в якому принцеса Фліп дізнається таємницю Родріго Розбийголови
Якби Малюк повів викрадену принцесу найпростішим шляхом до Здригбурга, він, без сумніву, зустрів би ляльковий театр тата Діка на вузькій стежці Страхолісу.
Ще здалеку він би почув дзвони на віслючих вуздечках, а дещо пізніше побачив би, як ляльковий вагончик котиться по різних вузлуватих коренях. Він упізнав би маму та тата Діків на козлах, а тоді, після того як мама Дік обійняла б його, а тато Дік потай витер би сльозу радості, він, на свій подив, натрапив би на закутого в обладунки Родріго Розбийголову всередині вагончика.
Це збігалося б з уявленням Сократа, оскільки воно зробило б історію Малюка набагато коротшою та простішою. Але Малюк був типовим Малюком: він не любив легких шляхів.
Він тримав за руку принцесу Фліп і пробирався крізь Страхоліс шляхом, яким до нього ще ніхто не ходив, натомість Діки спрямовували ляльковий вагончик єдиною стежкою через Страхоліс, яка була хоч трохи протоптана. Тому сталося так, що Малюк і Родріго Розбийголова розминулися. Ляльковий вагончик безперешкодно прогуркотів до тієї самої карети, яку раніше залишили Малюк та принцеса Фліп. Ви вже знаєте, що там пережили Родріго Розбийголова і папуга Сократ, знавець історії. Однак вам ще не відомо, що пережили Малюк і Фліп.
Ну, насамперед вони рознервували болотних друдів, кореневих гномів та гоблінів, які поступово почали вважати колись покинутий Страхоліс головною магістраллю. Деяким друдам Малюк вдруге наступив на голову, Фліп навіть вправніше за Малюка недбало відпускала гілки, які збивали гоблінів з ніг. Дорогою через Страхоліс вони настільки захопилися розмовою, що пропускали всі прокляття друдів повз вуха.
Малюк, як ви, мабуть, можете здогадатися, розповідав про лицаря-розбійника Родріго Розбийголову. Сповнений захоплення, він розказував Фліп те, чим раніше поділився лицар-розбійник. Він розповів про гру в карти, в якій Родріго Розбийголові вдалося перехитрити самого диявола. Про шалену їзду Родріго Розбийголови на морському чудовиську, а також про легендарну пиятику Родріго Розбийголови з трьома крижаними велетнями з Північного полюса.
Однак Фліп була безстрашною слухачкою. Вона вислухала всі історії до кінця й посміялася з морського чудовиська, крижаних велетнів і навіть диявола.
– То ти повірив, – зрештою запитала вона Малюка, – в усі ці історії?
Посеред Страхолісу, лише за крок від друда, що булькав у своєму болоті, Малюк раптово зупинився. Від збентеження він не міг іти далі, його немов розполовинило.
Хлопець хотів заспокоїти принцесу врівноваженим тоном: мовляв, така людина, як він, не вірить у морських чудовиськ та крижаних велетнів, хоча Малюк таки вірив.
Водночас Малюк хотів вірити в лицаря-розбійника Родріго Розбийголову навіть більше, ніж у морських чудовиськ чи крижаних велетнів. Тому хлопець вирішив не переконувати принцесу ні в чому, а сердито заревів на неї, на невдоволення болотного друда, що булькав неподалік.
– Ти називаєш Родріго Розбийголову брехуном? – заревів Малюк, брудне обличчя якого стало червоним, як його вогняно-руде волосся. – Забула, що я його зброєносець?
Розумна Фліп не засміялася лише тому, що не хотіла образити Малюка більше, ніж, мабуть, уже образила.
Але вона не могла мовчати, коли на неї кричать. Тому сказала:
– По-перше, ти зовсім не зброєносець Родріго Розбийголови. Ти збираєшся ним стати. По-друге, я не казала, що Родріго Розбийголова бреше. Я сказала, що він розповідає різноманітні історії. Це не те саме, – Фліп схрестила руки на грудях.
– Не те? – спантеличений, перепитав Малюк, опустивши плечі. Хоча він і був сином лялькаря, але ніколи про це не задумувався.
– Ні, – відповіла Фліп і примирливо взяла Малюка під руку, тягнучи його далі. – Людина, яка бреше, навмисно говорить неправду про те, що в реальності цілком інакше. Якщо ж хтось розповідає історію, то, навпаки, говорить правду, навіть якщо трохи перекручує реальність. Він говорить правду складним чином. Хоча іноді сам цього не знає.
Малюку потрібно було все обдумати, але, як це часто траплялося, ці роздуми його далеко не завели. Побачивши п’ять похилих веж Здригбурга, він призабув свої думки щодо правди й брехні, натомість продовжив роздумувати про морських чудовиськ, крижаних велетнів, лицарів-розбійників і викрадених принцес.
І, побачивши ці п’ять похилих веж Здригбурга, він уявив, як стоїть перед Родріго Розбийголовою і представляє йому принцесу. Адже Малюк страшенно пишався Фліп. Він уже давно забув, що вони щойно сперечалися.
Хлопець з принцесою підіймалися вузькою скелястою стежкою, яка химерними поворотами оповивала Жахгору. Малюк зосереджувався лише на воротах до замку. Фліп споглядала скелети, прикуті до скель, і моторошні кам’яні хрести та могильні плити по дорозі. Добре, що вона обговорила з Малюком питання правди, брехні та історій, бо зараз читала написи на надгробках, наче книгу. Й оскільки принцеса була не лише безстрашною слухачкою, але й безстрашною читачкою, то насолоджувалася страшними історіями Родріго Розбийголови.
Вона уявила собі велетня Унтама Менувеля, якого Родріго Розбийголова начебто поховав у Жахгорі. Міркувала, якою зі своїх чотирнадцяти голів полюбляв думати дракон, що його чотирнадцять разів обезголовив Родріго. Вона запитувала себе, чому лицаря Загрозира називали Загрозиром, і дивувалася дивній ідеї Родріго Розбийголови поховати рештки всієї банди берсерків у квітковому горщику.
– Твій лицар-розбійник любить квіти? – зрештою запитала Фліп, коли вони дійшли до прогнилого розвідного мосту.
– Він вирощує кактуси, – відповів Малюк, особливо не задумуючись. – Навіть дає їм імена, – він поплескав по яскравому костюмі арлекіна, хоча це було марною справою після його купання в болоті друдів. – Бідну Туснельду, – пояснив хлопець, – я випадково перекинув. На щастя, дядько Родді зміг її врятувати. Хоча вазон розбився.
– Так, так, – сказала кмітлива Фліп і рушила за Малюком через скрипучий розвідний міст. Вони разом перестрибнули через провалену дошку й стали перед великими воротами.
– Ось, – гордо мовив Малюк, – тут я спав. Через це мало не захворів на пневмонію. Але дядько Родді приготував мені ромашковий чай і вклав мене в ліжко.
– Так, так, – знову сказала кмітлива Фліп і дивилася, як маленький хлопчик потягнувся до дверного молотка у формі пики чорта. Ще до першої зустрічі з Родріго Розбийголовою вона вважала його на диво незвичним лицарем-розбійником. Лицарі-розбійники, які піклувалися про Малюків до їхнього видужання, вирощували кактуси та виписували страшні історії молотком і стамескою, без сумніву, не були звичайними.
Малюк покрутив товсте залізне кільце в пиці чорта й постукав. Стук рознісся луною по замку. Окрім цього звуку, у замку було тихо як у вусі. Тож Малюк гукнув у складені рупором долоні:
– Гей! Дядьку Родді! Це я, Малюк! Я повернувся зі свого складного та небезпечного злочину! Я навіть привів його зі собою! Нам можна зайти?
Але відповіді не пролунало, і вам краще за Фліп та Малюка відомо, чому ніхто не з’явився.
– Може, тут відчинено, – сказала Фліп і безцеремонно штовхнула ворота. Стулка воріт зі скрипом відхилилася.
Малюк не міг припинити дивуватися.
– Як дивно! – вигукнув він. – Дядько Родді ніколи не забуває зачинити ворота. Зв’язка його ключів настільки важка, що я ледве зміг її носити!
Цього разу Фліп не сказала «так, так». Натомість, поки Малюк слухняно зачиняв ворота замку, вона дивувалася овочевому городу Родріго Розбийголови на внутрішньому подвір’ї.
– Дядьку Родді? – знову погукав Малюк через свої складені рупором долоні. Ніхто все одно не відповів, і хлопець винувато повернувся до Фліп. – Можливо, він занудьгував, чекаючи мене, і сам хутко вирушив вчиняти злочин. Упевнений, він не хоче втрачати форму, – Малюк озирнувся. – Ну, це не має значення. Я тут добре орієнтуюся, – із цими словами він узяв Фліп за руку й піднявся з нею гвинтовими сходами до кімнати Родріго Розбийголови в південній вежі.
Діставшись до вежі, Фліп замилувалася кактусами, а Малюк готував ромашковий чай, щедро додавав меду і, на своє щастя, знайшов учорашню смажену картоплю. Малюк із Фліп поїли й відпочили, а тоді, оскільки Родріго Розбийголова все ще не повернувся, Малюк вирішив показати Фліп Здригбург, перш за все збройну кімнату з шоломами, щитами, мечами, булавами та рукавицями.
І оскільки поруч розміщувалася гардеробна кімната, Фліп скористалася нагодою й змінила свою бірюзово-зелену сукню на стару розбійницьку куртку та штани. Вони здавалися їй практичнішими з огляду на майбутні пригоди.
Однак Малюку її новий одяг був не до вподоби.
– Ти більше не схожа на принцесу, – поскаржився він. Ніхто не повинен думати, що він викрав звичайну дочку розбійника.
Але Фліп зуміла його заспокоїти.
– Не хвилюйся, – сказала вона. – Я принцеса з голови до ніг, незалежно від того, у чий одяг вбрана.
І вона мала цілковиту рацію. На відміну від тата Діка, який був лялькарем лише тому, що не зміг придумати нічого іншого, і на відміну від Родріго Розбийголови, який лише зображав лицаря-розбійника, бо не наважувався бути кимось іншим, і на відміну від Рабануса Рохуса, який лише вдавав, що був чарівником, бо інакше не міг втілювати свої зловісні плани, Фліп не була принцесою через відсутність фантазії, страх чи, звичайно, злісний намір. Вона була принцесою, бо їй це подобалося. І вона була нею завжди кожною частинкою свого тіла. Це було найкраще.
Малюк сором’язливо вибачився й придушив усмішку, бо йому дуже сподобалася відповідь Фліп. Тоді узяв її за руку, щоб водити по Здригбургу, дзвякаючи зв’язкою ключів. Вони бродили запиленими покоями та довгими галереями, проходили повз напівзігнилі гобелени та затемнені портрети предків і надовго зупинилися в залі зі сценою, згори донизу завішаному павутинням – тут жорстокі предки Родріго Розбийголови колись змушували вуличних співаків та лялькарів розважати їх під, час розгульних бенкетів. Однак потріпана завіса не відкрилася. Малюк із Фліп нарешті опинилися на сонячному подвір’ї.
– І що тепер? – запитав збентежений Малюк. Він був, розчарований тим, що лицар-розбійник Родріго Розбийголова після стількох годин іще не з’явився.
– А тепер подивімося на конюшні, – запропонувала Фліп і зникла в тому єдиному місці, яке Родріго Розбийголова завжди ховав від допитливого Малюка: у гіпсовій майстерні!
Спочатку Малюк не розумів, де перебуває. Він стояв на місці, чухаючи руду голову, висохлий бруд з болота друда сипався на підлогу, а Фліп вивчала секрети Родріго Розбийголови: гіпсові черепи, гіпсові ребра та все потрібне для їхнього виготовлення. Принцеса зазирнула в діжку й засунула палець у розкритий мішок із гіпсом. Вона відчинила величну шафу, в якій Родріго Розбийголова ховався від папуги Сократа, знайшла всілякі лопатки та інші знаряддя праці й роздумувала над їхнім призначенням. Раптово вона все зрозуміла, однак не знала, як сказати про це Малюку.
Тим часом Малюк узяв зі столу гіпсовий череп, при створенні якого Родріго Розбийголова зазнав невдачі. Він усе крутив його у своїх брудних руках і вголос роздумував, чи це може бути зморщеним черепом дракона, якого Родріго Розбийголова вбив у сміливій битві.
– Сумніваюся, – тихо сказала Фліп. – Гадаю, за життя цей череп був мішком гіпсу.
Малюк кинув на неї відсутній погляд. Тоді перелякано поклав череп на стіл і зробив крок назад.
– Малюче, – сказала Фліп, – ти зараз маєш бути дуже сильним, бо тобі не сподобається те, що я збираюся сказати. Хоча гадаю, що це тобі, навпаки, сподобається.
Малюк раптово відчув настільки великий клубок у горлі, що не міг вичавити ні слова.
– Малюче, – знову почала Фліп, бо те, що вона мала сказати, було непросто вимовити. – Усі черепи та кістки, які ти тут бачиш, твій дядько Родді виготовив сам.
Безстрашний Малюк подивився на принцесу широко розплющеними очима.
– Так само, як і скелети на скельній стежці, – продовжила Фліп. – Усі вони зроблені з гіпсу й були виготовлені в цій майстерні. А всі могили по дорозі, любий Малюче, порожні. Дракон, банда берсерків, лицар Загрозир… твій дядько Родді вигадав їх усіх.
Малюк опустився на замащений гіпсом стілець, на якому незадовго до цього сидів Родріго Розбийголова.
– Дядько Родді взагалі не вбивав лицаря Богуміла Загрозира? – розчаровано запитав він.
Фліп похитала головою.
– І велетня Унтама Менувеля?
Фліп знову похитала головою.
– І не їздив верхи на морському чудовиську? – Малюк поступово почав розуміти. Він усвідомлював масштаби вистави, яку розіграв Родріго Розбийголова.
Фліп із жалем насупилася.
– Любий Малюче, – сказала вона. – Я бачу, твій дядько Родді ховається за вигаданими жахіттями, щоб йому дали спокій. Він просто вдає із себе справжнього лицаря-розбійника.
– То й крижаних велетнів він не споював? – запитав Малюк.
– Ні, – тихо відповіла Фліп. – Але він урятував кактус Туснельду, хоча її горщик розбився на друзки. І він доглядав за тобою, щоб ти не захворів на пневмонію.
Малюк знизав плечима, сидячи на забрудненому гіпсом кріслі.
– А що з випробуванням на зброєносця? – запитав він. – І моїм справжнім і небезпечним злочином?
– Не знаю, – відповіла Фліп. – Але, можливо, Родріго Розбийголова просто не придумав нічого іншого. Ти ж дуже рішучий, правда? Можу уявити, як ти йому докучав. І що йому робити з таким войовничим зброєносцем? Тож він швидко придумав тобі випробування. Хто знає, можливо, він зараз шкодує про це?
Малюк кивнув, схиливши голову. У своєму брудному костюмі арлекіна він скидався на дуже сумного клоуна.
– Але, Фліп! – не минуло й миті, як хлопець знову різко здійняв голову. Сум змінився досі невідомим Малюку відчуттям.
Його зазвичай сміливе серце затріпотіло.
Неприємне відчуття зводило шлунок.
У грудях ставало дедалі тісніше, а пальці раптово затремтіли.
Хоча Малюк цього й не знав, але він уперше в житті злякався!
Злякався за Родріго Розбийголову!
– Але, Фліп! – гукнув він іще раз, і цього разу слова зачіпалися за його язик. – Якщо дядько Родді не працює лицарем-розбійником, то я не мав писати його ім’я на кареті! Тоді я вчинив справді небезпечний злочин на його честь, хоча він сам не вчиняє ніяких небезпечних злочинів, а набагато охочіше вирощує кактуси! Тож зараз він вирушив не на розбій, а…
Можливо, Малюк хотів сказати «заарештований» або «втік», точніше дізнатися вже не вдасться, бо, перш ніж він встиг закінчити своє речення, крізь внутрішній дворик пронісся глибокий суворий голос. Хтось стояв перед воротами замку й кричав.
– Лицарю-розбійнику Родріго Розбийголово! Відчиніть ворота й віддайте принцесу Філіппу Аннегунде Розу!
Очі Малюка розширилися від жаху. Фліп нахилила голову й із цікавістю слухала. Якщо вона правильно розуміла, за воротами стояли лицарі короля й хотіли її звільнити. Нічого іншого, думала вона, і не мало відбуватися, коли зникає принцеса.
– Лицарю-розбійнику Родріго Розбийголово! – знову пронеслося внутрішнім двориком. – Ми прийшли за наказом короля Кіліана Останнього! Відчиніть ворота й здавайтеся! Ми – непереможний лицарський загін!
– Але ворота навіть не зачинені! – затнувся Малюк.
Йому більше не хотілося насаджувати на спис королівських лицарів, як сосиски. Він би охочіше попросив у них помилувати Родріго Розбийголову! Що він наробив! В яку історію втягнув дядька Родді! На щастя, дядька Родді тут не було. Малюк усе ще міг усе виправити. Він зіскочив з крісла.
– Спокійніше, – сказала Фліп. – Вони ж не знають, що ворота не зачинені.
– Але вони незабаром дізнаються! – крикнув Малюк. – Фліп! Я негайно піду до брами з тобою й здамся лицарям короля. Я не хочу втягувати дядька Родді в халепу!
– Він і так у халепі, – сказала Фліп. – Зрештою, саме він підбурював тебе до цього вчинку. До того ж я не хочу, щоб тебе арештували. Мабуть, вони кинуть тебе в підземелля. Ти цього хочеш?
Лицарі короля Кіліана стукали в браму. На щастя, вони стукали по зачиненому на засув боці.
Малюк похитав головою. Тоді знову опустився на замащене гіпсом крісло. Він не знав, що страх може паралізувати. Не дивно, адже він не знав про страх узагалі нічого.
– Але що нам тоді робити? – запитав він.
– Вежі, – сказала Фліп із рішучістю, яка буває лише в безстрашних Малюків та впевнених у собі принцес. – Я не можу уявити, щоб твій дядько Родді та його предки не були готові до такого вторгнення. Десь обов’язково має бути таємний другий вихід!
Бувши принцесою, Фліп бачила чимало замків зсередини, і вони мали таємні виходи. Адже більшість власників середньовічних замків вела небезпечне життя. Для цього бути лицарями-розбійниками було необов’язково.
Фліп узяла заціпенілого із жаху Малюка за руку. Тоді витягла його з гіпсової майстерні через внутрішній дворик в єдину похилену вежу, в якій жив Родріго Розбийголова.
Саме вчасно, адже щойно Фліп затягнула Малюка вниз сходами до підвалу, лицарі короля Кіліана увірвалися на подвір’я. Використовуючи таран і як слід розмахнувшись, вони прочинили ворота замку, і, оскільки брама не була зачинена, це призвело до того, що вони впереміш повалилися на город Родріго Розбийголови. І поки лицарі, з купою піску в обладунках, спромоглися підвестися, Фліп і Малюк уже були в глибині підземних коридорів Здригбурга. Вони не мали смолоскипів і йшли крізь вугільно-смолясто-воронячо-похмуру темряву, що пахла мохом і цвіллю.
– Звідки ти знала, що тут є таємний вихід? – запитав Малюк.
– Я цього не знала, – відповіла Фліп. – Але могла таке припустити. З більшості замків можна вийти через підвал. Чим темніший такий вихід, тим краще. Ніхто не має бачити, як ти прокрадаєшся звідти, – сказавши це, принцеса провела свого викрадача довгим темним тунелем його першого страху, поки нарешті не з’явилося світло. Зрештою вони опинилися на свободі, вибравшись із завалів каміння та скель.
Фліп має рацію в усьому, подумав Малюк, бо вони опинилися в глибокому яру, порослому чагарником: за ними виднілися чорні скелі Жахгори, на яких стояв Здригбург, а перед ними – дикі зарості Страхолісу.
Щойно опинившись на свіжому повітрі й відчувши сонячне світло на щоках, Малюк став майже таким, як раніше. Так воно буває зі страхом: якщо він вами заволодів, то контролює все. Якщо його позбутися, то він стає нічим.
– А тепер, – сказав Малюк, – будемо шукати дядька Родді. Він, без сумніву, ще не заарештований, тому ми можемо його попередити.
І вперше відтоді, як увійшов у гіпсову майстерню Родріго Розбийголови, Малюк знову відчув себе зброєносцем лицаря-розбійника.