Розділ дев’ятий

в якому терміново розшукують щось кумедне

Спершу настав вечір, потім ніч, і якщо ви турбуєтеся про те, де зупинилися наші друзі, то не хвилюйтеся – усі знайшли собі прихисток. Малюк і Фліп залізли до дуплистого дерева посеред Страхолісу. Звідти вони спостерігали за мандрівними вогнями, аж допоки їх не зморив сон.

– Завтра буде ще один день, – сказала, засинаючи, Фліп.

– І завтра ми знайдемо дядька Родді, – мовив Малюк, який навіть уявити не міг, що Родріго Розбийголова в ту мить разом зі Сократом, мамою і татом Діками сидів та радився під слабким світлом з каганця в ляльковому вагончику.

Лише королівський замок Кіліана Останнього сяяв усіма вікнами. Недарма, коли все стає догори дриґом, говорять про переполох.

По всьому замку слуги бігали яскраво освітленими господарськими приміщеннями та величними сходами. Музиканти несли свої інструменти в зал, який освітлювала тисяча свічок. Королівський астролог у північній башті писав трактат про Сатурн, наймеланхолійніше небесне тіло. Королівський кухар готував білі страви, в яких не було нічого чорного, навіть перцю. А королівський лазник поспіхом готував гарячі ванни, адже в середні віки вважали, що меланхолія – чорна, суха й холодна, тому з нею боролися білим, мокрим і теплим. Й оскільки король Кіліан після викрадення Філіппи Аннегунде Рози зазнав найгіршого нападу меланхолії у своїй довгій історії хвороби, білі страви й теплі ванни не вдавалося готувати для нього достатньо швидко. І, звичайно, оркестр у великому залі грав лише для того, щоб збадьорити короля Кіліана. Скрипалі вигравали життєствердні мелодії, а от застосування литавр мудрий придворний медик Падрубель заборонив.

Падрубель керував усім, що відбувалося в замку. Він перевірив воду у ванній і скуштував білий суп, однак страждав від сумнівів, бо королю зовсім не кращало.

Король Кіліан лежав із заплющеними очима в золотій ванні поруч із могилою з подушок. Короля нагодували білим супом, однак він не промовляв нічого, окрім «Ой леле», а його вірний слуга щоразу це перекладав ревучим гучним «ОЙ ЛЕЛЕ!». Тоді королівське зітхання відлунювало залами та сходами й долинало до кожного закутка господарських приміщень, і слуги, кухарі, лазник та астролог обмінювалися стурбованими поглядами. «Чорна жовч!» – змовницьки бурмотіли вони.

Бо так було в середні віки, немислимо задовго до того, як ваші бабуся з дідусем були дітьми. Не існувало ні терапевтів, ні психологів, як не існувало й електричного світла, і коли хтось був повсякчас сумним і пригніченим, казали, начебто в його тілі забагато чорної жовчі.

Мудрий медик Падрубель не був у цьому цілковито впевнений і призначив білий суп і гарячу ванну лише тому, що вони не могли нашкодити. Сам він більше вірив у цілющий вплив мистецтва. Падрубель уже роздумував прочитати королю щось вголос задля лікування, і бажано читати щось кумедне. Але ще остаточно не вирішив. Він крокував туди-сюди королівськими покоями й трохи обурився, коли його роздуми перервав королівський слуга, який сказав, що до короля відвідувач.

– Королівський придворний фокусник Рабанус Рохус! – проголосив слуга.

Рабанус Рохус, одягнений у чорне, наче та найчорніша жовч, убіг у королівську спальню, привітав придворного медика Падрубеля за всіма правилами, а тоді, потираючи руки, нахилився над золотим чаном, в якому лежав меланхолійний король Кіліан. Той був майже непритомний.

– О! – сказав Рабанус Рохус, щосили намагаючись приховати свою радість від споглядання страждань короля. – Бачу, йому дійсно настільки погано, як кажуть, – він обернувся і лукаво подивився на срібну бороду Падрубеля. – Це правда, що він уже бореться зі смертю, придворний медику Падрубелю?

Медику, якому Рабанус Рохус завжди здавався підозрілим, захотілося відразливо відвернутися, адже той аж дихав жадобою влади. Придворний чарівник, здавалося, тільки й чекав, поки король помре через свою найглибшу меланхолію, тому придворний медик не міг діждатися, коли Рабанус Рохус покине королівські покої.

– Ну, мій любий Рабанусе Рохусе, – різко відповів він. – Нескладно побачити, що я саме зайнятий лікуванням. Король приймає гарячу ванну проти внутрішнього холоду своєї хвороби. Ми даємо йому біле проти внутрішньої чорноти, а тоді солодке – проти гіркоти. Тож мусите зрозуміти, що я не маю часу на балачки й повинен попросити вас якнайшвидше доповісти, чому ви прийшли сюди в цю пізню годину!

Рабанус Рохус, звісно, прийшов лише дізнатися, наскільки погано було королю. Його радісне передчуття привело його до королівських покоїв. Але виправдання завжди знайдеться, тож Рабанус Рохус одразу почав пихато крокувати туди-сюди.

– Я роздумував, шановний Падрубелю, – сказав він, – чи можу я якось допомогти королю. Не заперечуєте, якщо я спалю трохи звіробою у своєму чарівному вогні? Існує також кілька заклинань, які творять чудеса проти млявості серця.

– Промовляйте свої заклинання і спалюйте траву! – відповів Падрубель, адже схвалення, здавалося, було найкращим способом швидко позбутися чарівника, хоча він ні на мить не вірив у його замовляння та ігрища з вогнем. Падрубель вважав чарівний вогонь повною нісенітницею. Однак йому довелося визнати, що Рабанус Рохус дійсно вмів літати. Він своїми очима бачив, як той мчить нічним небом, і, попри всю недовіру, так і не зміг пояснити, як чаклун це робить.

– Чудово! Тоді я хочу негайно взятися до роботи!

Рабанус Рохус знову потер руки й, здавалося, уже збирався піти, але біля дверей знову обернувся. Зрештою, він не лише цікавився здоров’ям кволого короля, а також хотів з’ясувати щось про пошуки принцеси Філіппи Аннегунде Рози. Адже королівський генерал короля Кіліана відразу ж відправив загін лицарів до Здригбурга, до Родріго Розбийголови на Жахгорі. І ніщо не зірвало б план Рабануса Рохуса настільки, як порятунок принцеси в невідповідний час.

Ще перед нападом Малюка на карету Рабанус Рохус радів активній допомозі Родріго Розбийголови. Викравши принцесу, лицар-розбійник нарешті виконав завдання, яке Рабанус Рохус спершу призначав дракону Ваку. Тепер чарівник хвилювався, адже принцесу могли звільнити з лап Родріго Розбийголови або викупити за частину королівського скарбу, який він, Рабанус Рохус, пообіцяв дракону Ваку.

– О, і ще одне, – сказав він, уже наполовину у дверях. – Від принцеси досі ніяких звісток?

Придворний медик Падрубель усе ще хотів якнайшвидше позбутися чарівника, тому відповів відверто:

– На жаль, загін лицарів, який її шукав, повернувся ні з чим, – повідомив він. – Наші лицарі застали Здригбург порожнім. Там не було ні Родріго Розбийголови, ні принцеси.

Як ви знаєте, усе було дещо інакше, але придворний медик Падрубель цього знати не міг. Адже Малюк і Фліп вчасно втекли крізь таємний тунель зі Здригбурга, тому їх ніхто й не побачив.

– Як шкода! – збрехав Рабанус Рохус, насилу тамуючи радість, і вдруге намірився покинути покої, та знову зупинився. – І той негідник Родріго Розбийголова не вимагає викупу? – лукаво запитав він.

Терпіння Падрубеля вже уривалося.

– Ні, любий Рабанусе Рохусе, – сказав придворний медик і погрозливо підвищив голос, – викупу ніхто не просить, і я більше не маю для вас ні хвилини. Паліть свій звіробій, бурмотіть свої заклинання, але, прошу, залиште мене наодинці з королем, негайно!

Рабанус Рохус зробив це аж надто радісно, адже дізнався все, що хотів. Він згорбився, покинув покої і, вимахуючи своєю козлиною борідкою, поспішив повз замковий став з лебедями до своєї темної вежі.

* * *

Вак, чорний, як ніч, дракон, лежав у темному вологому підвалі, що був другим знизу в чаклунській вежі. Його жовті очі світилися, а довгий драконячий хвіст, товщий за десяток товстих змій, неспокійно метлявся в різні боки. Вак уже кілька годин чекав Рабануса Рохуса. Він мав завдання – принаймні так гадав відтоді, відколи чаклун востаннє з’явився в його підвалі, – викрасти принцесу. Дракона аж трусило з нетерплячки.

При цьому сама принцеса його не надто цікавила. Вак міг її викрасти, з’їсти або засипати трояндами, але головне – отримати за це скарби короля Кіліана. Він чекав на них так довго, що йому поступово захотілося засмажити чарівника Рабануса Рохуса на кінчику свого драконячого язика над своїм драконячим вогнем. З кожним днем, який Вак проводив у похмурому підвалі, і з кожною ніччю, коли він з облудним Рабанусом Рохусом облітав королівський замок із парком, дракон ставав щоразу недовірливішим. На березі свого самотнього гудіпанського сірчаного озера він колись думав, що його ошукала доля. Тепер дракон думав, що його ошукав Рабанус Рохус, котрому помститися було, безумовно, простіше, аніж долі.

Вак випустив жовту сірчану хмару й відразу почув кашель Рабануса Рохуса на сходовій клітці.

– Ваку, любий друже, – прохрипів Рабанус Рохус, щойно з’явився в другому від землі підвалі зі своїм смолоскипом. – Я прийшов пізніше, ніж очікував. Сталося дещо несподіване. Наш план змінився.

– Нічого не змінилося! – прогримів Вак, і, коли він роззявив пащу, Рабанус Рохус побачив синє полум’я глибоко в драконячому горлі. – План полягає в тому, що ти дістанеш мені скарб. Сподіваюся, нічого не змінилося, – заради твого ж блага.

– Ні, звичайно, ні! – негайно вигукнув Рабанус Рохус. – Просто дехто інший уже викрав принцесу.

– Що? – вогняний потік із пащі Вака влучив у протилежну стіну. Рабанус Рохус відчув пекучий жар, аж на чолі в нього виступили намистинки поту. – І цей дехто теж хоче скарб? – прогримів Вак. – Хто це? Я зроблю з нього відбивну своїм хвостом, запанірую в сірці, посмажу на слабкому полум’ї, а тоді…

– Не заперечую, – перебив дракона Рабанус Рохус. – Йдеться про лицаря-розбійника Родріго Розбийголову, і ти можеш робити з ним, що заманеться. Але передусім ти повинен подбати про принцесу, яка опинилася в його руках.

Дракон кипів люттю. З його пащі скрапувала яскраво-червона густа лава.

– Яке тобі діло до принцеси, якщо її вже викрали, Рабанусе? – відрізав Вак.

Рабанус Рохус зробив крок убік, аби кипляча драконова слина не потрапила на його чарівницькі черевики з гострими носаками.

– Усе просто, любий друже, – відповів він. – Мене турбує доля принцеси, бо я не хочу, щоб вона поверталася. Її не можна ні звільнити, ні викупити. Тепер, коли відомо ім’я її викрадача, нас не підозрюватимуть, якщо принцеса зникне назавжди. Тому нам слід скористатися цією можливістю. Лети негайно, мій темний, як ніч, приятелю, знайди лицаря-розбійника Родріго Розбийголову, а разом з ним і принцесу, а тоді…

Цього разу дракон перебив чарівника:

– …я наколю їх на язик, запанірую в сірці, посмажу і з’їм! – відрізав він.

– Як хочеш, можеш їх хоч фламбувати[1] або кинути на самотній вулканічний острів у великому сірчаному морі Гудіпан, – сказав Рабанус Рохус. – Аби вони були якомога далі звідси, розумієш, Ваку? Не можна допустити повернення принцеси до замку. Інакше король може одужати. І навіть якщо він не одужає, його трон займе Філіппа Аннегунде Роза, а не я!

– Королю сьогодні гірше, ніж зазвичай? – запитав Вак.

Рабанус Рохус огидно захихотів.

– Викрадення принцеси зломило старого кита. Можливо, Ваку, король не доживе до ранку.

Дракону подобалося це чути. Здавалося, усе незабаром закінчиться, а він зможе розпрощатися із чарівником. Тому Вак вирішив відтепер бути вдвічі пильнішим. Він не довіряв нікому, а найменше Рабанусу Рохусу. Адже коли лиходії більше не потрібні одне одному, вони зазвичай нападають одне на одного. Так було в середні віки, і сьогодні нічого не змінилося.

– Так чого ми чекаємо? – Вак здійнявся на всі чотири лапи. Він точно знайде цього лицаря-розбійника Розбийголову. У дракона попереду ціла ніч, а літав він так швидко, як вітер.

Однак спочатку йому довелося, звиваючись, подолати вузьку сходову клітку, а це неможливо було зробити швидко. Вак був величезний, і поки Рабанус Рохус ішов попереду зі смолоскипом у руці, він чув тертя драконової луски об стіни, і відчував, як гвинтові сходи тремтіли з кожним кроком дракона. Зрештою вони досягли вершини вежі й вдихнули нічне повітря, таке ж чорне, як дракон. Лише очі Вака сяяли, як пара зірок, що впали з неба.

– Припускаю, Родріго Розбийголова ховає принцесу в Страхолісі, – сказав Рабанус Рохус. – У будь-якому разі, останнім часом у своєму Здригбургу його не було. Але це нічого не означає, мій крилатий друже. Полети й туди також. Обшукай все. Ти повинен їх знайти!

Вак кивнув і розправив свої могутні зазубрені крила. Тоді на диво легким рухом злетів, навіть не попрощався й одразу злився з нічним небом.

Рабанус Рохус глибоко вдихнув. Зараз він спрямує свою підзорну трубу на королівську спальню й насолоджуватиметься стражданнями Кіліана. Але щойно він підійшов до своєї труби на вершині вежі, як почув стукіт копит у парку. Звідти лунав брязкіт мечів та щитів, і в смузі місячного світла відблискували обладунки.

– Гей, ви! – прокричав Рабанус Рохус із висоти своєї вежі. – Що ви робите там унизу?

Знизу знову задзвеніло й загриміло, і стукіт копит затих. На якусь мить лицарі в парку зупинили своїх коней, і до вежі долинув голос. Рабанус Рохус легко впізнав королівського генерала.

– Придворний лікар Падрубель послав нас по жартівників, – вигукнув генерал Рабанусу Рохусу. – Ми повинні привезти перших-ліпших. Для одужання короля терміново необхідне що-небудь кумедне!


[1] Фламбування – обробка страви палаючим спиртом. – Прим. ред.