в якому Малюк і Фліп потрапляють до дракона
Хто б міг подумати, що ляльковий театр тата Діка отримає глядачів ще до того, як доїде до двору короля Кіліана, щоб показати найкумедніші лялькові вистави? Точно не Сократ на своєму карнизі, й не Родріго Розбийголова, який тепер сидів поруч із татом Діком на козлах під покривалом у червону цятку, а також не генерал, який їхав попереду зі своїми лицарями, супроводжуючи мандрівний ляльковий театр до королівського замку. Вони не мали поняття, що, коли перед сходом сонця генерал наказав рушати, Малюк і Фліп дійшли до краю Страхолісу, сховалися за товстим буком, побачили все, що можна було побачити, і зрозуміли все зовсім неправильно.
Але що ви могли б подумати на місці Малюка? Що ви подумали б, якби викрали принцесу й написали ім’я свого улюбленого лицаря-розбійника на кареті, а потім спостерігали, як його забирає загін лицарів із суворим генералом на чолі? Хіба ви не думали б, що Родріго Розбийголову заарештували за злочин, який скоїли ви, а не він? Принаймні Малюк так подумав, і йому захотілося побігти за ляльковим вагончиком. «Стійте! Це був я! Залиште дядька Родді в спокої! Це я викрав принцесу!» – хотілося гукати йому.
Але Малюк нічого не прокричав. Натомість він удруге в житті відчув страх. Він злякався за Родріго Розбийголову, на якого накликав біду через надмірну легковажність. І його зазвичай хоробре серце знову затріпотіло. Знову похололо в шлунку, затремтіли пальці. Малюка наче скувало, тому він не вистрибнув з-за товстого бука й не побіг за ляльковим вагончиком, щоб отримати справедливе покарання за свій злочин.
Та принцеса Фліп у будь-якому разі була б проти цього. Їй подобався веселий Малюк, і вона не хотіла, щоб він зогнив у королівському підземеллі. Але їй також не хотілося, щоб така доля спіткала невинного Родріго Розбийголову, тому Фліп ховалася за товстим буком і зосереджено міркувала. А міркувати, як уже побачив Малюк, вона уміла добре.
Однак того ранку Фліп була трохи втомлена, а втома заважала думати. Адже Малюк розбудив її посеред ночі – занадто пізно, на думку Малюка, бо вони запізнилися, щоби перешкодити арешту Родріго Розбийголови; саме вчасно, на думку Фліп, бо вони стали свідками арешту Родріго Розбийголови й мали можливість поміркувати, як допомогти нещасному лицареві-розбійнику.
Фліп, ще трохи поміркувавши, виснувала:
– Слухай, Малюче, зробімо так: ми підемо за ляльковим вагончиком до королівського замку. Коли потрапимо туди, то не скажемо, що ти мій викрадач. Натомість ми вдамо, що ти мене звільнив. Тоді я підійду до дядька Родді й скажу, що це був не він, що лицар-розбійник Родріго Розбийголова мене не викрадав. Хтось просто написав його ім’я на кареті.
– Але це я написав його ім’я на кареті! – скрикнув Малюк.
– Так, – відповіла Фліп. – Але, крім мене, цього ніхто не знає, а я тебе не зраджу.
– Але хто тоді написав ім’я на кареті, якщо не я і не дядько Родді? – Малюк раптом страшенно розгубився.
– Ну, це був мій викрадач! – скрикнула Фліп.
– Але це ж я! – скрикнув Малюк. – Я твій викрадач!
Хлопець усе ще не розумів, куди принцеса хилить. Але він також вірив розповідям Родріго Розбийголови про морських чудовиськ та крижаних велетнів і просто не міг уявити, що якась історія могла бути вигадкою.
– Але цього ніхто не знає, і я тебе не зраджу! – Фліп схрестила руки на грудях. Вона починала дратуватися: іноді цей Малюк був таким самим важкодумом, як блазень із лялькової вистави!
– Але хтось же мав тебе викрасти! – безпорадно заголосив Малюк.
– Звісно, – відповіла Фліп. – І це була істота, з голови до ніг вкрита брудом. Я б сказала, що це був сердитий болотний друд зі Страхолісу, який цілу ніч тримав мене в дуплистому дереві, а тоді ти прийшов мене рятувати.
Фліп дуже сподобалася історія, яку вона придумала. Але Малюк мав спершу до неї звикнути, адже в ній не було лицаря-розбійника, не кажучи про крижаних велетнів і морських чудовиськ. Тепер хлопець уже не прагнув будь-що стати зброєносцем лицаря-розбійника. Йому більше не потрібно було вчиняти складний і небезпечний злочин, і він міг спробувати справді стати героєм. Йому хотілося, щоб він дійсно врятував принцесу, а не просто вдавав це. Тож Малюк постановив, що одного дня таки це зробить.
– Гаразд, – сказав він. – Так і зробимо!
Малюк і Фліп вирушили в дорогу, покинули Страхоліс і раннього, ще дуже сірого ранку блукали звивистими стежками повз сірі кущі. Вони прямували до замку короля Кіліана.
* * *
Недалеко, а радше небезпечно близько від них, дракон Вак летів крізь світанок. Він запізнився, занадто запізнився, щоб бути непомітним зі своєю чорною, як ніч, лускою в сутінках, але дратувало його не лише це. Вак розлютився з декількох причин і охоче б спалив своїм вогняним подихом кілька кущів, дерев чи навіть сіл. Він не зробив це лише тому, що тоді став би ще помітнішим, ніж уже був у цю годину.
Причиною номер один для поганого настрою Вака було те, що він не знайшов ні Родріго Розбийголову, ні принцесу. Щойно злетівши з вежі чарівника Рабануса Рохуса, він прилетів до Здригбурга, але там скрізь було порожньо й занедбано. Там не було навіть привидів, і через це дракону одразу полегшало, адже він не боявся нічого у світі, окрім привидів.
Тоді дракон пролетів над Страхолісом і знайшов причину номер два для свого поганого настрою. Після довгого перебування в другому від землі підвалі Рабануса Рохуса він уже не був таким витривалим, як колись. Вак почувався безсилим і скутим, кожен помах крил коштував йому неймовірних зусиль. Незабаром дракон опустився на верхівки дерев Страхолісу і мусив відпочити на великій покрученій сосні. Там він згаяв трохи часу, намагаючись перевести подих. Цієї ночі через слабкість Вак мусив відсидітися й перепочити в заростях чіпкої ожини, де його несподівано застав ранок.
Тепер Вак повертався з чаклунської вежі, нічого не дізнавшись, й знову задихався. Кожен помах крил завдавав йому болю. Хоча дракон уже бачив територію замкового парку та вежу в перших ранкових променях, шлях до них усе ще здавався страшенно довгим.
Але тоді Вак відчув у собі нову силу, пов’язану з цілком випадковим відкриттям: під собою, на дорозі до замкового парку, Вак раптово помітив Малюка та принцесу.
Дракон нічого не знав про Малюка, тож не мав поняття, ким може бути цей хлопчик у брудному костюмі арлекіна. Але те, що принцеса була принцесою, Вак здогадався одразу, навіть попри її новий розбійницький одяг. Це, звичайно, було пов’язано з тим, що Фліп була справжньою принцесою кожною клітинкою свого тіла, а справжню принцесу завжди можна впізнати в будь-якому одязі. Тому дракон довго не вагався і кинувся на Фліп, як величезний хижий птах.
Фліп, як ви можете собі уявити, навіть не зрозуміла, що з нею сталося. Щойно вона йшла поруч із Малюком, – у доброму гуморі, бо їхня мета вже була зовсім близько, – а наступної миті опинилася в лапах дракона, які смерділи попелом та сіркою, і летіла до ранкового сонця.
– Гей! – прокричала Фліп. Вітер розвіював її волосся та шматував одяг. – Відпусти мене, огидна тварюко! Я принцеса! Що ти собі дозволяєш?
Вак, її новий викрадач, був дуже радий чути, що Фліп дійсно була принцесою, але промовчав.
Фліп чула лише вигуки Малюка, який залишився унизу, махав кулаками й страшенно лаявся, поки не злякався втретє у своєму житті.
Цього разу він боявся за Фліп, і коли його серце перестало тріпотіти, живіт перестав бурчати, а пальці перестали дрижати, дракон із принцесою в лапах уже був високо в небі.
На щастя, було вже достатньо світло, щоб побачити, куди прямує дракон. Здалеку Малюк розгледів, як той приземлився на вершині темної вежі в замковому парку короля Кіліана. Хлопець негайно кинувся навздогін. Хіба не він щойно бажав одного дня врятувати Фліп? Ну, тепер Малюк може це зробити – і він був дуже рішучий.
І якщо ви спитаєте, чому Вак не покинув принцесу на самотньому вулканічному острові Гудіпан, як наказував Рабанус Рохус, відповідь буде така: лиходії найкраще знають, наскільки лихими бувають інші лиходії. Щоб чарівник його не обдурив, Вак вирішив шантажувати Рабануса Рохуса.
Малюк біг швидше, ніж коли-небудь до того. Хоч він цього й не знав, але іноді страх вивільняє неабияку силу. Хлопець миттю домчав до замкового парку. Темна вежа здіймалася високо в ранкове небо. Малюк раптом почув, як хтось лається – ще гірше, ніж він сам по дорозі.
Малюк хутко сховався за акуратно підстриженим живоплотом – садівники в Кіліана були вправні. Хлопець побачив згорблену, вбрану в чорне фігуру з розхристаною козлиною борідкою, що наближалася до вежі. Звичайно, ви вже знаєте, хто це був: без сумніву, Рабанус Рохус. Він злився навіть більше, ніж виснажений Вак на покрученій сосні.
– Ляльковий театр! – Малюк почув, як той пирхнув. – Цей проклятий Падрубель! Що тільки не придумає цей шарлатан! Він справді вірить, що може вилікувати кволість серця кількома кумедними історіями? Хах! Ніколи в житті!
Малюк витягнув шию над живоплотом. Рабанус Рохус зупинився і задумливо покрутив бороду.
– А якщо це спрацює попри всі сподівання? – пробурмотів він. – Якщо ця витівка з ляльковим театром буде вдала? Тоді прощавай, королівська короно Рабануса Рохуса! Тоді ти дарма позбувся принцеси! Тоді цей кит Кіліан і далі залишатиметься на троні! І, можливо, він достатньо здоровий, щоб сидіти там роками й десятиліттями! Ах, цей проклятий Падрубель! Я порушу всі його плани! Сьогодні ввечері на цьому подвір’ї не буде ляльок! Я цьому перешкоджу!
Малюк би не був Малюком, якби міг подумки прослідкувати за цим злісним і підступним монологом Рабануса Рохуса. Але він був Малюком достатньо для того, щоб слідувати за ним назирці, щойно чаклун поспішив далі. Цей зловісний чоловік однозначно був якось пов’язаний із викраденням Фліп, і Малюк скористався з нагоди прослизнути в чаклунську вежу за Рабанусом Рохусом.
Хлопець опинився на темній сходовій клітці, над ним лунали кроки Рабануса Рохуса. Малюк закрадався за ним. Він підіймався вище й вище, і це добре, адже на вершину вежі сів дракон. Малюк повністю зосередився на своїх діях. Куди й подівся його страх!
Малюк почув, як нагорі скрипнули завіси старих дверей. Хлопець зупинився перед вітальнею і зазирнув туди, де щойно увійшов Рабанус Рохус. Малюк сховався за дверима – скрадався, щоб його ніхто не побачив.
З вітальні стелився густий дим. До ніздрів Малюка долинув сильний запах сірки. Очі засльозилися, і він ледве стримував кашель.
Рабанус Рохус хрипко кашляв і вимахував руками, поки смердючий дим хоч трохи розсіявся.
– Ваку, мій чорний, як ніч, товаришу! – скрикнув він скрипучим голосом. – Ти вже повернувся? Усе зробив?
Могутня постать дракона проступала крізь дедалі рідкіший дим. Малюк побачив спалах червоного сяйва, коли дракон роззявив пащеку.
– Так, Рабанусе, я повернувся, – прогримів він. – І приніс дещо для тебе!
Малюк і Рабанус Рохус водночас помітили принцесу. Фліп стояла поруч із драконом. Вона схрестила руки й дивилася невдоволено – очевидно, була під владою дракона.
Це здивувало Рабануса Рохуса набагато більше, ніж Малюка в його схованці.
– Ти мав позбутися принцеси, а не приносити її сюди! – прошипів Рабанус Рохус. – Що це означає, Ваку?
Полум’я вирвалося з драконової пащеки. Вак підняв величезну голову, його жовті очі спалахнули.
– Усе дуже просто, Рабанусе, – прошипів він. – Я приніс її сюди, щоб ти виконав свою частину угоди. Настав час мого скарбу, Рабанусе! І якщо я його не отримаю негайно, то сам віднесу принцесу до королівського замку. Тоді кінець твоїм мріям стати королем.
– Ти мене шантажуєш? – погрозливо запитав Рабанус Рохус.
– Називай це, як хочеш, – довкола пащі Вака тепер був вінок із синього полум’я. Навіть за дверима Малюк відчував жар. – Принаймні в тебе є вибір. Ти можеш дати мені доступ до скарбниці сьогодні – або ніколи не станеш королем. Тож, Рабанусе, що обереш?
– Але, Ваку, друже! – голос Рабануса Рохуса раптом став шовковим. – Ти переживаєш, що я не дотримаю обіцянки?
Дракон випустив хмарку сірки. Фліп закашлялася і зиркнула на нього нищівним поглядом.
Рабанус Рохус продовжував:
– Звісно, я дотримаю обіцянку, мій чорний, як ніч, друже. Але треба почекати до вечора.
– До вечора? Чому? – прогримів дракон. З його пащеки вирвалося полум’я.
– Бо тоді скарбницю не охоронятимуть, – лукаво сказав Рабанус Рохус, потираючи руки. – На прохання придворного медика Падрубеля цього вечора в королівському палаці відбудеться кумедна лялькова вистава. Запросили усіх. Глядачі повинні сміятися, щоб король, ця чаша печалі, також розсміявся. І це, Ваку, наш шанс! Усі перебуватимуть у залі, і тут вдаримо ми, – Рабанус Рохус захихотів. Він більше не скидався на жертву шантажу, але цього не помітили ні дурний Вак, ні сміливий Малюк – лише розумна Фліп. – Домовилися, драконе?
Звичайно, у Рабануса Рохуса був іще один зловісний план. Ви незабаром дізнаєтеся, який саме.
– Домовилися, Рабанусе! – прошипів Вак. – Це буде наша остання угода. І не смій мене обдурити! – цього разу полум’я з драконової пащі спалахнуло аж до стелі.
– Я ніколи цього не зробив би, – відповів Рабанус Рохус, злісно посміхнувшись. – Отож сьогодні ввечері. Я прийду по тебе. А поки рушай із принцесою в підвал, гаразд? Якщо вона від тебе втече, то й скарбу тобі не бачити.
– Не хвилюйся про це, Рабанусе. Я охоронятиму її як зіницю ока! – Вак простягнув лапу до принцеси й притиснув її до своїх лускатих грудей.
– Не радій завчасно, драконе! – вигукнула Фліп. – У мене є принц, і він прийде мене рятувати!
Малюку не сподобалося, що у Фліп є принц, але тоді він зрозумів, що, можливо, йдеться про нього. Це хлопця звеселило, бо глибоко в душі йому б хотілося бути принцом Фліп. Принцеса йому дуже подобалася. Малюк навіть нею трохи захоплювався. Але як визволити її з лап того величезного дракона? Часи, коли хлопець кидався назустріч загону лицарів із вигаданим списом, минули. Малюк пізнав страх і став трохи мудріший. Тут був потрібен кращий план, але його не було. Малюк навіть не знав, як непомітно прокрастися з цього майданчика – це було найбільш нагальним питанням, адже Вак, притискаючи принцесу до своїх лускатих грудей, уже тупцював до дверей, щоб спуститися в підвал.
Малюк вирішив спробувати вирватись уперед. До всіх підвалів потрібно було спускатися одними сходами, тож не встиг дракон дійти до порога, хлопець уже рушив униз. Коло за колом, щоразу глибше й глибше Малюк спускався темними сходами. Сходи здригалися від кожного кроку дракона.
Куди далі? Малюк дійшов до порожнього круглого підвалу, в якому теж відлунювали драконячі кроки й відчувався сильний запах сірки. Дракон, здавалося, слідував сюди. Малюк уже бачив світло вогню, яким Вак освітлював собі дорогу.
Тож хлопець спустився ще нижче й наткнувся на підвал, повний різного мотлоху. Він наступив на щось металеве, воно задзвеніло, і, щоб більше не шуміти, Малюк зупинився, затамувавши подих. Далі все одно нікуди йти – Малюк потрапив у найглибший підвал Рабануса Рохуса.
Він напружено прислухався, однак кроків дракона більше не чув. Здавалося, той лаштувався до сну. Малюк почув, як важке драконяче тіло із шумом опустилося на підлогу.
– Отже, принцесо! – прогримів Вак у другому від землі підвалі, на поверх вище від Малюка. – Ми чекатимемо тут, і не думай, що я хоч на мить тебе відпущу!
Малюк уперше вдихнув за той час, що здавався вічністю. Він не знав, що робити далі, але принаймні міг розвідати ситуацію. Тихенько прокрався сходами, спершу відчув запах дракона, а тоді й побачив його. Важке тіло Вака перекрило сходову клітку. Малюк був таким самим полоненим, як і Фліп.