в якому майже кожен помиляється
Надворі вже не було вугільно-смолясто-воронячо-похмуро, але день ще не настав, коли Родріго Розбийголова прокинувся в ляльковому вагончику на краю Страхолісу. На нижньому ліжку спали Діки, вкрившись своїм покривалом у червону цятку. Родріго лежав над ними на вузькому ліжку Малюка і почувався настільки ж нерухомим, як чорна скеля Жахгори, можливо, тому що він не наважився зняти обладунки на ніч.
Щоправда, лицар-розбійник таки зняв шолом, перш ніж вмостити голову на подушку Малюка. Й оскільки Родріго забув меча, то потайки озброївся дерев’яною ложкою, яку тепер стискав у правій руці – його розбудив украй підозрілий шум.
Родріго налякало не слабке хропіння Діків, а якесь незрозуміле клац, клац, клац! І якщо це клацали обладунки лицарів короля Кіліана, щоб наступної миті заарештувати його як викрадача принцеси Філіппи Аннегунде Рози, то він, Родріго Розбийголова, не здався б без бою. Він би їм показав те, що колись уже показав лицарю Богумілу Загрозиру.
Щось знову підозріло клацнуло, але Родріго Розбийголова випустив дерев’яну ложку з рук і глибоко зітхнув. Богуміла Загрозира ніколи не існувало, і він, Родріго Розбийголова, був не просто поганим лицарем-розбійником, який вигадував хороші історії про лицарів-розбійників – він узагалі не був лицарем-розбійником. Дерев’яна ложка допомогла б йому не більше ніж меч. І якби він зізнався собі в цьому раніше, думав Родріго, то тепер би не прокинувся в чужому ліжку лялькового вагончика та не лякався б підозрілого клацання.
Лаючи самого себе, Родріго Розбийголова у своїх скрипучих обладунках нарешті повернувся на бік, щоб з’ясувати причину підозрілого клацання, і на свій жах побачив чорного, як ніч, дракона, що летів прямо до них! Дракон мчав на своїх зазубрених крилах, широко роззявивши криваво-червону пащеку!
На мить Родріго Розбийголова подумав, що його серце зупиниться, але швидко зрозумів свою помилку. Це була всього лише маріонетка дракона, яка клацала дерев’яними крилами при слабкому світлі каганця. А Сократ, папуга – знавець історій – звисав зі стелі й тягнув її за ниточки.
Родріго Розбийголова радився з ним та Діками до пізньої ночі. Вони разом обдумували, як витягнути лицаря-розбійника з халепи й напоумити Малюка, який став викрадачем. Але вони так і не дійшли згоди, коли лягли спати. І, ймовірно, Сократ так і не засунув голову під крило, а всю ніч читав свою книгу історій. Проте це не пояснювало, чому папуга змусив маріонеток танцювати.
– Доброго ранку, Сократе! – привітався Родріго Розбийголова, а Сократ нарешті відпустив нитки, і дерев’яний дракон обвиснув, раптово не здатний літати.
– Розбійник прокинувся! – прохрипів папуга, відчепився від стелі лялькового вагончика й підлетів до ліжка Родріго Розбийголови. – Нарешті! Не збагну, як ти взагалі міг спати. Я цілу ніч не стулив очей, щоб зрозуміти цю історію!
– І? – запитав Родріго Розбийголова. – Маєш якісь геніальні ідеї?
Йому хотілося, щоб Сократ досягнув хоч якихось результатів, бо дотепер ця історія складалася не на його користь. Тому він дуже сподівався, що Сократ зможе усе змінити. На жаль, Родріго Розбийголова насправді не дуже-то й вірив у це. Він підозрював, що папуга занадто розсудливий, щоб передбачити таку божевільну історію.
– Геніальні ідеї, розбійнику? – прохрипів Сократ і знову почав бігати колами, цього разу по ковдрі Малюка, під якою лежав закутий у броню Родріго Розбийголова. – Мабуть, це надто гучно сказано, – пробурмотів він. – Але я всю ніч шукав підказок і, на мій подив, знайшов їх не у великій книзі оповідань, а… – він розчепірив свою лапку, як іноді робив за відсутності вказівного пальця, – …тут, посеред нас, у ляльковому вагончику! – Сократ зиркнув на Родріго Розбийголову своїми маленькими чорними очицями. – Маріонетки, розбійнику! – вигукнув він. – Придивися до них уважніше!
Родріго Розбийголова витягнув шию, зробив те, що йому наказували, і його погляд одразу впав на чорного, як ніч, дракона. Хотілося б, подумав він, також потягнути його за нитки.
– Але, Сократе, – сказав він уголос, – ми вже вчора обмірковували, чи в історії може з’явитися дракон. І нам так нічого й не спало на думку.
– А, дракон, дракон! – різко вигукнув Сократ. – Він точно з’явиться, ось побачиш! Але поглянь на інших ляльок. Принцеса!
Справді, на одній із рам висіла принцеса в бірюзово-зеленій сукні. І не одна.
– І? – прохрипів Сократ. – Хіба в цій історії не викрали принцесу?
Родріго Розбийголова не міг просто відкинути цей факт, навіть якщо йому не хотілося згадувати про викрадення. Так, очевидно, у цій історії була принцеса.
– А тепер подивися на того блазня, що звисає там зі стелі. Хіба він не схожий на нашого Малюка? – прохрипів Сократ.
Родріго Розбийголова оглянув блазня. Так, червона куртка з синьою плямою та зеленим серцем на грудях дуже нагадувала строкатий костюм Малюка.
– Ну? – прохрипів папуга. – І тут висить король, майже такий самий товстий і круглий, як Кіліан. Хіба він не висить на своїх мотузках так само понуро й безсило? А за ним можна побачити чарівника, вбраного в таку саму воронячо-чорну мантію, як у Рабануса Рохуса! – Сократ бігав колами дедалі швидше. – Хіба це не підказує нам щось, розбійнику? – прохрипів він.
– Може бути, – сказав Родріго Розбийголова. – Але що? – він сів, скрипнувши обладунками, потягнув покривало й мало не скинув стурбованого Сократа на підлогу.
Папуга розправив яскраві крила, щоб втримати рівновагу, а тоді знову безпорадно їх склав.
– Хороше питання, – пробурмотів він, раптово роздратувавшись.
– А що з іншими маріонетками? – запитав Родріго Розбийголова. – Тут купа відьом, селян та лицарів. Вони теж з’являться в нашій історії?
Сократ похмуро глипнув на нього.
– Звідки мені знати, розбійнику? – прохрипів він і здійнявся з покривала, щоб вмоститися на карнизі. – Я сподівався отримати допомогу, а не вислуховувати твої сумніви! – папуга опустив голову й зігнувся, щоб визирнути у вікно лялькового вагончика. – Але я можу запевнити тебе щодо купи лицарів, розбійнику, – сказав він. – Бо, як мені здається, вони зараз саме здіймаються на пагорб.
Сократ аж ніяк не дурив Родріго Розбийголову. Він говорив правду. Загін лицарів мчав галопом на той самий пагорб, яким напередодні спустився Родріго Розбийголова. Очевидно, лицарі поспішали до лялькового театру тата Діка, який усе ще стояв на краю Страхолісу.
– Лицарі? Лицарі короля? – із гуркотом, неначе від зв’язки жерстяних банок, Родріго Розбийголова зістрибнув з ліжка. Скрип і бряцання обладунків розбудило Діків.
– Лишенько! – крикнув тато Дік, і його нічний ковпак зсунувся аж на ніс.
– Що сталося? – вигукнула мама Дік і витріщила очі.
Вони не почули відповіді, бо нажаханий Родріго Розбийголова і більш врівноважений Сократ уже прилипли до вікна лялькового вагончика.
– Господи, поможи! – крикнув Родріго Розбийголова. – Це вони! Я впізнаю герб короля! Вони прийшли по мене!
– Що? Як? Хто прийшов? – тремтячим голосом вигукнув тато Дік і нарешті зняв нічний ковпак.
Мама Дік стояла посеред лялькового вагончика в нічній сорочці й не знала, куди бігти.
Тільки Сократ знав, що робити.
– Хутчіше, розбійнику! – прохрипів він. – Знімай броню, щоб ніхто не розпізнав у тобі лицаря-розбійника!
Це було легше сказати, ніж зробити. Правильні обладунки так само складно зняти, як і одягнути, особливо якщо вони ще й тісні та заклинюють. Родріго Розбийголова зірвав перший нижній обладунок з ноги, кинув другий під ліжко, ледве не поцілив у маму Дік, стоячи на одній нозі й з трудом утримуючи рівновагу. Тоді настала черга лівого наколінника, але правий наколінник і правий верхній ніжний обладунок зачепилися саме тоді, коли Сократ на вікні сказав, що королівські лицарі зараз дістануться до лялькового вагончика. Родріго Розбийголова таки не втримав рівноваги й із гуркотом впав до ніг мами Дік, яка невпинно голосила. Тепер він лежав на спині, наче черепаха, і, намагаючись піднятися, збив бідного тата Діка, який саме вставав з ліжка.
– Цього не може бути! – прохрипів Сократ з карниза. – Ну ж бо, Діки! Допоможіть йому підвестися! Чи ви хочете потрапити у в’язницю за те, що ховали викрадача принцеси у своєму ляльковому вагончику?
Діки спросонку не могли як слід збагнути, що відбувається. Вони наче збожеволіли й раптово почали шарпати Родріго Розбийголову за руки й ноги. Мама Дік, не церемонячись, зірвала з його ніг заклинений наколінник і верхні лати, а татові Діку вдалося зняти принаймні одні лати з передпліччя. Тоді він почав смикати лівий налокітник.
Родріго Розбийголова завив від болю. Як він у цю мить проклинав себе за те, що нашвидкуруч натягнув цю дурну броню в Здригбурзі! Краще б він як слід зачинив ворота! Краще було б удруге подивився на кактуси, яких він ніколи більше не побачить, якщо вчасно не вибереться з цієї броні!
«Туснельда!» – подумав Родріго Розбийголова, коли тато Дік доклав усю силу й зумів одним ривком стягнути правий налокітник та праві лати з плечей. Однак він не втримався на ногах і впав, збивши кухонні стільці, наче кеглі. І через увесь цей шум Сократ ледве вчув, що у двері лялькового вагончика вже постукали й суворий голос попросив дозволу увійти.
– Відчиніть! – гукнули з-за дверей. – Генерал короля Кіліана Останнього просить прийняти його!
Що робити? Хоча Родріго Розбийголова нарешті позбувся лат з рук і ніг, на ньому досі залишався нагрудник.
– Швидко! – прокричав кмітливий Сократ. – Накиньте на нього покривало!
Велике покривало в червону цятку накрило Родріго Розбийголову, наче хмара, і наступної миті, тремтячи, мама Дік відчинила двері лялькового вагончика.
– Так, прошу? – сказала вона, ніби її щойно розбудили, а не перешкодили зривати обладунки з сердешного лицаря-розбійника
Генерал короля Кіліана побачив дивне видовище. За огрядною жінкою в нічній сорочці він помітив яскравого папугу, дуже високого чоловіка в спідній білизні й у покривалі в червону цятку, а під кухонним столом – маленького опецькуватого чоловічка. Біля столу – кілька перекинутих стільців.
Але генерал про це не задумувався. Зрештою – як свідчив напис на вагончику – він мав справу з лялькарями, а вони, як відомо, були трохи дивакуваті.
До того ж генерал був безмежно радий, що взагалі їх знайшов. Придворний медик Падрубель відправив його шукати жартівників, які б розсмішили короля Кіліана, а в краях Страхолісу жартівників було як кіт наплакав. Тому генерал вважав за щастя, що натрапив на цих лялькарів. І якщо вони – лежачи під столами, загорнуті в покривала або в яскравому пір’ї – були настільки кумедними, тим краще. Сам генерал був серйозний чолов’яга, але навіть йому ця трупа здавалася справді смішною.
– Доброго ранку! – гукнув він суворим голосом.
Оскільки Родріго Розбийголова ніколи не покидав Здригбурга, генерал не мав уявлення, хто насправді стоїть перед ним.
– Чим можемо служити, шляхетний лицарю? – прохрипів за всіх присутніх папуга.
Для генерала це було занадто. Він хотів говорити не з нахабним птахом, а з власником лялькового театру. Його погляд упав на майже двометрового чоловіка в спідній білизні та покривалі в червону цятку.
– Гадаю, ви тато Дік? – запитав він.
Родріго Розбийголові від погляду генерала ставало то жарко, то холодно. Лякливий від природи, він очікував найгіршого: під покривалом могли помітити лати, які прикривали груди. Лицарю-розбійнику забрало мову.
– Це я – тато Дік, – сказав маленький круглий чоловічок під кухонним столом і виповз з-під стільців. Він був вбраний у довгу нічну сорочку аж до підлоги. Поставши перед генералом біля дверей лялькового вагончика, чоловік зблід. – Єфрем Емануель Дік, – сказав він і незграбно вклонився.
– Пане Діку! – крикнув генерал суворим наказовим тоном. – Король Кіліан Останній потребує ваших послуг! Я наказую вам супроводжувати мене до королівського палацу, де ви, не зволікаючи, смішитимете короля своїми ляльковими виставами!
Сократ не був радий це чути. Він здогадувався, про що йдеться. Папуга знав про меланхолію короля Кіліана й на власні очі бачив, як той без свідомості впав з коня перед каретою викраденої принцеси. Але він також знав, як важко змусити когось засміятися за наказом, бо наказати з’явитися сміху неможливо. Сміх радше нагадував непокірного Малюка, який нікого не слухав, а не його батьків Діків, які смиренно виконували кожен наказ.
– Звичайно, звичайно. Для нас це велика честь! Ми поїдемо з вами вже й негайно, – у цю ж мить сказав тато Дік генералу. – Ми влаштовуватимемо найкумедніші з усіх кумедних лялькових вистав! Його величність король Кіліан зігнеться зі сміху! – тато Дік знову вклонився так сильно, що мало не впав.
Сократа переповнювала папужа лють, адже тато Дік поспішно погодився, навіть не задумуючись. Поїздка до королівського двору здалася папузі найбільш несприятливим поворотом історії, яку він намагався зрозуміти. Родріго Розбийголова, головний підозрюваний у викраденні принцеси, опинився б у лігві лева. І якби на світі існувало одне місце, в якому Малюк та викрадена принцеса точно не мали би бути, то це замок короля Кіліана Останнього!
Але Сократ був злий не лише на тата Діка, який так безвольно виконував накази генерала. Він злився не лише на історію, яка знову набула такого сміховинного повороту. Ні, найбільша злість Сократа була спрямована на нього самого. Адже він і на мить не задумувався, що ляльковий театр, в якому він із гуркотом котився назустріч пригодам, сам зіграє роль у цій історії!