в якому Малюк випадково стає зрадником
У замку короля Кіліана на іншому кінці парку знову було сум’яття – точніше, досі було сум’яття, бо відколи король дізнався про викрадення принцеси, ніхто, окрім самого короля, не мав спокою. Кіліану продовжували подавати білі страви та готувати гарячі ванни. Навіть втомлений оркестр досі грав, хоч музики були майже безсилі.
Тепер до всього цього додалося ще одне завдання – за наказом придворного медика Падрубеля королівський театральний зал готували до лялькової вистави. На сході сонця слуги зібралися, щоб побачити маленький ляльковий вагончик, який тягнули три віслюки. Стіни лялькового вагончика були вкриті кумедними фігурками, під вікнами звисали ящики з геранню, а над вікнами великими химерними літерами було написано:
ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР ТАТА ДІКА
Слуги сподівалися, що ці лялькарі зможуть вилікувати меланхолійного короля, і зааплодували акторам. Так мама Дік, тато Дік, Сократ і Родріго Розбийголова в’їхали до королівського замку, люди розступилися й вітали їх оплесками. Це так налякало Родріго Розбийголову, аж він втягнув голову в плечі – лицар не звик до такої уваги. До того ж Родріго все ще потайки очікував свого арешту.
Але минуло вже багато годин, а в Родріго Розбийголові досі не розпізнали лицаря-розбійника. В одну мить він навіть непомітно позбувся обладунків і залишився лише в довгій спідній сорочці, що аж посіріла від прання. Лицареві було соромно. Але спідня білизна та страх викриття не були його найбільшою проблемою.
Родріго Розбийголова боявся виходити на сцену.
Адже тато Дік постановив, що лицарю-розбійнику також доведеться бути лялькарем у найкумеднішій з усіх лялькових вистав. Сам тато Дік хотів зіграти вуличного співця, а в перерві між своїми недолугими строфами керувати маріонеткою чорного, як ніч, дракона. Мама Дік мала смикати за нитки блазня, а для Родріго Розбийголови Діки приготували величезний лицарський загін.
Родріго Розбийголова сидів за лаштунками з лицарським загоном поміж колін і тренувався. Він тягнув то за одну, то за другу нитку, і великий дерев’яний лицар підіймав ногу або кивав головою. Усе вдавалося досить непогано, але в Родріго Розбийголови досі виступав піт на чолі. З одного боку, йому здавалося, що зовсім скоро здійсниться його найпотаємніше бажання. Настільки потаємне, що він сам не усвідомлював цього, поки не побачив маріонеток Діків у ляльковому вагончику. З іншого боку, він страшенно боявся провалити виступ. Іноді Родріго кидав на сцену косий погляд і глибоко зітхав.
Ляльковий театр майже приготували до вистави. «Бешкетбург» – так Діки називали фанерні куліси зі всього лише двох яскраво розмальованих веж та завіси між ними. Родріго Розбийголова вважав їх неперевершеними.
Він майстерно потягнув за третю нитку, і ляльковий лицар почав вимахувати палицею, яку мама Дік прикріпила до його лялькової руки. На сцені це вимахування палицею буде одним із найважливіших рухів, адже в кінці вистави лицар мав вигнати лялькового дракона з Бешкетбурга своєю палицею. У цій виставі дракон хотів викрасти скарб, а блазень і лицар перешкоджали йому це зробити. Оскільки тато Дік обирав лише найпростіші історії зі старої книги оповідань, ця вистава була не дуже оригінальна і, на жаль, не особливо кумедна.
– Добре! Дуже добре! Молодець, розбійнику! – прохрипів Сократ, коли побачив, як уміло лицарська маріонетка Родріго Розбийголови розмахує палицею.
Папуга сидів на одній з рамок із лялькового вагончика, яку перенесли за лаштунки. Він учепився кігтями за одну з дерев’яних планок між чорним, як ніч, драконом і чарівником.
– Дякую, Сократе, – сором’язливо відказав Родріго Розбийголова. – Дивно лише, чому в лицаря палиця, а не меч.
– Можливо, він просто забув його вдома, – прохрипів Сократ. – Таке ж трапляється, хіба ні?
Родріго Розбийголова ніяково опустив очі й за хвилину знову змусив лицаря вимахувати палицею. Йому вдавалося щоразу краще й краще, навіть якщо сам не хотів собі в цьому зізнатися.
– До того ж, – сказав Сократ, – палиці смішні, а мечі – ні. Господь знає, чому це так. У будь-якому разі, ми не маємо це змінювати. Ця вистава й так доволі слабка. Я з’їм пір’я зі свого хвоста, якщо Єфрем Емануель Дік розсмішить нею короля.
Родріго Розбийголова змусив маріонетку лицаря кивати. Йому хотілося розсмішити меланхолійного короля вдалою ляльковою виставою, але часу покращувати твір уже не було. Вистава мала розпочатися за кілька хвилин, і Родріго Розбийголову нудило з хвилювання. Але тут нічим не допоможеш. Вони мали відіграти виставу, а тоді повернутися до найважливішого – до пошуків Малюка.
– А що буде, – раптово звернувся Родріго Розбийголова до Сократа, – якщо я на сцені зроблю щось не так?
Він не міг сконцентруватися на чомусь іншому, і якщо ви самі коли-небудь відчували страх перед глядачами, то, безумовно, його зрозумієте.
– О, через це не турбуйся, розбійнику, – прохрипів Сократ, розсіяно дивлячись на маріонетку дракона поруч зі собою. Вона була майже такого самого розміру, як він сам. – Вистава Єфрема Емануеля Діка може лише покращитися, якщо щось у ній піде не за планом. Будь-яка помилка лише зробить її веселішою, повір мені.
Папуга покірно зітхнув і штовхнув дзьобом маріонетку дракона.
– І ніколи нічого не буває так, як ти уявляєш, – прохрипів він. – Лише згадай мої жалюгідні спроби передбачити нашу історію. Сьогодні вранці я серйозно гадав, що в ній з’явиться дракон. Справжній дракон, розумієш, розбійнику? Такий, який дихає вогнем і сірчаним димом. Ха!
Сократ знову хитнув маріонетку дракона. Він би радше з’їв пір’я зі свого хвоста, ніж очікував на появу справжнього дракона.
– Натомість у нашій історії є лише ця маленька дерев’яна лялька, яка навіть не може як слід літати. Про що я думав? Маріонетка – це лише маріонетка! Ляльки у вагончику не мали ніякого значення. Вони лише вказували на самих себе, – папуга люто зиркнув на Родріго Розбийголову. – Сократ помилявся, розбійнику! І він не соромиться визнати це. Ні!
Родріго Розбийголова знову змусив маріонетку лицаря кивнути. На його думку, папуга помилявся, вважаючи, що помилявся. Родріго здавалося, що ляльки завжди мали якесь значення, так само як історії завжди мали якесь значення, навіть якщо ніхто не знав, яке саме. Але більше не було часу це все обговорювати. У театральному залі перед сценою було неспокійно, і Родріго Розбийголова із переляку аж розчервонівся.
Зал уже був заповнений ущерть. Гуділи голоси, й совалися стільці. Чувся шепіт і кашель. Люди перешіптувалися або з очікуванням дивилися на Бешкетбург і його завісу між кольоровими фанерними вежами.
Зібралися всі придворні. Прийшли слуги, служниці, садівники, охоронці та лицарі в скриплячих обладунках. У першому ряду сидів астролог біля генерала, генерал – біля кухаря, а кухар – біля лазника. Слуги вже стояли біля канделябрів, щоб погасити свічки в потрібний момент, аби освітленим залишався лише Бешкетбург. Адже тим часом за високими вікнами вже стемніло. У королівстві короля Кіліана настав вечір.
– Король Кіліан Останній! – зрештою проголосили в дальньому кінці залу, і всі придворні миттю замовкли.
Усі стільці зсунулися, ніби вони були одним єдиним стільцем, і всі відвідувачі лялькового театру шумно підвелися й повернули голови.
Короля Кіліана внесли на його троні. Він був занадто меланхолійний, щоб іти своїми ногами в домашніх капцях. Король мляво звисав між підлокітниками, золота корона зсунулася, поки двоє спітнілих слуг несли його. Придворний медик Падрубель та улюблений слуга Кіліана з великими вухами провели процесію центральним проходом театрального залу, й улюблений слуга перекладав тихе бурчання свого короля так сумлінно, як ніколи до цього.
– О НІ! – ревів він. – ТАК БАГАТО ЛЮДЕЙ! ЧИ НЕ МОЖНА МЕНІ ПОВЕРНУТИСЯ В МОЇ ПОКОЇ? МЕНІ ВЗАГАЛІ НЕ ДО РОЗВАГ! ПАДРУБЕЛЮ? АХ…
Але придворний медик був рішуче налаштований вилікувати короля за допомогою мистецтва лялькарів і, хоча йшов поруч, вдавав, що не почув скарги короля. Він зупинився лише тоді, коли процесія дійшла до першого ряду, а спітнілі слуги поставили перед сценою тронне крісло з королем. Тоді Падрубель нахилився до Кіліана:
– Ви повинні сказати кілька слів, мій королю, – прошепотів він.
Кіліан кинув на нього похмурий погляд. А тоді видихнув щось, що сам Падрубель зрозумів лише тоді, коли улюблений слуга прокричав це в зал:
– НЕХАЙ ВИСТАВА ПОЧНЕТЬСЯ І ШВИДКО ЗАВЕРШИТЬСЯ!
Слуги загасили свічки, вогонь освітлював лише сцену, і тато Дік ступив в яскраве світло. У руках він тримав аркуш, списаний вступними віршами. Спершу тато Дік як слід прокашлявся, а тоді зачитав:
- Верховний королю в прекрасному замку,
- ми прибули на конях на світанку, –
- але насправді на ослах,
- хоч це, я гадаю, геть рими не має, –
- щоб вам усім радість і сміх дарувати,
- і сплін[1] короля щирим сміхом здолати.
- Вистава, де палиці голосний тріск
- у кожного з вас щирий викличе…
Але останню риму, яка була не найгіршою в поганих вступних віршах, татові Діку не дали договорити. Бо в цю мить двері залу з тріском розчинилися і в них увірвався ніхто інший, як Рабанус Рохус. Як ви пам’ятаєте, чарівник вирішив зробити все, аби лялькова вистава не відбулася – і саме це він зараз робив.
– Допоможіть! – крикнув він у зал. – Будь ласка! Королівську скарбницю пограбували! Королівська скарбниця порожня! Не залишилося жодного геллера!
Мабуть, ви можете собі уявити, що сталося після цього сигналу тривоги. Першими підскочили охоронці, лицарі й, звичайно, генерал. Тоді – слуги, служниці, садівники, астролог, кухар і лазник, а слуги театрального залу схвильовано вовтузитися з канделябрами, щоби знову запалити свічки. Сократ злетів і стрілою кинувся у двері залу, мама Дік і Родріго Розбийголова поспішили з ляльками в руках до тата Діка, який стояв на краю сцени, роззявивши рота. А придворний медик Падрубель з тривогою нахилився до короля, який ще глибше загрузнув у своєму кріслі, а його улюблений слуга ревів понад головами:
– МІЙ СКАРБ? ВКРАЛИ? БІДНИЙ Я ЧОЛОВІК! ОЙ ЛЕЛЕ!
Але тоді двоє інших слуг знову підняли трон, щоб віднести свого короля вслід за придворними до скарбниці, на місце тяжкого злочину.
* * *
Це була особлива процесія, подібної королівство Кіліана Останнього ще ніколи не бачило, такої взагалі не бачив ніхто у світі, і, звісно, точно не Фліп та Малюк, які мимоволі стали її свідками. Вони весь день провели в темній вежі Рабануса Рохуса: Фліп – у смердючих лапах дракона Вака, а Малюк поверхом нижче – сховався між мотлохом Рабануса Рохуса.
Можете собі уявити, як довго тягнулися ті години й наскільки відчайдушно Малюк розмірковував, як звільнити Фліп із лап дракона. Ми не розповідаємо про це, адже Малюк так нічого й не вигадав, і години зрештою зробили те, що роблять завжди, – проминули. І тоді Рабанус Рохус з’явився в другому від землі підвалі, щоб забрати дракона Вака.
Вони разом рушили до сходової клітки й не забули замкнути двері підвалу. Обоє гадали, що залишають Фліп на самоті в її темниці – поки Вак повернеться з викраденим скарбом, щоб утекти й змусити принцесу зникнути раз і назавжди, аби Рабанус Рохус зміг безперешкодно стати королем.
Це був справді диявольський план. Адже Рабанус Рохус припускав, що пограбований Кіліан не переживе втрати свого скарбу. Ні принцеси, ні лялькової вистави, та ще й зникнення всього золота та дорогоцінного каміння – це було б занадто для похмурого короля.
Однак вони не знали про Малюка, адже Рабанус Рохус і Вак залишали принцесу у вежі аж ніяк не саму. І щойно вони замкнули двері підвалу, Малюк вибрався зі своєї схованки, прагнучи звільнити принцесу. У ту мить він пишався собою. Зрештою, Малюк і так планував одного дня врятувати принцесу.
– Багато ж тобі знадобилося часу, щоб мене знайти! Ти завжди такий повільний? – вигукнула Фліп, коли Малюк вийшов із найглибшого підвалу, наче болотний друд зі своєї ями. Але вона сказала це лише тому, що вже говорила так, коли вперше зустріла Малюка. Пригадуєте?
Насправді Фліп, звісно, полегшало, коли вона побачила Малюка. Але принцеса страшенно поспішала: розумна Фліп чудово розуміла, що задумали чарівник і дракон.
– Малюче, можеш відчинити двері? Вони хочуть викрасти скарб. Ми повинні попередити короля! – прокричала вона.
Для цього Малюк і приніс залізний прут, об який перечепився в темряві найглибшого підвалу. Довелося як слід потрудитися, щоб зламати двері, але зрештою йому це вдалося. Малюк і Фліп поспішили догори темними сходами, залишили моторошну вежу позаду й побігли крізь замковий парк до яскраво освітленого королівського замку, де на сторожі не стояв жоден лицар, бо всі придворні були в театральному залі.
Малюк і Фліп дійшли до величного холу з подвійними мармуровими сходами та величезною люстрою, і саме тоді, коли вони роздумували, куди рушати далі, повз них пробіг натовп. Генерал, охоронці та лицарі у своїх обладунках грубо відсунули їх убік. Бігли слуги, служниці та садівники, і Малюку з Фліп залишилося хіба сховатися за мармурову колону, щоб їх не збили з ніг.
Зі свого сховку вони побачили, як повз пробіг Рабанус Рохус із розвіяною козлиною борідкою. Тоді побачили кухаря, астролога та лазника, а згодом – маму Дік, тата Діка та Родріго Розбийголову в спідній білизні, які важко дихали й у тому гармидері не почули криків Малюка. І щойно Малюк захотів побігти за ними, його знову штовхнули – цього разу улюблений слуга Кіліана, який безперестанку кричав: «ОЙ ЛЕЛЕ, БІДНИЙ Я ЧОЛОВІК!», адже король видихав саме ці слова. Кіліана, поруч з яким біг задиханий придворний медик, досі несли на тронному кріслі. Король аж підстрибував вгору-вниз на м’яких подушках, бо слуги, які несли трон, теж бігли.
– Дядьку Кіліане! – скрикнула Фліп, але король її не почув, бо його улюблений слуга надто голосно ревів.
Слуги знесли короля сходами до скарбниці, яка була геть не схожа на темні підземелля вежі Рабануса Рохуса – широка, простора, освітлена багатьма свічками. Фліп та Малюка на мить аж заціпило.
* * *
На поверх нижче задихані придворні застигли від жаху. Міцні й надійні двері до скарбниці були зламані, а скарбниця стояла порожнісінька. Зазвичай під гарною склепінчастою стелею лежали золоті гори – злитки та монети, тарілки, келихи та кубки, – серед яких, наче очі, виблискували дорогоцінні камені: білі діаманти, червоні рубіни, зелені смарагди й подекуди сині топази. Але тепер там не було нічого, окрім голої підлоги, і стогони наляканих придворних досі лунали під порожнім склепінням, коли нарешті принесли короля Кіліана на хитливому тронному кріслі.
За помахом руки генерала короля негайно віднесли до колись білої стіни, перед якою донедавна громадилася гора золотих монет.
– Дивіться, що тут написано, мій королю, – сказав генерал, охриплий від гніву. Але не лише генерал і король заціпеніли, коли побачили диявольський напис на стіні.
У Родріго Розбийголови, який разом із мамою і татом Діками стояв поміж слуг та служниць, впало серце. Він похитнувся і ледве не знепритомнів. Бо на стіні великими чорними літерами хтось написав його ім’я:
ХАЙ ЖИВЕ ЛИЦАР-РОЗБІЙНИК РОДРІГО РОЗБИЙГОЛОВА!
Спочатку серед натовпу пролунало бурмотіння, тоді запала моторошна тиша, аж поки король видихнув кілька незрозумілих слів і впав непритомний на своєму троні. Придворний медик Падрубель ледве втримав Кіліана, щоб той не гепнувся з трону на голу підлогу. Улюблений слуга короля вигукнув: «ЗДАЄТЬСЯ, Я ПОМРУ З ГОРЯ!». Бо це були останні слова Кіліана, перш ніж той зомлів.
Тієї ж миті хитрий Рабанус Рохус зробив крок уперед і вказав пальцем на стіну.
– Цей негідник Родріго Розбийголова, – вигукнув він, – вкрав королівський скарб! А ще він викрав принцесу. І обидва рази наважився написати своє ім’я! Це йому безкарно не минеться! Іменем Кіліана Останнього! Рушайте негайно! Знайдіть і знищить Родріго Розбийголову!
Люди гнівно кричали, їхні крики відлунювали під порожнім склепінням.
– Спіймайте Родріго Розбийголову! – кричали слуги та служниці.
– Не дайте Родріго Розбийголові втекти! – кричав розлючений лазник.
Тато та мама Діки витріщилися на носаки своїх туфель, щоб не дивитися на Родріго Розбийголову, який то червонів, то бліднув і бажав опинитися будь-де, бажано на Місяці, лиш би не стояти серед цього натовпу, який сердито вигукував його ім’я, не маючи уявлення, що ось він, лицар-розбійник, стоїть перед ними в спідній білизні.
Але Рабанус Рохус, який теж цього не знав, потайки потирав руки. Адже хто, як ви гадаєте, написав на стіні ім’я Родріго Розбийголови? Звичайно, Рабанус Рохус! Чарівник написав його на стіні, щоб відвернути увагу від свого злочину. А дракон Вак тим часом украв скарб.
– Слухаюся! – прокричав генерал, ніби Рабанус Рохус уже став королем. Він поривався зібрати своїх лицарів, щоб переслідувати цього Родріго Розбийголову. Але планам генерала завадили Малюк і Фліп, які саме цієї миті увійшли до сховища.
Вони підслухали найважливіше, стоячи на сходах, і Малюк був сам не свій зі страху за Родріго Розбийголову. Його серце ще ніколи так не тріпотіло. Його пальці ще ніколи так не тремтіли. Страх ще ніколи не звільняв у ньому такої сили. Малюк помітив у натовпі високого, як дерево, лицаря-розбійника, пробився крізь ряди здивованих слуг і кинувся на шию Родріго Розбийголови.
– Малюче! – прошепотів Родріго Розбийголова, стиснув й обійняв його, бо понад усе був радий бачити Малюка живим і здоровим. Але цього «Малюче» ніхто не почув, навіть мама і тато Діки, які стояли поруч і в цю мить відчули, що з їхніх сердець немов каміння скотилося.
Бо всі чули лише Малюка, який з усіх сил голосив:
– Ні! – скрикнув Малюк. – Ні! Ви не можете арештовувати мого дядька. Родді! Це був не Родріго Розбийголова! Він не крав скарб! Він не викрадав і принцесу! Це був я! А скарб…
На жаль, решту його слів знову ніхто не почув. Правда Малюка потонула в жахливому гаморі, а Рабанус Рохус виявився достатньо кмітливим, щоб зчинити ще більший хаос. Він і гадки не мав, звідки взявся цей маленький блазень. Але що тут робить принцеса, яка мала сидіти у вежі? Його план опинився під загрозою, однак чаклун знав, як його врятувати.
– Це Родріго Розбийголова! – вигукнув Рабанус Рохус і показав пальцем на високого чоловіка, на шиї якого висів дивний хлопчик у брудному костюмі арлекіна. – Заарештуйте його! Заарештуйте їх усіх! Грабіжники серед нас! Вони переодяглися на акторів! І прокралися в замок!
Оскільки ситуація була така незрозуміла, а Рабанус Рохус – такий рішучий, то генерал та його лицарі зробили те, що їм наказали. Вони схопили всіх, кого Рабанус Рохус назвав грабіжниками: збентеженого Родріго Розбийголову з Малюком на шиї, Діків, які з радості й водночас зі страху мало не знепритомніли, і навіть Фліп у розбійницькому одязі, яка лаялася й у цьому переполоху не змогла нікого запевнити, що дійсно є принцесою. Звичайно, король міг би її впізнати, але він був не при тямі й не при розумі.
Придворний медик віялом обмахував Кіліана й обмірковував цю дивну ситуацію. У скарбниці тим часом чинився страшний гармидер. Падрубель побачив, як лицарі та охоронці забрали хлопчика, дівчинку та трьох акторів-лялькарів, і задумався, чи все, що тут відбувається, – правильно. Тоді зиркнув на Рабануса Рохуса й у сумнівах почухав срібну бороду. «Це явно не кінець історії», – думав медик Падрубель.
[1] Сплін (від англ. spleen) – меланхолія, туга, нудьга. – Прим. ред.