в якому і короля, і Родріго Розбийголову охоплює жах – хоча і з різних причин
У той самий час, хоча й в іншому місці, Родріго Розбийголова відчував те саме, що король Кіліан. Так, як король Кіліан не хотів залазити на коня, Родріго Розбийголова не хотів сідати в ляльковий вагончик Діків.
Як ви вже знаєте, лицар-розбійник ніколи нікуди не їздив. Саме тому, перш ніж папуга змусив його поспішно вирушити в дорогу, він навіть не уявляв, які страхи приховує така подорож.
Родріго хвилювався з приводу Здригбурга, який мав стрімголов покинути. Чи полив він кактуси? Чи були гіпсові кістки на скельній доріжці в достатньо страхітливому стані? Чи міг він через поспіх полити кактуси занадто сильно? А як там ворота? Він їх замкнув? Чи ні?
Родріго Розбийголова вже збирався попросити маленького кольорового папугу повернутися, щоб перевірити. Але тоді він подумав про Малюка й про те, що їм треба поспішити, щоб не дати хлопцеві скоїти найнебезпечніший злочин, і лицар-розбійник вирішив не повертатися. Під іржавим шоломом із нещільним забралом, яке на досаду Родріго закривалося в найменш відповідні моменти, виступали краплини поту. Ворота! Тепер він уже був упевнений, що вони залишилися відчинені. І це при тому, що він боявся грабіжників навіть більше, ніж розбійників у Страхолісі!
Родріго Розбийголова підняв забрало, яке знову з голосним брязканням закрилося, визирнув у вікно лялькового вагончика й подивився на ліс, який саме проминали, – за кожним деревом очікував побачити банду грабіжників. Тоді він подивився на Сократа, який гортав велику книжку й не хвилювався навіть через найглибші вибоїни та найвузлуватіші корені, на яких підстрибував ляльковий театр тата Діка.
Це була дійсно неспокійна подорож, і Родріго Розбийголова збентежився, – вдруге чи втретє, – що його захитає в дорозі. Здавалося, навіть почав відчувати нудоту. Однак точно сказати розбійник не міг, адже його стара броня муляла й тиснула, тому було надзвичайно складно визначити причину нездужання.
Родріго Розбийголова обирав обладунок поспіхом. Без сумніву, у збройній кімнаті міг знайтися більш підхожий, але принаймні йому вистачило розуму, щоб не вийти взагалі без обладунків. На жаль, він забув свій меч і щит, тому страждав не лише від нездужання, але й від того, що відчував себе беззахисним. Оскільки Сократ, що схилився над своєю книжкою, не здавався створінням, яке могло захистити його, Родріго Розбийголову, у разі небезпечної ситуації. І двоє Діків на козлах, найімовірніше, були настільки ж перелякані, як і він сам.
Мама Дік із жаху затулила рот долонею, коли побачила Родріго Розбийголову, який вийшов із воріт замку в скрипучих обладунках, а тато Дік навіть сховався від нього. Строгий Сократ був змушений витягнути тата Діка з-під двоярусного ліжка, перш ніж зміг представити їх одне одному.
– Це лицар-розбійник Родріго Розбийголова, але він цілком безпечний, – прохрипів папуга, і хоча Родріго не хотів, щоб тато й мама Діки його боялися, ці слова йому теж не сподобалися. Він мав погану репутацію, яку міг втратити, і перелякався – вчетверте чи вп’яте, – що погана репутація в подорожах руйнується так само швидко, як вичерпується вміст гаманця.
Однак метою цієї поїздки був не він, а сміливий Малюк, тому розбійник подолав страх і сором’язливість – хай уже що буде, те й буде – й звернувся до Сократа, який гортав книжку.
– Мабуть, це дуже цікава книжка. Ти від неї майже не відриваєшся.
Чесно кажучи, Родріго Розбийголова навіть трохи заздрив. У ту мить він би охоче сховався в якійсь історії. Вдома в Здригбургу він нерідко таке робив, бо історії частіше були приємнішими за реальність. Але найбільше він любив історії, які вигадував самостійно. Тоді можна тримати всі нитки у своїх руках й не турбуватися про те, що буде далі.
Родріго Розбийголова кинув майже тужливий погляд на маріонеток, що звисали зі стелі лялькового вагончика. Якби він був у кращому становищі – не сповнений страху і закутий у незручних обладунках, – у нього б навіть з’явилося бажання з ними погратися.
– Я читаю не для задоволення, – сказав Сократ. – Я працюю.
– О, – сказав лицар-розбійник. – Пробач. Не хотів тобі заважати.
Набридливе забрало знову впало. Родріго Розбийголова неквапно повернув його на місце.
– Нічого, – сказав папуга, уже більш примирливо. – Я однаково нікуди не просунувся. Усе так заплутано!
Родріго Розбийголова не знав напевне, що на це відповісти. Він не розумів, хоче папуга це обговорювати чи ні. Тож трохи поміркував, перш ніж знову подолати свою сором’язливість.
– Що заплутано? – зрештою тихо запитав він.
– Історія Малюка! – одразу прохрипів Сократ і почав кружляти довкола книжки на кухонному столі. – Я намагаюся її передбачити. Здогадатися, як вона розвиватиметься далі. Хочу дізнатися про все раніше, ніж це станеться з Малюком. Щоб підстерегти його в певний момент його історії, перш ніж він досягне цієї точки. Розумієш? – папуга зупинився й подивився на лицаря-розбійника своїми маленькими чорними очима. – Га?
– Ти намагаєшся з’ясувати, що Малюк робитиме далі? – запитав Родріго Розбийголова, трохи поміркувавши.
– Саме так! – прохрипів Сократ і продовжив кружляти навколо товстої книжки.
– А який стосунок, – запитав Родріго Розбийголова, – має до цього книжка?
Він міцно тримав своє забрало, бо вже підозрював, що воно ось-ось знову впаде. Ця частина маршруту здавалася надто вибоїстою. Ляльковий вагончик підстрибував так, наче перетинав поле застиглої лави.
Погляд Родріго Розбийголови знову впав на численних маріонеток, що звисали зі стелі в ляльковому вагончику й у цю мить хиталися, наче на ланцюговій каруселі.
Сократ пояснив усе коротко, по-своєму. Він розповів лицарю-розбійнику про давню книгу оповідань, з якої тато Дік брав матеріал для своїх п’єс і з якої походило багато складних імен Малюка, які ви вже щасливо забули.
– Але як може історія Малюка існувати в цій книзі, якщо вона відбувається зараз? – запитав Родріго Розбийголова.
– Усі історії схожі, – відповів папуга, знавець мистецтва. – І вони схожі на те, що відбувається насправді.
Якби Сократ мав вказівний палець, то зараз би його підняв. Однак він підняв одну ногу, щоб перелічити на пальцях можливі продовження історії Малюка.
– По-перше, – сказав Сократ, – Малюк зустріне чорного лицаря. Це часто трапляється в оповіданнях про лицарів. І відтоді, як з’явився ти, лицарю-розбійнику, на мою думку, ми маємо справу з лицарською історією.
Родріго Розбийголова опустив забрало на згадку про чорного лицаря. Це принаймні на мить приховало його блідість. Розбійника жахало уявлення про чорного лицаря. Пригнічений, він знову підняв забрало.
– Друга можливість, – сказав Сократ, – Малюк захоче когось пограбувати. Гадаю, це дуже ймовірно, адже він хоче вчинити серйозний і небезпечний злочин.
Родріго Розбийголова стурбовано кивнув. Лише він був винен у цьому плані Малюка.
– Тоді, звичайно, – продовжував Сократ, – виникає питання, що він захоче вкрасти.
– Можливо, якийсь скарб? – сором’язливо припустив Родріго Розбийголова. Ця відповідь напрошувалася сама собою, але вона здалася йому занадто очевидною. У хороших історіях, принаймні таким був його досвід, часто траплялися речі, які не можна було передбачити.
– Чудово! – каркнув Сократ. – Я теж так гадав! Тож припустімо, він краде скарб. Наступним питанням було б: у кого він краде цей скарб? Пам’ятай, це має бути не лише серйозний, але й небезпечний злочин!
Родріго Розбийголова охоче почухав би собі голову, як це робить багато людей під час думання. На жаль, він був у шоломі й мусив обійтися без цього.
– Скарб, – задумливо повторив він і кивнув, замість почухати голову. – Скарби часто охороняють злі гноми.
– Блискуче! – Сократ поворухнув пальцем ноги. – Злий гном! Або…
Погляд Родріго Розбийголови знову піднявся до маріонеток, що звисали зі стелі, під якими був чорний, як ніч…
– Дракон! – крикнув лицар-розбійник, а тоді нажахано здригнувся. Невже бідний Малюк наважиться зайти в печеру дракона? Невже вони – він, Сократ, Діки, ляльковий вагончик – також на шляху до печери дракона?
– Ти випадково не знайомий з драконом, до якого ми можемо вирушити? – запитав Сократ. – Або зі злим гномом?
Родріго якомога сильніше похитав головою, від чого забрало знову ковзнуло вниз.
– Шкода, – сказав Сократ, і крізь вузьку щілину в забралі Родріго побачив, як папуга, хитаючи головою, знову схилився над своєю старовинною книжкою. – Як, чорт забирай, – пробурмотів Сократ, – розгортатиметься ця історія?
* * *
Невдовзі ляльковий театр тата Діка доїхав до краю Страхолісу – як і раніше Малюк. Тато Дік зупинив віслюків Доллі, Віллі та Уллі на пагорбі, уже добре знайомому вам. Дзвіночки, що звисали на вуздечках та поводах трьох осликів, від яких корінні гноми, болотні друди та гобліни Страхолісу майже з’їхали з глузду, затихли. Каструлі, сковорідки та дерев’яні ложки перестали брязкати всередині лялькового вагончика. І навіть ляльки-маріонетки, що звисали зі стелі та рамок, застигли на місці – наче вони теж не знали, що робити далі. Це був особливий момент, і Сократ, вперше за довгий час відірвавшись від своєї книги оповідань, відчув, що це вирішальна мить.
– Відчини мені двері, – сказав він Родріго Розбийголові, і, щойно лицар-розбійник у скрипучих обладунках піднявся з широкого ліжка мами й тата Діків й виконав прохання Сократа, маленький яскравий папуга вилетів із тих самих дверей, із яких у штормову ніч середи зник Малюк.
Правда, Сократ долетів лише до свого оглядового майданчика – жерстяного димаря на даху лялькового вагончика. Звідти його суворий папужий погляд упав на ту саму милу долину, на яку вже дивився Малюк. І, як і Малюк, Сократ розглядав пологі пагорби та стежки, що звивалися над ними, а обабіч стежок тихий вітер розхитував густі кущі. І, як і Малюк, на одній із доріжок Сократ помітив білу королівську карету.
Однак карету вже не тягли четверо королівських білих коней. Її також більше не супроводжував загін лицарів. Жодне з чотирьох коліс із золотими спицями не оберталося, і на козлах ніхто не сидів. Натомість дишель висів без діла, а карета стояла без руху. Очевидно, її покинули.
Сократ довго й детально вивчав її зі свого оглядового пункту – ще довше й детальніше, ніж мама, тато Дік і озброєний Родріго Розбийголова, які тим часом мовчки підійшли до краю пагорба. Мабуть, усі четверо думали про одне: ймовірно, про безстрашного Малюка та його серйозний і небезпечний злочин.
Сократ першим оговтався зі загального заціпеніння.
– Залишайтеся тут, – прохрипів він до Діків. – А ми, – це адресувалося лицарю-розбійнику Родріго Розбийголові, – оглянемо карету зблизька.
Із цими словами папуга полетів униз із пагорба, а Родріго Розбийголова після недовгого вагання рушив слідом.
Лицарі-розбійники не вміють літати, а Родріго Розбийголова у своїх обладунках ледве пересував ноги. Зі скрипом і брязкотом, з обмеженою видимістю через слабко прикріплене забрало, він спустився схилом. Родріго Розбийголові на шляху до цієї занедбаної карети бракувало меча, щита та своїх кактусів. Заради Бога! На що він погодився?
Коли розбійник нарешті дістався до карети, – спітнілий, задиханий, у тісних обладунках, – Сократ уже кілька разів облетів її і, якщо Родріго Розбийголова правильно зрозумів його погляд, зробив дивовижне відкриття.
– Поглянь на це, – прохрипів Сократ, і цього разу прохрипів не лише тому, що папуги зазвичай хриплять. Цього разу його голос був дійсно захриплий.
Папуга приземлився на закуте в обладунки плече Родріго Розбийголови, і вони разом обійшли карету й витріщилися на один її бік.
ХАЙ ЖИВЕ ЛИЦАР-РОЗБІЙНИК РОДРІГО РОЗБИЙГОЛОВА!
Так було написано брудними великими літерами на білій кареті, і, читаючи, Родріго Розбийголова відчув, як його серце шалено забилося. У ньому піднявся оголений страх, його забрало впало, але в лицаря й так уже почорніло в очах.
Боже мій! Його ім’я стояло на кареті, яка, очевидно, була місцем серйозного злочину. Це не можна було порівняти з надгробками на його скельній стежці. Ніхто не хотів помститися Родріго Розбийголові за вбивство лицаря Богуміла Загрозира, бо лицаря Богуміла Загрозира ніколи не існувало. Однак ця карета належала тому, хто існував насправді, – і, як Родріго Розбийголова здогадався з огляду на пишний герб, цей хтось був королем. Звичайно, він би не запросив Родріго Розбийголову на ромашковий чай з медом, якби дізнався, чиє ім’я хтось написав на його пограбованій кареті.
Якби Родріго Розбийголова був іншою людиною, він би негайно зірвав папугу з плеча й витер написане на кареті його пір’ям. Однак чоловік, яким був Родріго Розбийголова, лише закричав:
– Сократе! Благаю! Мені потрібна хустка!
Як ви можете здогадатися, папуга хустки не мав. Але все одно було занадто пізно. Щойно Сократ підвів лицаря-розбійника Родріго Розбийголову до замащеного боку карети, він побачив групу вершників, яка наближалася до них. Це міг бути загін лицарів чи мисливців – у будь-якому разі, вирішив розсудливий папуга, залишатися перед каретою занадто небезпечно. Того, кого на цьому місці застануть вершники, одразу ж запідозрять у пограбуванні карети – особливо якщо він випадково виявиться Родріго Розбийголовою, та ще й лицарем-розбійником за професією.
– Сюди хтось іде! – прошипів Сократ. – Швидко! Ми маємо сховатися, перш ніж вони нас побачать!
Він здійнявся з плеча Родріго Розбийголови і якомога швидше полетів до найближчих кущів.
Родріго Розбийголова, все ще зайнятий жахливим посланням на стінці карети, погано розумів, що відбувається. Він підняв забрало, побачив вершників, які наближалися до нього, і кинувся за папугою, знову клацнувши забралом. Адже Сократ мав рацію. Якщо на кареті вже писало «Родріго Розбийголова», справжньому Родріго Розбийголові перед каретою робити було нічого!
– Швидше, розбійнику! – він почув хрип Сократа за найближчим кущем, не придумав кращого виходу зі своєї ситуації й стрибнув туди, брязкаючи обладунками. Упав на живіт і зі скрипом опинився за кущем – зі зсунутим шоломом та в зім’ятих обладунках.
– Ш-ш-ш! – зашипів Сократ. Коли Родріго Розбийголова нарешті звільнився зі свого шолома, він побачив барвисте оперення папуги поміж гілок куща. – Вони майже тут, – прохрипів Сократ.
Родріго Розбийголова почув стукіт копит. Розбійник зі скрипом випростався, щоб визирнути з-за кущів, й папуга одразу зміряв його гнівним поглядом. Розсудливий Сократ нарахував одного, двох, трьох, чотирьох, п’ятьох коней. Схоже, ці вершники були мисливцями. Й оскільки Сократ, подорожуючи країною в ляльковому вагончику, звик тримати очі й вуха відкритими, а іноді розумів усе краще за вуличних співаків, які передавали новини в часи середньовіччя, то навіть запідозрив, ким були вершники.
Сократ уже чув про Кіліана Останнього, відомого своєю похмурістю. І якщо цей товстий маленький король, який так ослаблено звисав зі свого сідла, був Кіліаном Останнім, то худорлявою фігурою, одягненою у все чорне, мав бути придворний чарівник Рабанус Рохус, який нібито вмів викликати чарівний вогонь і літати крізь вугільно-смолясто-воронячо-похмуру ніч.
Двох інших людей Сократ прийняв за слуг, а третім, чоловіком з пишною срібною бородою, міг бути лише відомий медик Падрубель. Цей Падрубель, як Сократ чув на багатьох ринкових площах, роками намагався вилікувати меланхолію короля Кіліана.
Чотирьох коней зупинили, а кінь бездіяльного короля Кіліана просто тупцював на місці. На мить запала тиша – поки вершники оглядали карету й читали брудний напис. Після цього навіть спостережливому Сократу було важко прослідкувати за всім, що відбувалося.
– Ваша величносте! – скрикнув один зі слуг. – Це ж карета, яку ви послали за принцесою Філіппою Аннегунде Розою! Очевидно, що принцесу викрали!
Тоді другий слуга, хлопець з велетенськими вухами, раптом дуже голосно вигукнув: «О!», бо король Кіліан із таким самим, але набагато, набагато тихішим вигуком «О!» без свідомості звалився з сідла. Щойно закінчивши переклад, другий слуга вистрибнув зі сідла і поспішив до непритомного короля, до якого також поспішно наближався медик Падрубель. Сократ побачив, як медик витягнув з кишені пляшечку, відкоркував її й потримав під носом стражденного короля.
Король Кіліан опритомнів, але ненадовго. Видихнувши кілька слів, він знову знепритомнів. Королівська голова вже опустилася на королівську шию, коли придворний слуга з великими вухами заревів і переклав королівські слова таким чином:
– О БОЖЕ! МОЯ ФЛІП! У РУКАХ ЖАХЛИВОГО РОДРІГО РОЗБИЙГОЛОВИ!
Можете собі уявити, що відчували папуга та лицар-розбійник у своєму сховку. Родріго Розбийголові було так само страшно, як королю. Йому було надзвичайно шкода – короля, принцесу й навіть нещасного Малюка – і ще більше страшно. Натомість Сократ не знав, що робити зі своєю люттю. Гіршого повороту для цієї історії годі було уявити. Це було найгірше з найгіршого: Сократ ніколи не уявляв такого. У своїй спробі передбачити історію Малюка він не очікував появи викраденої принцеси, меланхолійного короля чи чарівника, який потайки потирав руки в тіні карети.