в якому Родріго Розбийголова та його зброєносець Малюк говорять правильні слова в неправильному місці
У підземеллі короля Кіліана Родріго Розбийголова, принцеса Фліп, мама Дік і тато Дік сиділи, як кури на сідалі. Вони вмостилися на єдиному ліжку в цій тюремній камері. За ґратами, що відділяли їхню скромну камеру від коридору, висів каганець і освітлював приміщення слабким жовтим світлом.
Лише Малюк не міг заспокоїтися й бродив туди-сюди тюремною камерою. Він докоряв собі й лаяв себе останніми словами. Малюк не міг повірити в те, що наробив.
– То ніхто взагалі не знав, що ти Родріго Розбийголова? – усоте перепитав він. – Тобто нас заарештували лише тому, що я обійняв тебе за шию? – Малюк ошелешено похитав головою. – То я зрадив тебе, дядьку Родді! І якщо я зрадив тебе, то ніколи не зможу бути твоїм зброєносцем! – Малюк почав скубати своє руде заплутане волосся.
Родріго Розбийголова зітхав, але з полегшою. Він радів, що Малюк знову знайшовся, але – навіть якщо ви не захочете в це повірити – радів також тому, що перебував у темниці короля Кіліана. Він так довго боявся, що станеться найгірше, і так довго це уявляв, що коли все врешті трапилося, то все виявилося не так уже й страшно. Не дарма кажуть, що в страху очі великі.
І було ще дещо, що на диво заспокоювало Родріго Розбийголову: тепер, коли він сидів у в’язниці, йому більше не потрібно було приховувати, що він – Родріго Розбийголова. І він більше не хотів приховувати, що цей Родріго Розбийголова насправді не лицар-розбійник. Він втомився прикидатися, нарешті захотів бути самим собою і мав що сказати Малюку.
– Малюче, – почав він. – У тому, що ти мене видав, є багато чого хорошого. Тому не варто хвилюватися. І ти можеш бути моїм зброєносцем завжди й за будь-яких обставин. Я навіть матиму це за честь, Малюче, хоча й не вважаю, що тобі варто було викрадати принцесу.
Родріго Розбийголова нахилився до ліжка, жалісливо поглянувши на Фліп, але та лише відмахнулася. Вона не сердилася на Малюка, натомість була зла на Рабануса Рохуса і всіх, хто не розпізнав у ній принцесу.
Родріго Розбийголова продовжив:
– Отож, Малюче, можеш стати моїм зброєносцем. Просто сумніваюся, що ти захочеш ним бути, якщо дізнаєшся, хто я насправді.
– Не захочу? – перепитав Малюк, схрестивши руки на грудях, як це іноді робила принцеса. – Чому ні, дядьку Родді?
– Тому що я не той, за кого ти мене маєш, – зітхнув Родріго Розбийголова.
Навіть тоді, у Здригбурзі, йому було важко зізнатися папузі, що він лише вдає лицаря-розбійника. І в тисячу разів складніше зізнатися зараз Малюку.
– О, дядьку Родді, – відказав Малюк. – Ти про гіпсову майстерню, де ти робиш скелети та черепи? Я давно про це знаю, дядьку Родді! Фліп мені все пояснила.
Родріго Розбийголова завмер із роззявленим ротом. Він дивився то на Малюка, то на розумну принцесу, а тоді знову на Малюка.
– І що ти вигадав лицаря Богуміла Загрозира та крижаних велетнів, я теж знаю! – вигукнув Малюк.
– Ти й це знаєш? – хрипло перепитав Родріго Розбийголова.
Малюк серйозно кивнув.
– Тому я так собі докоряв, дядьку Родді, – сказав він. – Якби я знав, що ти не справжній лицар-розбійник, то не писав би твого імені на кареті! Це було дуже негарно з мого боку.
– Це не було негарно! – Родріго Розбийголова підскочив зі свого місця. Він вивищувався в камері зі своїми двома метрами зросту у вицвілій спідній білизні. – А тепер послухай мене, Малюче. Це я вчинив дуже негарно. Я не мав права відправляти тебе на той серйозний і небезпечний злочин. Оце було негарно! Я просто хотів спокою і боявся, що ти мені заважатимеш. Тому й вигадав це випробування. Це було немислимо з мого боку!
– До твоєї вигадки мені байдуже! – скрикнув Малюк. – І якби ти не послав мене на випробування, я б ніколи не зустрів Фліп, – Малюк сором’язливо поглянув на принцесу. Було видно, що вона йому дуже подобається. – Ні, дядьку Родді, – сказав він, – можеш говорити, що хочеш. Я був поганцем і сам не знав, скільки в мені поганого. А що ти мав робити, коли я раптово нахабно з’явився перед брамою твого замку? Я змусив тебе навигадувати різних дурниць. До того ж я розбив квітковий горщик бідної Туснельди!
Родріго Розбийголова не міг не всміхнутися, коли той згадав Туснельду, його ніжний кактус.
– Знаєш, Малюче, – сказав він. – Можеш вважати себе поганцем, але я маю тобі подякувати. Бо ти зробив зі мною те саме, що і з ніжною Туснельдою. Ти розтрощив мою тюрму, як її квітковий горщик. Лише завдяки тобі я наважився покинути Здригбург. Я б ніколи не зміг це зробити, якби не ти, – він мало не додав, що лише завдяки Малюку він пізнав ляльковий театр, але поки вирішив промовчати. Ми неохоче говоримо про те, що дуже дороге нашому серцю.
– Можливо, він дійсно зруйнував твою тюрму, – сказала Фліп. – Але трохи дивно, що ти говориш про це, перебуваючи в тюрмі, дядьку Родді.
Фліп назвала Родріго Розбийголову дядьком Родді, бо Малюк називав його так. Та й Родріго Розбийголова зовсім не здавався їй розбійником. Хоча він був високий і чорнобородий, але здавався їй настільки ж вразливим, як його улюблений кактус.
– Можливо, – Родріго Розбийголова знову всміхнувся. – Але підземелля короля Кіліана – це зовнішня тюрма. А в Здригбурзі я був у внутрішній.
– Але я маю дякувати тобі більше, ніж ти мені! – скрикнув Малюк. – Поки я не дізнався, в яку халепу ти втрапив через мене, я не боявся ні смерті, ні диявола, але потім злякався за тебе. А страх, – вигукнув він, – це вкрай особливе почуття! Твоє серце б’ється як божевільне! У шлунку відчувається щось дуже дивне! Інколи ти не можеш поворухнутися, але часом раптом стаєш сильним, як ведмідь! І я дізнався це лише завдяки тобі, дядьку Родді!
Мама Дік голосно зітхнула, а тато Дік мовчки похитав головою. Що робити з хлопцем, який спершу не знав страху, а тоді він подіяв на нього, наче чарівне зілля?
– Гадаю, – схвильовано сказав Малюк, – що лицар є справжнім лицарем лише тоді, коли знає, що таке страх. Він вчить його відрізняти добрі вчинки від поганих. І коли долаєш страх, тоді навчаєшся мужності. Правда, дядьку Родді? Щоб бути злим, мужності не потрібно. Мужність потрібна лише для добра.
– Цілком може бути, – сказав Родріго Розбийголова, пригадуючи мить, коли він уперше потрапив у ляльковий вагончик. Згадав, як погодився керувати маріонеткою. Як попри величезний страх вийшов на сцену й чекав за Бешкетбургом, поки підніметься завіса. І якби ця завіса дійсно піднялася, він, зазвичай боязливий Родріго Розбийголова, справді наважився б узяти участь у виставі. Мабуть, це було найсміливіше, що він коли-небудь робив. Принаймні майже зробив.
– І що? Ви вже все з’ясували? – запитала принцеса Фліп після періоду затяжного мовчання. – Чи ви хочете й далі обговорювати, у кому з вас приховано більше зла? Якщо вам потрібен суддя, який допоможе це вирішити, я із задоволенням візьму це завдання на себе. Отже: жоден із вас не тягне на поганця. Але тут, у замку, є дехто настільки злий, що я більше не можу цього терпіти!
– Рабанус Рохус! – прокричали всі водночас.
Фліп і Малюк, Родріго Розбийголова та Діки в камері говорили й про чарівника. Зрештою, Фліп із Малюком у чарівній вежі підслухали достатньо, щоб зрозуміти диявольський план Рабануса Рохуса. Вони були переконані, що ім’я Родріго Розбийголови на стіні скарбниці міг написати лише придворний чарівник.
– Рабанус Рохус! – прокричали вони вдруге, цього разу не тому, що про нього згадала Фліп, а тому що чарівник, озброєний смолоскипом, з’явився в темниці короля Кіліана.
– Ха! – вигукнув Рабанус Рохус на знак привітання. – Сидите й страждаєте? І правильно! – він підійшов до решітки й освітив смолоскипом камеру. – Ну як? Уже шкодуєте, що перейшли дорогу розумному Рабанусу Рохусу?
Усі, навіть надміру обережні Діки, кинули на чарівника люті погляди. Усі, навіть зухвалий Малюк, змовчали. Хоча Малюк охоче зігнув би ґрати й кинувся на Рабануса Рохуса.
Рабанус Рохус захихотів.
– Ну, своєю довірливою тупістю ви зробили мені не одну послугу. То я подумав: зайду й подякую вам. Цей маленький блазень викрав принцесу саме тоді, коли я збирався її викрасти. Усе ж було саме так? Тоді в цьому запідозрили лицаря Розбийголову – саме тоді, коли я терміново потребував підозрюваного. Пані та пан лялькарі розважали виставою всіх охоронців, коли настав час викрасти скарб. Принцеса люб’язно з’явилася в розбійницькому одязі, щоб її ніхто не впізнав, та ще й цей маленький блазень вказав пальцем на розбійника. Прекрасно! Дякую, дякую, дуже дякую, пані та панове! – Рабанус Рохус не міг стримати сміху.
– Ти вважаєш себе дуже розумним, – сказала Фліп із холодною злістю.
– Бо я саме такий і є! – скрикнув Рабанус Рохус. – І точно розумніший за вас. Хоча мені цікаво, як тобі вдалося вибратися з вежі. Тебе звільнив маленький блазень? Чи ти зламала двері сама? Треба було краще прибирати підвал. Байдуже. Ця маленька помилка також пішла мені на користь. Усе пішло мені на користь.
– Я все чула! – вигукнула Фліп. – Я знаю, що ти віддав скарб дракону, щоб стати королем! Ти будеш бідним королем!
– Але ж королем! – скрикнув Рабанус Рохус, хоча Фліп зачепила його за живе. – На відміну від тебе, принцесо, я незабаром буду на троні. Кіліан не переживе нескінченної печалі. Кожна мить наближає його до кінця. Золото та дорогоцінне каміння за це – невелика ціна! І хіба не геніально було вкрасти скарб тієї ночі? Я вбив не двох, а навіть трьох зайців одним пострілом. Завадив ляльковій виставі, яка могла врятувати Кіліана, навіть якщо я в це не вірю. Я розплатився з дурним драконом. Завдав Кіліану останнього удару. Ха! Можливо, я вже завтра вранці сидітиму на троні. І тоді я вас засуджу!
– Засудиш? – перепитав надламаним голосом тато Дік, у ту мить майже такий самий нещасний, як король Кіліан. Вони ж усього лише бідні лялькарі! – Що з нами буде? – завив він.
– Ах! – Рабанусу Рохусу захотілося потерти руки в радісному передчутті, але йому заважав смолоскип. – Я ще придумаю, що з вами робити, адже моя уява не має меж. Мабуть, заведу вас на край світу! Можливо, викину в крижаній пустелі Північного полюса, де крижані велетні гратимуть вами в крижані кулі.
Малюк зауважив його слова про «крижаних велетнів».
– Або я покину вас на піщаному острові посеред глибокого моря, де ви будитимете із денного сну морських чудовиськ!
Слова «морські чудовиська» Малюк не міг пропустити повз вуха.
– Звичайно, – вигукнув Рабанус Рохус, – є також варіант із Гудіпаном. Там ви будете жити на лавовому полі посеред сірчаного озера й боротиметеся з такими дурнями, як Вак. Ви знаєте, що дракони Гудіпана не бояться нічого, окрім привидів? Лицаря-розбійника в спідній білизні вони точно не бояться!
Родріго Розбийголова важко ковтнув. Він боявся крижаних велетнів, морських чудовиськ і, безумовно, драконів Гудіпана.
– Ну ось, – Рабанус Рохус махнув смолоскипом, ніби хотів провести лінію. – Тепер ви знаєте, що вас чекає. А я піду погляну на страждання короля. Сподіваюся, йому навіть гірше, ніж зазвичай. Тоді цей дратівливий медик Падрубель нарешті від нього відчепиться. Його я також закину на Північний полюс або Гудіпан. Я більше не можу терпіти добрих намірів Падрубеля!
Рабанус Рохус розвернуся і вийшов з темниці. Фліп, Малюк, Родріго Розбийголова та Діки ошелешено мовчали. Принцеса злилася, хлопець думав про морських чудовиськ і крижаних велетнів, лицар жахливо докоряв собі, а мама й тато Діки були просто спустошені.
– Ми ж не хочемо дозволити цьому лиходію вийти сухим із води? – через деякий час вигукнула Фліп.
– Ні, – відповів Малюк. – Але що нам робити?
– Ми сидимо в темниці, – сказав Родріго Розбийголова.
– І це халепа, – сказала мама Дік.
– Хтось повинен нам допомогти, – сказала Фліп. – Нам потрібен союзник, який не сидить у темниці разом із нами.
– Але хто? – запитав Малюк і так задумався, аж йому заболіла голова.
– Якщо я правильно зрозуміла, придворний медик Падрубель не друг Рабанусу Рохусу, – сказала Фліп. – З іншого боку, у нього й так чимало роботи – він доглядає дядька Kіліана. Мабуть, Падрубель не має поняття про те, що тут відбувається.
– Ах, – сказав Родріго Розбийголова. – Якби ж тут був Сократ! Він завжди мав розумні ідеї.
– Сократ? – сказав Малюк.
– Сократ? – повторили мама й тато Діки.
– Де він узагалі? – запитав Малюк.
Але ніхто не знав, куди подівся папуга.