в якому до придворного чарівника Рабануса Рохуса прилітає поштова ворона і в якому з’являється меланхолійний король та гудіпанський дракон
Рабанус Рохус, чарівник при дворі короля Кіліана Останнього, стояв на зубчастому даху своєї чаклунської вежі, яка розташовувалася в темному куті королівського парку. У вежі було темно й вогко, і що далі, то темніше і вогкіше ставало. Адже чаклунська вежа придворного чарівника Рабануса Рохуса не лише здіймалася в небо, вона ще й сягала глибоко під землю, де Рабанус Рохус ховав свої таємниці. Там, у другому від землі погребі вежі, жив таємний дракон, але про нього йтиметься трохи пізніше.
Наразі Рабанус Рохус пильнував не дракона, а ворону. Крізь свою підзорну трубу він бачив, як вона наближається. Ворона була доволі потріпана й, знесилена після тривалої подорожі, зрештою, погойдуючись, приземлилася на одному зі зубців чаклунської вежі.
– Ти повільна скотина! Хіба не могла летіти швидше? – докоряв Рабанус Рохус. Із настовбурченою козлиною борідкою та розхристаною мантією він поспішив до ворони, грубо схопив її і зірвав із воронячої ноги маленький дерев’яний циліндр. – Якщо так триватиме, – відрізав він, – дуже скоро тебе замінять голуби. І ніхто ніколи не дізнається, що колись існували поштові ворони. Можливо, це й на краще. Тоді принаймні забудуться всі неприємності, які ми мали з вами.
Він відпустив ворону, яка хутко повернулася до зубців, і поспіхом розкрутив дерев’яний циліндр. Усередині був крихітний лист, що його крихітними літерами написав один зі шпигунів Рабануса Рохуса. Поки поштова ворона впорядковувала своє пір’я, щоб незабаром непомітно зникнути, Рабанус Рохус узявся розшифровувати листа. Читав і з кожним словом похмурішав.
– Філіппа Аннегунде Роза? – вигукнув Рабанус Рохус. – Офіційно обрана спадкоємицею трону? І вже в дорозі сюди? – він у гніві зім’яв крихітний лист і почав крокувати вгору-вниз між зубцями вежі. – Чому я дізнаюся про це лише зараз? Як можна тримати таке важливе рішення в таємниці від мене? Як узагалі можна тримати щось у таємниці від мене?
Рабанус Рохус здійняв руки до неба, ніби воно за це відповідало, а його гнівний погляд упав на королівський палац Кіліана Останнього в іншому кінці парку. Зі своїми білими башточками та червоними дахами він аж виблискував на світлі й дивився великими вікнами на мальовничий замковий ставок, де латаття купалося в променях сонця.
Однак Рабанус Рохус не помічав цієї краси. Він бачив лише силу, яка панувала над замком, замковим ставком, полями, луками, довколишніми селами та всіма людьми, які там жили. Рабанус Рохус так жадав цієї сили, що часто не міг заснути вночі або, якщо таки засинав усупереч усім сподіванням, знову прокидався від бажання стати королем. Тоді він, усе ще вбраний у свою чорну нічну сорочку та нічний ковпак, поспішав босоніж на вершину вежі до своєї підзорної труби, щоб спрямувати її на вікна королівської спальні та подивитися, чи король Кіліан нарешті не помер за ніч. Бо, як ви вже знаєте, король був дуже меланхолійним, і Рабанус Рохус щиро сподівався, що незабаром він помре від своєї похмурості.
Тоді – уявляв чарівник своїми безсонними ночами – його оберуть новим королем, бо, крім Філіппи Аннегунде Рози, у короля Кіліана не було родичів, а Філіппа Аннегунде Роза була дитиною, та ще й дівчинкою. І в темне середньовіччя, щоб ви знали, коронування на королеву не було чимось само собою зрозумілим. Натомість частіше траплялося, що придворний фокусник коронувався королем за відсутності королівських синів.
Але й цієї ночі король Кіліан не помер. Того ранку підзорна труба Рабануса Рохуса показала те саме, що показувала йому щоранку: млявого короля в могилі з подушок, який ледве знаходив сили, щоб його одягли слуги.
– Філіппа. Аннегунде Роза! – лютував Рабанус Рохус і стукав зім’ятим листом об зубець вежі. – Чому саме Філіппа Аннегунде Роза, а не я? Хіба не придворному чарівнику належить успадкувати трон короля? Хіба цей похмурий кит не обіцяв мені цього? Ну почекай, королю Кіліане! Ну почекай, Філіппо Аннегунде Розо!
І з цими словами Рабанус Рохус, розмахуючи димливим смолоскипом, поспішив темними гвинтовими сходами своєї похмурої вежі, глибше й глибше, тоді як його прокляття відлунювали від вологого, блискучого каменю сходової клітки. Ціллю Рабануса Рохуса був другий від землі підвал – кругле, темне, як смола, підземелля, в якому відпочивав таємний дракон.
Звали таємного дракона Вак. Він народився за давніх часів у далеких гудіпанських вулканічних полях. Вилупився зі смоляно-чорного яйця на задимленому камені з лави під горою, що вивергала вогняну кашу, і пів вічності нудьгував на березі смердючого сірчаного озера. Скупий Гудіпан не мав нічого для такого дракона, як Вак. Там навіть не було драконячого міста.
Отож одного димного, сірчаного ранку Вак здійнявся в небо в пошуках щастя в чужому краю. Він перелітав засніжені вершини, жаркі пустелі, глибокі ущелини та густі ліси, поки нарешті в канаві занепалого містечка не побачив чарівника, який навіть не вмів як слід чаклувати. Мабуть, ви вже здогадуєтеся, ким був цей нездібний до чарів чаклун: звичайно, ніхто інший, як Рабанус Рохус, сидів у канаві обірваний, настільки ж розчарований і розгніваний своїм станом, яким був Вак у своєму забутому богом вулканічному полі Гудіпан.
Хоч би й хотів, та годі було сказати, що вони стали друзями, але однозначно уклали угоду в тій канаві. Вак пообіцяв Рабанусу Рохусу таємно позичити свої сили. Натомість Рабанус Рохус пообіцяв Ваку те, про що мріють усі дракони: золоті скарби, на яких можна лежати. Ви повинні знати, що дракони неймовірно кмітливі в одному. Вони добре знають, що «належати» походить від слова «лежати». Тому драконам скарби потрібні лише для того, щоб на них лежати.
Проте дотепер свою обіцянку виконав лише Вак, але не Рабанус Рохус. За допомогою дракона Рабанус Рохус став чарівником при дворі Кіліана Останнього, і саме цей двір він іноді перелітав уночі на загальне захоплення. Ніхто не знав, що летючий Рабанус Рохус насправді сидів на таємному летючому драконі. Бо Вак був чорним, як ніч, і його жовті очі виблискували, як зорі на нічному небі. Хто про нього не знав, не міг бачити його в темну ніч.
І ніхто не знав, що чарівний вогонь, який часом виринав із димаря Рабануса Рохуса, насправді виходив із горла Вака. У той час дракон, як і майже завжди, сидів у другому від землі підвалі вежі Рабануса Рохуса й плював вогнем у камін, а високо над ним, на вершині вежі, чарівник вимахував тонкими руками й начебто заклинав свій чарівний вогонь.
Це було потрібно для репутації Рабануса Рохуса, але не мало ніякого значення для Вака. Замість лежати на золотих скарбах, він лежав на твердій, холодній, до того ж вогкій підлозі підвалу й часом роздумував, що за таких обставин міг залишитися і на своєму гудіпанському вулканічному полі. Його настрій там був не гіршим, ніж зараз.
Вак, чорний, як ніч, дракон, випустив хмарку смердючого диму. Він почув кроки на сходах. Вогняний спалах осяяв сходову клітку. Наближався Рабанус Рохус, і Вак примружив жовті очі – частково через підозру, а частково тому, що його засліплювало світло від смолоскипа. Він знову провів багато годин у найтемнішій пітьмі.
– Ваку, друже! – крикнув Рабанус Рохус. Зі смолоскипа в його руці крапала смола.
Чорна луска Вака заблищала у світлі полум’я. Жовте око грізно розплющилося. Довгий драконячий хвіст, товстіший за десяток удавів, загрозливо метався по підвалу.
– Чого тобі треба, Рабанусе? – зрештою прогримів Вак, змусивши чарівника зачекати кілька страшних хвилин. – Хочеш нарешті допомогти мені дістатися до скарбів? Сьогодні, Рабанусе?
Хоч би як загрозливо звучав голос дракона, Рабануса Рохуса налякати було не так легко. І якщо він таки відчував страх, – наприклад, страх знову опинитися в канаві, – то цього не помічав, бо його постійний гнів був сильніший за увесь страх. Малюк не боявся, бо не знав зла. А Рабанус Рохус не боявся, бо постійно відчував злість.
Вак випустив особливо смердючу хмарку диму й чекав, поки Рабанус Рохус перестане кашляти.
– Незабаром, – зрештою прохрипів чарівник із мерзенним присмаком сірки в роті. – Незабаром я допоможу тобі знайти твій скарб, мій любий Ваку, але не сьогодні. Дещо стало нам на заваді, мій любий. Дехто встав між тобою та скарбом короля.
– Хто? – запитав Вак із вулканічним гарчанням. – Хто насмілився?
– Філіппа Аннегунде Роза, – сказав Рабанус Рохус зі сльозами на очах.
Другий від землі підвал тепер був цілковито наповнений їдким димом.
– Вона єдина родичка короля, то Кіліан зробив її принцесою і спадкоємицею престолу проти моєї волі.
Вак зневажливо зашипів. Білий дим гніву виринав із його ніздрів.
– І ти знаєш, Ваку, – продовжував Рабанус Рохус, – я маю стати королем, перш ніж зможу віддати тобі скарб. Король Рабанус! Рабанус Єдиний! – тепер палали не лише очі Вака, але й Рабануса Рохуса, і не лише через гудіпанський дим.
– То стань уже нарешті королем, Рабанусе! – прогарчав дракон, і те гарчання своїм звуком скидалося на каменепад. – Невже той нещасний Кіліан сьогодні знову прокинувся? Ти дивився в замкову щілину у свою трубу, Рабанусе?
– Щойно прокинувся, – запевнив чарівник, придушуючи черговий напад кашлю. – Він живий. І саме зараз це добре, друже. Бо його наступницею би стала Філіппа Аннегунде Роза, розумієш? Тому ми мусимо якнайшвидше прибрати її з дороги.
Вак припинив випускати дим. Він підняв свій могутній драконячий череп, що досі сонно покоївся на його могутніх лапах.
– Саме так! – вигукнув Рабанус Рохус. – Ти маєш прибрати її з дороги! Мій друже… – чарівник нахилився вперед і трусонув козлиною борідкою, – …ти викрадеш її ще сьогодні вночі. Вона прямує сюди. Тобі доведеться її дожидатися. Я…
Рабанус Рохус якраз збирався почати описувати князівську карету, яку послали за принцесою, коли його перебив пронизливий звук ріжка. Ріжок сповіщав про полювання, і, як придворний чарівник, Рабанус Рохус був зобов’язаний супроводжувати свого короля. Не те щоб Кіліан Останній обожнював їздити на полювання, – Кіліан нічим у своєму житті не займався охоче, – але Рабанус Рохус все одно мусив іти з ним. Чарівник тихо вилаявся.
– Я повинен повертатися до замку, – сказав він таємному дракону. – Любий друже, я скоро повернуся!
Чарівник поспішив до сходової клітки із запаленим смолоскипом. У густому димі він незабаром перетворився всього лиш на тінь.
– Сьогодні вночі, Ваку! – до дракона долинуло його прощання. Тоді кроки Рабануса Рохуса стихли, і Вак знову занурився у своє звичне невдоволення.
* * *
Рабанус Рохус спішив до королівського замку через парк, під величними деревами та повз блискучий замковий ставок, в якому на листі лілій сиділи товсті жаби, а гордий лебідь плавав колами. У розхристаному пальті та з розтріпаною козлиною борідкою, чарівник піднявся сходами на замкову терасу, повз трьох вишикуваних сурмачів, що мали за обов’язок повідомляти маленьке королівство про плани короля на дозвілля.
Проте, як ми вже згадували, вийти на полювання цього чудового дня аж ніяк не було планом короля Кіліана Останнього. Радше придворний медик Кіліана Падрубель прописав королю полювати. Придворний медик Падрубель вірив у сприятливий вплив занять і свіжого повітря. Полювання мало стати ліками проти понурості Кіліана.
Рабанус Рохус зустрів придворного медика Падрубеля перед прикрашеними дорогоцінностями подвійними дверима в покої Кіліана. Від цієї зустрічі настрій чаклуна ані на йоту не покращав – Рабанус Рохус не міг терпіти цього придворного медика. Коли Рабанус Рохус був нетерплячий, Падрубель був стриманий і виважений. Якщо Рабанус Рохус затівав щось погане, Падрубель завжди виступав за добро. І, як ви тепер, мабуть, можете здогадатися, Падрубель відчував недовіру до Рабануса Рохуса. На думку придворного медика, придворний чарівник надто часто цікавився станом здоров’я короля Кіліана, однак ніколи не здавався по-справжньому занепокоєним, а радше щоразу виявляв надмірну цікавість. Так було й сьогодні.
– Любий Падрубелю! – крикнув Рабанус Рохус на бігу. – Ви все ще чекаєте короля? Він сьогодні особливо нездужає?
Довкола королівського замку знову затрубили королівські ріжки. Падрубель терпляче почекав, поки вони затихнуть, і пригладив свою розкішну сріблясто-сиву бороду. Він був мудрий чоловік і мав такий вигляд, який часом буває в мудрої людини. У будь-який час він міг позувати скульптору, щоб той зліпив бюст, призначений для вестибюля університету.
– Король сьогодні ледве встав із ліжка, – зрештою відповів Падрубель своїм заспокійливим голосом, – але загалом не інакше, ніж зазвичай. Він має незабаром з’явитися.
І в цьому – як і у своїй недовірі до Рабануса Рохуса – придворний медик Падрубель мав рацію. Прикрашені дорогоцінностями подвійні двері до покоїв Кіліана відчинилися, й один із королівських слуг з’явився на порозі.
– Король Кіліан Останній! – крикнув він, ніби це не було очевидно. Адже в коридорі виднівся король Кіліан, уже одягнений у мисливський дублет. Король важко ступав, спираючись на свого улюбленого слугу. За відчуттями Рабануса Рохуса, їм знадобилася ціла вічність, щоб дійти до порога. Зрештою Кіліан постав у дверях між двома слугами. Він був маленький і круглий, носив біляву перуку, що відблискувала рудим, а його бліді обвислі щоки вже були намазані червоним барвником зі щитівок.
Король Кіліан підвів очі, щоб відразу їх опустити. Тоді його губи беззвучно заворушилися, а підборіддя впало на груди.
– Я ПОГАНО ПОЧУВАЮСЯ! – у ту ж мить вигукнув улюблений слуга Кіліана, високий, міцний хлопець із надзвичайно великими вухами, що допомагали йому якнайкраще розуміти мову короля. Адже Кіліан Останній так тихо говорив через свою глибоку меланхолію, що його навряд чи розумів хтось, крім його улюбленого слуги. Так при дворі з’явився звичай, що улюблений слуга перекладав нечутний шепіт Кіліана безумовно чутним ревом.
– Я ГАДАЮ, ЩО МОЯ ХВОРОБА НЕ ДОЗВОЛИТЬ МЕНІ СЬОГОДНІ ВИЇХАТИ НА ПОЛЮВАННЯ, ЛЮБИЙ ПАДРУБЕЛЮ! – продовжував кричати улюблений слуга Кіліана, виструнчившись і не дивлячись ні на кого, навіть на придворного медика, до якого щойно шепотів Кіліан Останній. – ОЙ ЛЕЛЕ! Я МУШУ ЛЯГТИ! – продовжував кричати слуга. – Я СЬОГОДНІ ТАКИЙ СЛАБКИЙ! – слуга прокашлявся, а тоді закричав іще голосніше: – ТАКИЙ СЛАБКИЙ!
Тепер ви, мабуть, очікуєте, що король розвернеться, щоб повернутися до могили з подушок у своїх покоях, але ніхто з присутніх на це не сподівався, а найменше сам король Кіліан. Він звик, що його переконають у зворотному, і дозволяв це в будь-якому разі, що дуже рідко буває з королями. Але король Кіліан Останній передусім був не королем, а пацієнтом.
– Поїздка на полювання буде вам на користь, ваша величносте, – сказав придворний медик Падрубель. – Як ваш особистий лікар, я мушу наполягати на цьому.
Кіліан відповів на це втомленим, ледь помітним кивком. Усе нагадувало ретельно підготовлену гру, яка повторювалася щоразу, коли відбувалося полювання. Король Кіліан протестував, і цей протест не приносив йому користі. Слуги почали обережно тягнути короля на подвір’я, де зрештою за допомогою звичних рухів посадовили його на мисливського коня.
– ОЙ ЛЕЛЕ! БІДНА ТВАРИНА! – проревів слуга, вкладаючи поводи в руки свого короля. – Я ВІДЧУВАЮ, ЩО ВІН ТАК САМО НЕ ХОЧЕ НА ПОЛЮВАННЯ, ЯК Я.
І з цими словами все товариство під звуки сурми рушило з подвір’я: придворний чарівник Рабанус Рохус, придворний медик Падрубель, слуги та король, який зі стражденним обличчям та зсунутою з голови перукою звисав зі свого щедро прикрашеного сідла.