувався змалілим і безпорадним. Він витратив усі сили та мудрість на цю історію, але вона його перемогла. Йому хотілося перестрибнути другий і, можливо, третій розділи, щоб підстерегти Малюка в четвертому – і що тепер? Тепер Сократ не в четвертому, а в чотирнадцятому розділі сидить на зубці невідомої вежі, досі не маючи поняття, де Малюк.
Коли Рабанус Рохус відчинив двері театру й повідомив про крадіжку королівського скарбу, все стало ясно як день! Божевільний Малюк – раптово зрозумів він – увесь час націлювався на скарби короля Кіліана! Дорогою до замку Малюк нібито мимохідь викрав принцесу, але його план здійснився лише в скарбниці. Поки всі придворні зосереджувалися на одній із нудних лялькових вистав Єфрема Емануеля Діка, Малюк викрав королівські скарби й вчинив надзвичайно серйозний злочин, який увесь цей час намірявся вчинити!
Такими були думки Сократа, коли він вилітав з театрального залу попереду всіх, щоб спіймати Малюка під час втечі. Хлопцеві однозначно було тяжко нести королівський скарб – Сократ міг би легко його наздогнати.
Папуга знайшов відчинене вікно й вилетів у темряву. Сократ щосили замахав крилами, перелетів через замкову терасу до парку понад вишукано обрізаним живоплотом та під величними старими деревами. Він шукав очима Малюка й дуже здивувався, коли до його ніздрів долинув різкий запах сірки. Це був справжній шлейф сірчаного диму, і гострий погляд Сократа прослідкував за ним нагору. Папуга поглянув у темне небо й побачив біле летюче простирадло, з якого стирчали золоті келихи та свічники.
На мить Сократ перестав махати крилами. Він почав падати, але знову зринув угору. «Простирадла не вміють літати», – сказав він собі. І Малюки теж. Чи це історія з тих, в якій маленькі хлопчики раптово навчаються літати? У книзі оповідань було чимало таких історій, однак розсудливий папуга не сприймав їх серйозно. Він віддавав перевагу історіям, в яких розповідалося про те, що існувало насправді: наприклад, про лицарів, чарівників та драконів.
Дракони! Не встиг Сократ про це подумати, як побачив дракона Вака, який летів в яскравій смузі місячного світла. Папуга ще ніколи в житті не був такий лютий: скарб украв дракон, а не Малюк!
І це був не який-небудь дракон, а чорний, як ніч, схожий на того, що висить у ляльковому вагончику! Хіба Сократ не передбачав появу такого дракона в цій історії? І хіба не він потім відмовився від свого припущення? Невже ця історія лише повсякчас його дурить? Невже для папуги в ній не знайшлося інакшої ролі, окрім дурня, який помиляється в кожному розділі?
І хто, чорт забирай, цей чорний, як ніч, дракон? І чому він приземлився на зубцях темної чаклунської вежі, замість тікати зі своєю здобиччю?
Сократ одразу кинувся за ним. Мов стріла, він злетів на чаклунську вежу й, задихавшись, всівся на один із зубців. Папуга чув, як дракон гуркотів і дзвенів у вежі. Вак пробирався зі своєю здобиччю крізь вузькі сходові клітки, далі й далі, щоразу глибше й глибше. Він хотів забрати принцесу Фліп, щоб покинути її на самотньому острові в сірчаному морі.
Сократ рушив за Ваком вологими сходами. Він стрибав сходинка за сходинкою, завжди позаду сяйва драконового вогню, його очі свербіли від сірчаних випарів.
Нарешті Вак дістався до зламаних дверей у другий від землі підвал, обнюхав порожнє приміщення й мусив визнати, що принцеса втекла. Сократ спостерігав за ним зі сходів. Він не мав поняття, що саме шукає дракон. Папуга хоробро зістрибнув з останньої сходинки й наважився зазирнути в підвал – саме в ту мить, коли Вак знизав плечима й обернувся.
– То її немає, – пробурмотів дракон. – Це навіть краще. Принаймні не доведеться робити коло, щоб її висадити.
Він випустив вогняний струмінь, і підвал раптово нагрівся так, що Сократ злякався, що його пір’я обсмалиться.
– Прощавай назавжди, підвале! – Сократ почув шипіння дракона, і в ту ж мить його огорнула густа їдка хмара сірки.
Папуга більше не бачив дракона. Він міг лише чути його, хоча це чудовисько говорило для Сократа якимись загадками.
– А тепер я знайду собі гарненьку місцину в порожньому замку розбійника й лежатиму на своєму скарбі! – проревів Вак, і його важке лускате тіло раптово опинилося зовсім близько. Сократ не встиг так швидко відскочити, і Вакова лапа відкинула маленького папугу вбік.
Сократ пролетів крізь жовтий дим і різко приземлився на тверду підлогу підвалу. Коли він, розтріпаний і пронизаний запахом сірки, здійнявся на ноги, Вак уже протискався у вузький коридор. Дракон так і не помітив маленького папугу. І коли Сократ, долаючи біль у кістках, виповз на сходи, Вак уже полетів у ніч зі скарбом, загорнутим у біле простирадло.
Збентежений Сократ залишився сидіти на зубці чаклунської вежі – саме там, де ми його застали на початку цього розділу. Робити нічого: довелося повертатися до театрального залу. Скарб поцупив дракон, і всі мали про це довідатися.
* * *
Але, як ви можете здогадатися, Сократ застав театральний зал порожнім. Перед Бешкетбургом на сцені лежали перекинуті стільці, свічки не горіли, і папуга, що сів ззовні на одне з великих вікон, щосили намагався бодай хоч щось розгледіти. Почувався розпачливо й безпорадно. Невже зникли не лише Малюк і викрадена принцеса, а й Діки з Родріго Розбийголовою? Невже історія продовжувалася, покинувши його тут, у темряві?
Сократ знову злетів, щоб дістатися до лялькового вагончика на вході до замку. Без сумніву, лялькову виставу скасували, тож де, як не в ляльковому вагончику, мали бути Діки та розбійник?
Однак Сократ не встиг відлетіти далеко, бо, щойно він звернув за найближчий кут замку, жах скував його крила.
– ОЙ ЛЕЛЕ! – лунало з відчиненого вікна. – Я БІЛЬШЕ НЕ КОРОЛЬ, А БІДНА ЦЕРКОВНА МИША! У МЕНЕ НЕ ЛИШИЛОСЯ НІЧОГО, ОКРІМ ЦІЄЇ ЗОЛОТОЇ КОРОНИ, А ВОНА ГНІТИТЬ МЕНЕ СПОКОНВІКУ! ЗНІМІТЬ ЦЮ КОРОНУ З МЕНЕ, ПАДРУБЕЛЮ! У МЕНЕ ЧЕРЕЗ НЕЇ СИНЦІ, І Я НЕГІДНИЙ ЇЇ НОСИТИ!
Улюбленому слузі Кіліана рідко доводилося викрикувати такі довгі скарги свого короля, і, перш ніж той встиг закінчити, Сократ сів на карниз відчиненого вікна. Це ж треба, щоб йому так пощастило: одразу втрапив у королівські покої. Папуга старанно пригладив дзьобом кілька розтріпаних пір’їнок, а тоді зазирнув крізь відчинене вікно.
Придворний медик Падрубель саме схилився над королем, який лежав у могилі з подушок і, всупереч підозрам Сократа, не мав корони на голові.
– Він марить, – сказав придворний медик Падрубель слузі, який стояв біля могили з подушок так струнко, наче проковтнув палицю. – Не треба перекладати те, що він бурмоче уві сні. Не варто будити короля його власними скаргами. Хай краще спить, поки я довідаюся, як йому допомогти.
Слуга кивнув, і Падрубель задумливо підійшов до вікна, зітхнув, опустився в крісло, накрите дамастом, і почав гортати велику книгу.
Легкий кашель змусив його здригнутися. Він лунав із відчиненого вікна. Падрубель підвів голову й визирнув у нього.
– Ой леле! – вигукнув він. – Це ж папуга!
– Мене звати Сократ, – сказав Сократ.
– Добрий вечір, Сократе, – сказав Падрубель, встав із крісла й підійшов до вікна. – Я бачив, як ти приїхав з лялькарями. Але не думав, що ти вмієш розмовляти. Однак я знаю, що папуги – здібні птахи.
– Не такі вже й здібні, – щиро сказав Сократ.
Були часи, коли він пишався своєю кмітливістю. Але відтоді, як папуга намагався відшукати Малюка, він дедалі більше сумнівався у своїй мудрості.
– Ні? – перепитав Падрубель, і в його срібній бороді сховалася усмішка. – Якщо ти прийшов, щоб вилікувати свій смуток, Сократе, на жаль, мушу попросити тебе піти. Як бачиш, я не маю ліків проти меланхолії, – він показав на королівську могилу з подушок, де відпочивав меланхолійний Кіліан. – Сподівався, що його вилікує кумедна лялькова вистава, але до цього так і не дійшло.
– Лялькова вистава однаково не була б кумедна, – сказав Сократ. – Єфрем Емануель Дік – дилетант.
На диво Сократа, йому подобалося сидіти тут і розмовляти з придворним медиком. Йому здавалося, що вони поділяють страждання один одного. Зрештою, ні Сократ, ні Падрубель не досягли успіху в цій історії – Малюка досі не знайшли, а король усе ще залишався меланхолійним. З іншого боку, Сократ був лише маленький папуга, а не відомий медик, тому такі порівняння недоречні.
– Дилетанти бувають дуже кумедні, – заперечив Падрубель. – Але мене не дивує, що його твори ні на що не годяться. Він же не лялькар, а розбійник.
– Єфрем Емануель Дік? – прохрипів Сократ. – Єфрем Емануель Дік розбійник? Як вам таке спало на думку, шановний Падрубеле? Попри всю мою пошану до вас, я не чув такої нісенітниці ні разу за майже сто років!
– То він не розбійник? – запитав Падрубель.
Він давно підозрював, що в королівстві Кіліана діється щось лихе й облудне. А надто підозріло, що це стосувалося королівської скарбниці.
– Єфрем Емануель Дік – лялькар. Поганий, але лялькар, – прохрипів Сократ.
– Однак, – сказав медик, – його щойно заарештували як розбійника. Якщо зберешся його шукати, він у королівській темниці. Кажуть, він належить до банди розбійників Родріго Розбийголови.
– Банда розбійників? – скрикнув Сократ. – Яка ще банда розбійників?
– Ну, – сказав Падрубель. – Ти б мав це знати, Сократе. Кажуть, ви всі розбійники й переодяглися в лялькарів. І поки розважали придворних своєю ляльковою виставою, ваші діти-розбійники вкрали скарб.
Сократові, що сидів на підвіконні, аж дух перехопило зі здивування.
– Що за діти-розбійники? – простогнав він.
– Дівчина в розбійницькій куртці й дуже брудний хлопчик в яскравому костюмі арлекіна, – відповів Падрубель.
– Малюк! – вигукнув папуга й у хвилюванні почав ходити колами на підвіконні. – Не може бути! Малюк тут?
– Якщо цей Малюк – це хлопчик у костюмі арлекіна, значить, він теж у підземеллі, – відказав Падрубель. – Він несподівано з’явився в скарбниці.
– У скарбниці? – прохрипів Сократ. Здавалося, наче на нього вилили відро води.
– Так, – відповів Падрубель. – А тоді він кинувся на шию лицарю-розбійнику Родріго Розбийголові, який ховався в натовпі. Не дивно, що лицар ховався, адже ім’я Родріго Розбийголови було написано на стіні порожньої скарбниці.
Дзьоб Сократа то відкривався, то закривався. Тут стільки усього трапилося, поки його не було. Історія, за якою він гнався вже кілька днів, за лічені хвилини здійснила не один, а три-чотири повороти, і він не лише не передбачив жодного з них, а й проґавив їх усі.
Сократ похмуро подивився на Падрубеля.
– Знаєте, – зрештою прохрипів він, – усе почалося з того, що однієї штормової ночі в середу Малюк утік, щоб стати зброєносцем лицаря-розбійника Родріго Розбийголови.
– Невже? – здивувався Падрубель і сперся на підвіконня, покручуючи срібну бороду, ніби готувався слухати захопливу історію.
– Я так далеко зайшов, – прохрипів Сократ. – Але тоді настав жахливий безлад. Наприклад, спочатку я підозрював, що з’явиться чорний лицар.
– Ну? – запитав Падрубель. – І?
– Чорний лицар не з’явився, – сказав Сократ. – Він не мав з цією історією нічого спільного.
– Гм, – пробурмотів Падрубель. – Але ж він міг з’явитися, правда? Тільки тоді це була б інша історія, і ми б розповідали її один одному іншим разом. Звісно, якби ми взагалі зустрілися за цих обставин, – додав він.
– Так, – упевнено відповів Сократ. – Це найбільша проблема – одне завжди веде до іншого. Наприклад, якби я не переконав Родріго Розбийголову покинути Здригбург, ваш генерал не застав би ляльковий театр на краю Страхолісу і ми б ніколи не зустрілися. З іншого боку, вам би й не був потрібен ляльковий театр, якби Малюк не викрав принцесу, а король через те не впав у глибоку меланхолію.
– Ляльковий театр потрібен завжди, – заперечив Падрубель. – Без лялькового театру нічого не буває.
– Можливо, – сказав Сократ. – Але я хотів сказати, що лише погіршив ситуацію. Я не розгадав історію, а зробив її ще заплутанішою.
– Ну, – сказав Падрубель. – Увесь світ – це велика історія, і ми граємо в ній свою роль. Скажи мені, Сократе, можеш спробувати розповісти мені все по черзі?
– По черзі? – Сократ зітхнув. – Здебільшого все відбувалося одночасно, любий Падрубелю, але я можу спробувати.
Сократ почав свою оповідь, поки нарешті дістався до місця, де смердючий дракон у темній вежі Рабануса Рохуса відкинув його набік.
– Стоп, – сказав Падрубель. – Опиши мені цього дракона, любий Сократе. Існує багато їх різновидів.
Як будь-який досвідчений медик, Падрубель у молодості вивчав драконознавство.
– Цей дракон літає, як кажан, – сказав Сократ, пригадавши маріонетку дракона в ляльковому вагончику. – Передусім він чорний і майже непомітний уночі.
– Он воно як, – сказав придворний медик Падрубель і подумав про Рабануса Рохуса. Він поступово виходив на слід чарівника. – Скажи, Сократе, ти абсолютно впевнений, що Малюк не викрадав скарби?
– Я вже ні в чому не впевнений, – зітхнув Сократ. – Але навіщо Малюку викрадати скарб, а тоді віддавати його дракону? О, любий Падрубелю, я розглянув стільки можливостей і збудував стільки планів, і щоразу все намарно! – Сократ розгублено похитав своєю маленькою яскравою головою.
– Не журися, – сказав медик. – Історії ніколи не йдуть за планом. Але дівчинка-розбійниця, яку Малюк привів зі собою, усе ж була принцесою?
Сократ про це ще й не задумувався. Невже й принцеса сидить у темниці?
– Інакше бути не може! – скрикнув Падрубель. – І це хороша новина для мого пацієнта, короля Кіліана. Гадаю, цією новиною я його й розбуджу. Але ми повинні подбати про ще дещо, Сократе.
– Про що саме? – запитав папуга.
Він знав, що історія має тривати, але був надто виснажений, щоб слідкувати за її продовженням.
– Ми маємо зупинити Рабануса Рохуса, – сказав Падрубель. – Адже саме Рабанус Рохус привів дракона до скарбниці. І саме він, без сумніву, написав на стіні ім’я Родріго Розбийголови.
– Він? – несміливо перепитав Сократ.
Скільки разів він помічав маріонетку чарівника, яка бовталася на стелі лялькового вагончика? І що це йому дало? Занадто мало! Папузі захотілося засунути голову під крило, щоб йому наснилася історія, в якій він був розумніший.
– Але щоб зупинити Рабануса Рохуса, нам треба знайти дракона, – тихо сказав Падрубель. – Дракон має зрадити Рабануса Рохуса. Він мусить у всьому зізнатися. І всі мають почути, що він говорить, – передусім король Кіліан, який повинен звільнити свого придворного чарівника.
– Знайти дракона? – скрикнув Сократ. До нього раптово повернулися життєві сили. Він знову міг зробити щось важливе в цій історії. Папуга повернувся в гру. – Я знаю, де дракон! – крикнув він. – Він хотів утекти зі скарбом до порожнього замку розбійника. Він точно мав на увазі Здригбург. Там зараз нікого немає!
– Чудово! – плеснув у долоні Падрубель. Тоді глянув за вікно в нічну темряву і замислився. – Історії часто закінчуються там, де почалися. Ти знав це, Сократе?