в якому Малюк перетворюється на страшенне чудовисько
Поки лицар-розбійник Родріго Розбийголова втискався в обладунки, Малюк пробирався крізь найгустіші хащі Страхолісу. Як ви знаєте, він вирушив у дорогу, аби вчинити якомога небезпечніший злочин. Як ви здогадуєтеся, Малюк лише дуже приблизно уявляв, яким може бути цей злочин. Адже хлопця спонукала не жадібність, яка керує більшістю лицарів-розбійників. Ним рухало бажання стати зброєносцем Родріго Розбийголови й, зрештою, стати таким самим, як лицар-розбійник. Звичайно, вийшло непорозуміння, адже Малюк не хотів ані вирощувати овочі на подвір’ї замку та кактуси на південній вежі, ані тим паче ховатися від світу за саморобними черепами. Він хотів кататися на морських чудовиськах, споювати крижаних велетнів і зіграти в карти з дияволом – як Родріго Розбийголова, який існував лише у вигаданих історіях самого Родріго Розбийголови.
Правда, морські чудовиська, крижані велетні та диявол поки що теж існували лише в оповіданнях Родріго Розбийголови. У будь-якому разі в Страхолісі їх не було. Окрім ведмедів та довжелезних змій, кількох мандрівних вогників та звичних нічних тварин, там зустрічалися хіба болотні друди, кореневі гноми та гобліни. І спраглий до пригод Малюк не шукав їх, можливо, тому що болотні друди, кореневі гноми та гобліни хоч і поширені в темних лісах, але їх рідко можна зустріти в історіях, які любив Малюк.
У той день чи не найбільше постраждали кореневі гноми, бо неуважний Малюк постійно наступав їм на голови. Він також збив гобліна, хоча гадав, що просто відгинає гілку вбік. І коли вигук болотного друда застеріг його не вступати в ретельно викопану болотну яму, Малюк його не почув. Він занадто поринув у мрії про морських чудовиськ, крижаних велетнів і диявола, до того ж обдумував свій якомога небезпечніший злочин. Можливо, йому варто, як і Родріго Розбийголові, напасти на княжу карету й самостійно перемогти загін лицарів? Або йому слід проникнути до королівської скарбниці й винести мішки із золотом та діамантами?
Малюк іще обдумував подальші варіанти злочинів, тому не почув дуже пронизливий вереск друда й провалився в надто чорну, навдивовижу глибоку болотну яму. Хлопець одразу зник. Болото з бульканням зімкнулося над його рудою головою. Але не варто думати, що на цьому історія Малюка закінчиться, бо місцевий болотний друд за жодних умов не хотів ділитися з кимось своїм болотом. Він швидко виштовхнув хлопчика, і той, відсапуючись, опинився на лісовому ґрунті. Спершу Малюк намагався віддихатися, а тоді здивовано оглянув себе. Він був з голови до ніг укритий болотом. З яскраво забарвленого костюма арлекіна, якого пошила мама Дік, не виднілося ні клаптика, і коли Малюк торкнувся своєї голови, то не намацав волосся – лише густий шар бруду, який був настільки липким, що годі було віддерти його навіть від щік.
– Чудово, – сказав собі Малюк. – Якщо дядько Poдді не дозволив мені піти в обладунках, то цей липкий бруд повинен стати моєю бронею.
Малюку це здавалося цілком доречним для лицаря-розбійника, оскільки лицар-розбійник не міг бути чистим. Було немислимо, щоб лицар-розбійник дозволив мамі Дік засунути його в таз для вмивання, як це доводилося терпіти Малюку, перш ніж він пішов у лицарі-розбійники. І Малюку настільки сподобалася ця думка, що він продовжив свій шлях через Страхоліс і нарешті, весело посвистуючи, дійшов до його краю. Він раптово опинився на пагорбі перед красивою долиною. Хоч куди глянеш – не побачиш стрімких скель, схожих на ті, що купчилися біля Жахгори, або похмурих велетенських дерев і підступних болотних ям, як у Страхолісі.
Натомість Малюк дивився на пологі пагорби та стежки, що звивалися поміж них, а обабіч на тихому вітрі хиталися густі кущі. Якусь мить тому верхівки дерев Страхолісу затьмарювали шлях Малюку, а тепер сонце жовтіло на блакитному небі й доброзичливо освітлювало зелені луки.
У своєму яскравому костюмі арлекіна Малюк чудово вписався б у цей пейзаж, натомість у нових обладунках з болота він більше скидався на чудовисько Страхолісу – ніби чорні скелі Жахгори породили його під час каменепаду, а друди вигодували його своїми прокляттями.
Однак Малюк уже майже забув, що був повністю покритий брудом. Він розглядав краєвид свого майбутнього злочину, наче красиво загорнутий подарунок, і навіть не здивувався, коли побачив на гребені пагорба карету, ніби хтось викликав її спеціально для нього.
– Чудово, – сказав собі Малюк. – Тож питання мого якомога небезпечнішого злочину вирішено.
І Малюк кинувся схилом донизу.
Карета, що наближалася, і справді була немов з історії, яку вигадав Родріго Розбийголова, тож вона найкраще пасувала до задуму Малюка. Родріго Розбийголова у своєму старому кріслі з підголів’ям не міг уявити її гарнішою. Карета була пофарбована в князівський білий колір, в упряжці – четверо князівських білих коней. Карету супроводжував загін лицарів у мерехтливих обладунках.
– Я насаджу цих лицарів на спис, як сосиски! – сказав собі Малюк, біжучи й навіть не задумуючись, що жодного списа в нього немає.
Радісне передчуття Малюка посилювалося з кожним кроком, коли він наближався до карети. Напад на неї здавався тим привабливішим, чим краще він її бачив. Позолочені спиці коліс, що так невтомно крутяться! Витончено викувані ліхтарі біля козлів! Прошита золотом вуздечка напруженого білого коня! Величний прапор, що тріпотить над одним із лицарів! А чи не вишита на ньому королівська корона?
Переможний вигук Малюка пролунав над луками, стежками й зеленими пагорбами, та поринув угору, у блакитне небо. І, звичайно, його крик долинув до карети: до загону лицарів, які її супроводжували, до візника на козлах та його помічника, а також до двох слуг, які чіплялися до сходинок ззаду карети, як це сьогодні роблять сміттярі на сміттєвозі. Але це, звичайно, абсолютно недоречне порівняння.
Лицарі, візник, його помічник та двоє слуг бачили Малюка, який мчав назустріч. Але чи бачили вони власне Малюка? Чи бачили вони маленького хлопчика, який утік з лялькового театру батьків, щоб стати зброєносцем у боязкого лицаря-розбійника, і впав у глибоку болотну яму на шляху до випробування? Звичайно, ні! Вони побачили чорне чудовисько, що мчало назустріч і кричало, ніби одержиме.
– Ха! – кричало це чудовисько, наближаючись ближче й ближче та зовсім не втомлюючись. – Я наколю вас, як сосиски!
Що б ви зробили в такій ситуації? Опустили б забрало і витягли меча? Сміливо поскакали б у бік цього чорного чудовиська, яке нестримно кричало й вимахувало руками?
Лицарі, візник, його помічник та двоє слуг цього не зробили, бо, як вам, мабуть, відомо, люди в середні віки були страшенно забобонні. Вони вірили, що можуть впізнати того, хто вийшов із пекла, і коли його зустрічали – тікали.
Саме це й зробили лицарі, візник, його помічник та двоє слуг. Лицарі дали остроги коням, а візник, його помічник та двоє слуг тремтячими руками випрягли коней з карети, хутко застрибнули на них та поскакали вслід за лицарями.
Малюку не залишалося нічого іншого, як кричати їм услід:
– Гей! Ви боягузи! Слабаки! Ганчірки! Слизняки! Не тікайте! Прийміть бій! Поверніться, чорт забирай!
Він кричав так довго, поки від утікачів не залишилася хмарка пилу на горизонті, зрештою зникла й вона. Через страх перед вкритим брудом хлопчиком вони заїхали так далеко, що ніхто з цієї історії більше їх не бачив.
Коли утікачі назавжди зникли, Малюк засмутився, бо не знав, що робити далі. Чи є сенс грабувати карету зараз, коли її покинули? Нападати на карету без охорони – це, безумовно, не можна назвати небезпечним злочином. Малюк вилаявся так, що мама й тато Діки збліднули б. Тоді в ньому, наче допитливий паросток, проросла цікавість.
– Нехай буде так, – сказав він собі, адже ніколи не позбувався мужності надовго. – Випробування не вдалося, але карету все-таки можна оглянути. Можливо, я знайду в ній щось корисне. Головне, щоб це не були скарби – я не зможу ними скористатися. Якби ж я їх чесно награбував!
Малюк попрямував до карети, трохи скуто, бо чорний бруд, що вкривав його з голови до ніг, уже почав висихати.
Карета була ще розкішнішою, ніж йому здавалося. На сонці вона яскраво виблискувала, наче самоцвіт, а на дверях викрашалася та сама корона, що й на вже обвислому прапорі. Це, безсумнівно, була королівська корона – від цієї думки всередині Малюка знову закипіла лють, яка щойно вгамувалася.
Якби втекли якісь князівські лицарі, мабуть, хлопець зміг би це пережити. Однак не вступити в бій з королівськими лицарями – це справжня невдача.
Проклинаючи усе на світі, Малюк розчинив двері карети.
– Багато ж тобі знадобилося часу, щоб мене знайти! Ти завжди такий повільний?
Малюк стулив рота ще до того, як з нього вирвалося останнє прокляття. Не те щоб він злякався, – Малюк ніколи не лякався, – але він був здивований, побачивши в кареті маленьку принцесу. Дівчина, без сумніву, була маленькою принцесою – це було видно з її вбрання: довгої бірюзово-зеленої сукні та срібної діадеми в мерехтливому білявому волоссі. Але насамперед це можна було зрозуміти з її докірливого погляду, який одразу пробуджував у Малюка потребу щонайскромніше та щонайбагатослівніше вибачитися.
Але за що? Він ще нічого не зробив з цією принцесою. І хіба він винен у тому, що її лицарі, візники та слуги безчесно втекли? Це злило його навіть більше, ніж її!
– Хто ти? – запитав Малюк замість того, щоб вибачитися, як наказував її погляд.
– Я принцеса Філіппа Аннегунде Роза, – сказала вона. – А якщо хочеш довідатися, у чому ти мені перешкодив, я люб’язно повідомляю, що їхала до свого семиюрідного дядька, короля Кіліана Останнього. Своїх дітей у нього немає, тому він обрав мене престолонаступницею. Він думає, що помре найближчим часом.
– О, – сказав Малюк. – Він хворий?
Хлопець спитав не через співчуття. Пограбування покинутої карети хворого короля здавалося йому ще безпечнішим, ніж здорового. Його напад не мав ніякого сенсу!
– Узагалі-то, ні, – сказала Філіппа Аннегунде Poза, поправляючи свою діадему. – Він просто занадто меланхолійний.
Малюк збентежено поглянув на неї великими світло-блакитними очима на вкритому брудом обличчі.
– Це означає «похмурий», – сказала Філіппа Аннегунде Poза. – Я ніколи не буваю похмурою. А ти?
Малюк похитав головою, від чого кілька шматочків бруду полетіло в карету.
Принцеса зняла один зі своєї сукні.
– Скажи, ти що, ніколи не миєшся? – запитала вона.
– Я впав у болото, – сказав Малюк і захотів вибачитися за свій одяг. При цьому ще хвилину тому йому подобалися його обладунки із засохлого болота.
– Твоє щастя, – сказала Філіппа Аннегунде Poза. – Якби ти не був вкритий цією смердючою штукою з голови до ніг, мій ескорт би не втік від тебе.
– Моє горе, – сказав Малюк, який лише тоді зрозумів цей взаємозв’язок. – Бо я насправді хотів вступити в бій з твоїм ескортом. Я хотів насадити лицарів на свій спис, як сосиски. Візника та слуг, звичайно, ні, – він випростав спину й висунув уперед свої заболочені груди.
– Твій спис? Який ще спис? – запитала принцеса.
Під шаром бруду Малюк почервонів, ставши таким, як його волосся.
– Неважливо, – сказав він. – Деталі не варті й обговорення. Я прямую здійснити якомога небезпечніший злочин, щоб стати зброєносцем небезпечного лицаря-розбійника Poдрігo Poзбийгoлoви.
– Ну, – сказала принцеса. – Тоді ніщо не стоїть на твоєму шляху. Зрештою, ти зараз тримаєш у полоні спадкоємицю короля Кіліана Останнього.
– Боюся, цього недостатньо, – сказав Малюк. – Якби я зміг поборотися з твоїм ескортом, це було б щось. Але що небезпечного в балаканні з тобою?
Схоже, принцеса все зрозуміла.
– Звичайно, ти міг би поборотися зі мною, – сказала вона, трохи подумавши. – Але я не маю наміру зробити тобі таку послугу. Принцеси нікому не роблять послуг, за жодних обставин.
Малюк знову похитав головою, цього разу з повного розуміння, і з нього на сукню принцеси знову посипалося кілька шматків бруду.
– Але ти міг би викрасти мене, – продовжила Філіппа Аннегунде Poза. – Викрадення здається мені цілком принцесійним. А викрадення мене – це достатньо небезпечно?
Вона почистила сукню від нового бруду.
– Не знаю, – Малюк так замислився й насупився, що з його чола звалився шматок бруду, завбільшки як долоня. – Ти вважаєш достатньо небезпечним викрадення принцеси, яка сама придумала цю ідею?
– Це не має значення, – сказала Філіппа Аннегунде Poза. – Пам’ятай: я племінниця короля, який є моїм семиюрідним дядьком. Усі лицарі країни спробують мене звільнити. До того ж можна попросити викуп. Тоді це не просто викрадення, а ще й шантаж. Скажи, як тебе звати?
– Малюк, – відповів Малюк і знову відчув бажання попросити пробачення – цього разу за ім’я, яке звучало не надто лицарсько-грабіжницьки.
– Мої друзі називають мене Фліп, – сказала Філіппа Аннегунде Роза.
– Я не твій друг, – сказав Малюк. – Я твій викрадач.
– Але ти можеш мене так називати, – сказала Фліп. – Рушаймо? – вона підібгала край довгої сукні й вийшла, з карети.
– Хвилинку! – Малюк відчув себе заскоченим. При цьому йому сподобалася ідея викрадення принцеси, і Фліп йому теж сподобалася. Найбільше захоплювало те, що вона не збиралася ні з чим миритися.
Чи потрібно лишити якийсь знак, перш ніж вони вирушать? Малюк швидко ступив до карети, занурив палець у ще вологий бруд на животі й почав писати:
ХАЙ ЖИВЕ ЛИЦАР-РОЗБІЙНИК РОДРІГО РОЗБИЙГОЛОВА!
Ці слова зрештою залишилися брудними великими літерами на білій кареті, і Малюк задоволено розглядав свою роботу.