в якому Здригбург знову опиняється в облозі, а Родріго Розбийголова хоч-не-хоч виходить у світ
З першими променями четвергового ранку тато та мама Дік вирушили на пошуки свого впертого сина Малюка. Вони залишили вагончик – будинок на чотирьох колесах з яскраво розмальованими стінами та написом «Ляльковий театр тата Діка» – на розбитій дорозі на краю Страхолісу. Віслюкам Доллі, Віллі та Уллі вони дозволили пастися між коліями дороги.
У сонячному світлі ця доріжка здавалася привітнішою, ніж у вугільно-смолясто-воронячо-похмуру ніч, зі свистячим штормовим вітром, вистукуванням дощу, яскравими блискавками та ревінням грому. Де-не-де сонячне світло навіть підморгувало в калюжах, ніби попередня ніч була тільки невеличким жартом погоди, а зникнення Малюка – лише поганим сном.
Але Малюк і того ранку не лежав у своєму вузькому ліжечку над широким батьківським ліжком Діків, і навіть при свіжому сонячному світлі раннього четвергового ранку Страхоліс здавався не менш похмурим, ніж був у штормову ніч у середу.
Тому тато й мама Дік не наважувалися надто заглиблюватися в ліс. Вони боялися загубитися в найгустіших хащах, спіткнутися об корінь, натрапити на лісового духа чи, у найгіршому разі, на лицаря-розбійника Родріго Розбийголову, тому не спускали очей з дороги та вагончика. Насправді вони навіть не наважувалися переступити край лісу, тому кричали щоразу голосніше.
– Малюче! – кричали вони. – Хлопче! – гукали вони. І залежно від того, хто з батьків кричав, а хто зберігав свій голос – вони вигукували в ліс суворі погрози чи порожні обіцянки. Тато Дік погрожував ляпасами, якщо Малюк не з’явиться негайно на цьому ж місці. Мама Дік спершу обіцяла йому млинці, а потім і власного коня, якщо він нарешті повернеться.
Щоразу з лісу ніхто не озивався. Ні в четвер, ні в п’ятницю, й у суботу також ніхто. Якщо крики мами й тата Діків узагалі до чогось і призвели, то це до щоранкових стогонів болотних друдів, кореневих гномів і гоблінів Страхолісу – адже набридливі крики лунали щоранку.
Звичайно, папуга Сократ також чув крики тата й мами Діків. Іноді зблизька, а іноді здалеку – залежно від того, над якою частиною Страхолісу він пролітав. Сократ був лише маленьким папугою, уже немолодим і звиклим подорожувати на карнизі лялькового театру, замість користуватися власними крилами, але продемонстрував неабияку витривалість і в четвер, і в п’ятницю. Лише в суботу, після короткої незручної ночі на буку, який обдувало вітрами, він зізнався сам собі, що не зможе знайти Малюка лише за допомогою своїх крил.
– Сократ повинен скористатися головою, – сказав він собі, і після цих слів його осяяло вранішнє сонячне проміння, аж яскраве пір’ячко почало переливатися кольорами. На мить дійсно здавалося, ніби папуга вийшов на похмуру арену Страхолісу як відомий клоун, щоб додати трохи блиску в невеселі циркові номери болотних друдів, кореневих гномів і гоблінів.
Сократ вирішив не марнувати жодної хвилини. Він не лише був надзвичайно розсудливий, а й справді активний птах. Тож папуга полетів над верхівками дерев Страхолісу, більше не вдивляючись у густі зарості. Він більше не шукав ані яскравого костюма Малюка, ані його рудого волосся. У Сократа був план – і для його здійснення спочатку потрібно було повернутися до лялькового театру на краю Страхолісу.
Знайти цей шлях було нескладно. Сократу потрібно було лише прямувати на дедалі хрипліші вигуки тата й мами Діків, які лунали цієї суботи так само, як у п’ятницю та четвер. Залишати все без змін тато й мама Діки вміли найкраще, бо ніколи не відступали ані на крок від шляху, яким одного разу пішли. Так вони й стали лялькарями – просто пішли шляхом бабусі та дідусі Діків, бо ті були лялькарями. Сократ давно підозрював, що так мало фантазії й стільки інерції – не найкращі передумови для лялькового театру тата Діка. У будь-якому разі, лялькові вистави тата Діка були найнуднішими зі всього, що він коли-небудь бачив.
Папуга залишив їх обох стояти на краю дороги й кричати. Пролетів над головами Діків і влетів прямо в ляльковий вагончик, а потік повітря від його крил змусив маріонеток затанцювати. Чарівник, що звисав зі стелі, вдарив свого сусіда, дракона. А на рамі біля карниза Сократа принцеса штовхнула короля, який втомлено звисав на мотузках.
Того суботнього ранку Сократ не сів на своє звичне місце на карнизі. Натомість він приземлився на обідній стіл й дзьобом витягнув із полиці стародавню книгу оповідань – ту древню книгу, з якої тато Дік черпав історії для своїх лялькових вистав, хоча й не міг як слід втілити їх у життя. Книга бухнулася об стільницю, ніби хтось ударив у барабан. І коли пил нарешті осів, Сократ знову з’явився й почав гортати сторінки.
Його гострий дзьоб перегортав сторінку за сторінкою. Сократ оглядав рядок за рядком своїм проникливим папужим поглядом. Якщо не вдалося знайти Малюка в Страхолісі, подумав він, можливо, вдасться розшукати його в цій книзі оповідань. Бо навіть якщо безстрашна, вперта дитина, безумовно, була особливою – Малюк точно не був першим хлопчиком, який вирушив у світ у пошуках щастя! Повинні бути й інші історії про таких бешкетників, як він, і книжка дасть Сократу підказку, як розвиватиметься історія Малюка. І якщо він знайде цю підказку, – думав собі кмітливий папуга, любитель перспективних думок, – то, можливо, зможе підстерегти Малюка на наступній зупинці його шляху.
Малюк має зникнути в першому розділі своєї історії! Тоді він у другому, а можливо, навіть у третьому розділі, непомічений, прямуватиме вдаль! Щонайпізніше в четвертому розділі Сократ уже буде тут як тут і підстерігатиме Малюка на вирішальному перехресті – адже він правильно передбачив розвиток історії й просто пропустив кілька розділів! Щоправда, перевага в часі для Малюка могла значно збільшитися за три довгі дні.
Сократ перегортав сторінки з дедалі більшим шаленством. Усі вистави, які він коли-небудь бачив, закарбувалися в нього в пам’яті, але папуга навіть не уявляв, скільки сюжетів ніколи не потрапляли на сцену. Він знав сотні історій, але в книзі зберігалося ще кілька сотень. Половина з них Сократу точно б не знадобилася: замість розповіді про те, як хтось раптово вирушив у дорогу, вони розповідали про те, як хтось раптово з’явився.
Але навіть та половина, яка могла йому знадобитися, містила безліч можливостей, і це збивало з пантелику. Незабаром у Сократа закрутилася голова. На сторінках книжки траплялися Малюки, які зустріли добру фею й могли загадати три бажання, перше з яких відносило їх на інший кінець світу. Були Малюки, які потрапляли до чорта в пекло, – Сократ цілком міг очікувати такого від свого Малюка, однак це було малоймовірно: навряд чи ворота в пекло розташовувалися в Страхолісі. Інші хлопці підіймалися на гору й потрапляли в печеру велетня, ще інші шукали чашу, чарівний фонтан чи зачарований замок зі сплячою принцесою. І немало з них, як зауважив Сократ, шукало лицаря, щоб стати його зброєносцем, перш ніж вирушити в подорож до своєї чаші, свого фонтану чи своєї сплячої принцеси.
І це, здавалося, пасувало Малюкові – такому малому, як він був! Сократ, який тривалий час схилявся над книгою оповідань, випростався. Тепер йому треба як слід помізкувати!
Хіба мама Дік не переставала – хоч і прикриваючи рот долонею – розповідати про лицаря-розбійника, на ім’я Родріго Розбийголова, який жив тут, у Страхолісі? І хіба він, Сократ, під час своїх пошуків не бачив здалеку кілька кривих веж на гірській вершині?
Хіба одне не пасувало до іншого – навіть якщо лицар був не благородним лицарем, а лицарем-розбійником? Малюк, подумав Сократ, не був би надто скрупульозним. На відміну від своїх батьків, які завжди робили все однаково, Малюк переважно робив усе трохи інакше. І лицар-розбійник, мабуть, якраз йому пасував!
Рішення Сократа було непохитне. Він залишив книгу оповідань на столі – вона йому ще знадобиться. Тоді вилетів до тата й мами Діків, щоб перебрати на себе командування. Ляльковий театр тата Діка поїде до лицаря-розбійника Родріго Розбийголови!
* * *
Так і сталося, бо папуга Сократ умів бути дуже переконливим. Віслюки Доллі, Віллі та Уллі були запряжені, тато та мама Дік, зітхаючи, залізли на козли, а Сократ задоволено сидів на олов’яному димарі, що стирчав із загостреного даху лялькового вагончика. Сидячи нагорі, папуга скидався на барвистий стяг.
– Но! – зрештою крикнув він.
Але нічого не сталося. Віслюки Доллі, Віллі та Уллі схилили голови так, ніби знову заснули. А тато і мама Діки? Незрозуміло, чи вони взагалі сиділи на козлах. Можливо, вони потайки втекли якнайдалі в тріскучих пальтах та шелестливих вбраннях, аби лише не зустрітися з лицарем-розбійником Родріго Розбийголовою? Сократ не міг цього знати, бо з його жерстяного посту не було видно козлів.
– Но! – закричав він іще раз. – Господи Боже! Но! Хіба ви не чуєте Сократа?
Попереду вагончика один з осликів смикнув вухом, ніби відганяючи надокучливу муху.
У душі Сократа здіймалася червона папужа лють. Вони поїдуть у Страхоліс! Як і чому, він щойно детально пояснив, і ні тато, ні мама Дік не суперечили його плану. Натомість дивилися на Сократа з широко розплющеними очима й кивали, не дихаючи. То чому вони зараз не їдуть?
– Єфреме Емануелю Діку! – прохрипів Сократ зі свого димоходу. – Ти там раптово оглух?
Як ви вже правильно здогадалися, Діки не втекли в далечінь. Їх просто настільки скував страх, що тато Дік ледве роззявив рота.
– Я чую тебе, Сократе, – нарешті видихнув він, і жалісливий вітер відніс його тремтячий голос до Сократа. – Я просто не знаю, чи це дійсно хороша ідея – поїхати до лицаря-розбійника Родріго Розбийголови в Страхоліс. Можливо, варто ще трішки почекати. Малюк може будь-якої хвилини…
Одним помахом крила Сократ відправив решту фрази тата Діка за вітром. Вона була такою ж передбачуваною, як і його лялькові вистави.
– Ми вже прочекали три дні, Єфреме Емануелю Діку! – прохрипів він. – І з кожною годиною, яку ми тут простоюємо, Малюк віддаляється від нас дедалі більше. Ви хочете повернути сина чи ні?
– Звичайно, хочемо! – крикнула мама Дік з козлів.
– Звичайно, хочемо! – крикнув тато Дік. – Але ми навіть не знаємо, чи він справді в цього лицаря-розбійника. Який маленький хлопчик добровільно переїхав би до лицаря-розбійника?
– Малюк, чорт забирай! – прохрипів Сократ на своєму димарі. – Малюк добровільно переїхав би до лицаря-розбійника! Хіба ви не знаєте власного сина?
На козлах унизу запала тиша. Сократ не відчував нічого, крім безпорадності, – тато й мама Дік дійсно не знали свого сина. Малюк і Діки були занадто різні. Малюк нічого не боявся, а тато й мама Діки боялися майже всього. Малюк хотів, щоб все змінилося, а Діки хотіли, щоб усе залишалося таким, як є.
– Но? – прохрипів Сократ, коли йому здалося, що Діки думали вже досить довго.
– Но, – пробурмотіли мама й тато Діки, бо, хоч Малюк і відрізнявся від них, вони любили свого сина.
Ляльковий театр тата Діка гуркотів щоразу розбитішими стежками. Він підстрибував на дедалі товстіших кореневищах, минав дедалі вузлуватіші дерева, і коли одне, особливо похмуре, простягнуло свої викривлені ручища до Сократа, навіть розсудливому птаху стало моторошно. Тисяча очей спостерігала за ними, поки вони глибше й глибше занурювалися в Страхоліс, і сотні тисяч крапель вистукували страхітливий ритм, бо після негоди, в якій зник Малюк, Страхоліс досі був мокрий від дощу. Час від часу Сократу навіть здавалося, що десь чхає кореневий гном чи кашляє застуджений болотний друд, але ніхто не зачіпав ляльковий театр тата Діка. Навіть великий ведмідь, якого Сократ помітив у найгустішій хащі, пропустив їх із миром. Щойно помітивши ляльковий вагончик, він злякано сховався за величезним грибом.
«Ліворуч!» або «Праворуч!» – командував Сократ зі свого димаря, коли лісові стежки зрідка перетиналися, тому ляльковий театр тата Діка впевнено прямував до Жахгори, поки високо на чорній скелі не показалися п’ять веж Здригбурга. Як ви знаєте, – але ні Сократу, ні Дікам про це не було відомо, – лише одна з них була заселена.
Ляльковий театр тата Діка зупинився. Можливо, віслюки не хотіли йти далі. А можливо, Діки просто втратили рештки хоробрості. Сократ би це зрозумів. Папуга оглянув круту стежку, що огинала вершини й вела до замкової брами. Дотепер він бачив Здригбург лише здалеку. Зблизька чорні стіни та порожні вікна були в тисячу разів страшнішими.
І сюди, подумав Сократ, Малюк видирався сам уночі, у темряві, крізь несамовитий дощ та завивання вітру? Невже це найімовірніший поворот історії? Але історії не завжди мають бути ймовірними. Сократ як слід подумав і усвідомив, що чимало хороших історій зовсім неймовірні. Однак вони передають неповторну атмосферу, тому папузі зразу уявилося, що такий хлопець, як Малюк, міг піднятися крутою стежкою лише сам і лише в бурхливу ніч. Тільки саме така була б історія Малюка в давній книзі оповідань.
– Чого ви чекаєте? – прохрипів Сократ.
Ляльковий театр тата Діка покотився вгору, у вагончику захиталися маріонетки.
Коли Сократ подивився праворуч, його погляд упав у бездонний яр, в який ляльковий вагончик міг звалитися будь-якої миті. Коли він дивився ліворуч, його погляд зупинявся на незліченних могилах. На краю дороги стояли один за одним хрести, й оскільки стежка була такою крутою, а вагончик таким повільним, Сократ мав час прочитати кожну епітафію.
«Тут похований лицар Богуміл Загрозир», – читав він.
«Тут спочивають насилу зібрані кістки велетня Унтама Менувеля», – читав далі. І відразу після цього вагончик прогримів повз мізерні останки тринадцяти членів банди берсерків та чотирнадцятиголового дракона. «Дванадцять голів, – писало на могильній плиті, – Родріго Розбийголова відрубав відразу після сніданку, а решту дві – перед обідом».
Діки на козлах невпинно скиглили, а в Сократа пір’я вже стало дибки. Він ніколи не читав таких страшних історій, як на цих надгробках. Насправді йому здавалося, що він не гуркоче гірською стежкою, а перегортає сторінки книги. Невже цей Родріго Розбийголова, думав папуга-книголюб, був лицарем-розбійником-книголюбом?
– Ай! Ой! Як страшно! Як жахливо! – кричали Діки, коли вагончик проминав цілу решітку людських скелетів. Скелети були іржавими ланцюгами прикуті до скелі, а на їхніх черепах ледве трималися шоломи. Діки на козлах не могли не відвертатися – настільки страшним було це видовище. Однак Сократ вдивлявся в скелети щоразу пильніше. Він би хотів помилитися, але скелети на ланцюгах скидалися на маріонеток на особливих нитках. Коли ляльковий театр тата Діка викотився на розвідний міст, папуга задумливо розрівняв своє пір’я. Вони доїхали до великої замкової брами. Звичайно, вона була замкнена. Натомість дошки розвідного мосту тріщали так, ніби щохвилини могли проломитися.
– І що тепер? – до Сократа долинув зляканий голос тата Діка.
– Тепер ти повинен постукати, Єфреме Емануелю Діку, – сказав папуга. – Я в цьому не мастак. Стукоту крил майже не чути.
Тато Дік, похитуючись на обм’яклих ногах, рушив прогнилим розвідним мостом, незграбно перестрибнув прогнилу дошку й мало не знепритомнів, коли побачив дверний молоток у формі пики чорта.
– Ну ж бо! – прокричав Сократ зі своєї оглядової позиції. – Припускаю, на нас там чекають.
Тато Дік постукав настільки тихо, наскільки можна постукати залізним кільцем, і коли стук моторошною луною рознісся у дворі замку, він був ладен зомліти.
Відповіді не було. Ніхто не з’явився.
– Малюче? – покликала мама Дік з козлів, але так тихо, що її почув хіба Сократ на своїй жерстяній трубі.
«Невже і Малюк стояв тут, марно чекаючи, поки його впустять? – запитував себе папуга. – Як розвинулася історія і що буде далі?» Що Малюк робив перед замкненою брамою – незрозуміло. Однак те, що робити йому самому, було очевидним. Раз він уже має крила, може так само легко ними й користуватися.
– Чекайте на мене тут! – прохрипів Сократ до Діків, а тоді без особливих зусиль перелетів через ворота.
* * *
– Малюче? – кричав Сократ, поки його погляд блукав овочевими грядками Родріго Розбийголови у дворі. Папуга не вірив своїм очам. У давній книзі оповідань не було нічого про лицаря-розбійника, який вирощував картоплю у своєму лицарському замку.
– Малюче? – знову прокричав Сократ і, оскільки відповіді не пролунало, сів прямо посеред квасолі Родріго Розбийголови. Його пильні папужі очі блукали від вежі до вежі. Більшість із них здавалися доволі зруйнованими, лише південна вежа була трохи обжитою.
– Благородний лицарю? – спробував звернутися Сократ. – Пане Розбийголово Здригбурзький із Жахгори?
Відповіді не було, але папуга почув брязкіт у старій стайні неподалік овочевої ділянки. Сократ звільнився з бобових вусиків і побрів на звук. На щастя, двері стайні були відчинені.
– Лицарю Розбийголово? – знову гукнув Сократ.
Усередині знову щось загриміло й до того ж заскрипіло. Ніби хтось намагався зігнути металевий лист плоскогубцями.
Сократ попрямував на шум у стайню, в якій давно не стояли бойові коні. Натомість приміщення переобладнали під майстерню. На довгому столі купчилися бліді черепи та скелети, а біля нього стояла невеличка діжка з водою та розпочатий мішок гіпсу.
Сократ пурхнув на стіл і застромив гострий дзьоб у ще вологий м’який череп. Він був зроблений з гіпсу. Жодна кістка на столі не була справжньою. І якщо всі кістки на столі несправжні, зробив висновок Сократ, то черепи та скелети на скельній доріжці теж несправжні. І якщо черепи та скелети на скельній доріжці несправжні, то написи на надгробках також вигадані. І якщо написи на надгробках вигадані, то лицар-розбійник Родріго Розбийголова був, по-перше, досить хорошим казкарем, а по-друге – абсолютно безпечним.
Сократ підняв вимащений гіпсом дзьоб. Його гостре папуже око тепер зосереджувалося на великій, навіть величній шафі.
– Ви не могли б вийти, лицарю Розбийголово? – прохрипів він, бо зауважив, що тихий скрегіт і брязкання долинали саме з цієї шафи. Звідти знову загриміло, і лише тоді пролунала відповідь.
– Краще ні, – донісся голос із шафи. – Але якщо інакше ніяк…
Двері шафи прочинилися, і всередині, між усілякими черпаками та іншими інструментами, Сократ побачив Родріго Розбийголову, із білими від гіпсу руками та в поспішно натягнутому шоломі.
– Хто ти такий? – запитав він, з очевидним полегшенням від того, що непроханий відвідувач був не лицарем, що володіє мечем, а яскравим птахом. Сократ ударив себе в груди й представився:
– Мене звуть Сократ, і я шукаю Малюка. Я припускаю, що він запропонував стати вашим зброєносцем. Це можливо?
З несподіванки Родріго Розбийголова, який щойно хотів вилізти зі свого сховку, з грюкотом звалився назад у шафу.
– Звідки ти знаєш? – запитав він, раптово збліднувши, ніби побачив привида.
– Можна сказати, я прочитав про це в стародавній книзі оповідань, – не без гордості відповів Сократ. – Але залишмо це. Бо Малюк, на жаль, не може залишатися вашим зброєносцем. Я тут з його батьками. Вони хочуть його повернути, що ви, звичайно, розумієте.
– Звичайно, розумію! – крикнув Родріго Розбийголова, який цього разу успішно вибрався з шафи, і – майже двометровий, чорнобородий і вкритий гіпсом – болісно глянув на Сократа. – На жаль, Малюка тут уже немає.
– Перепрошую? – тепер дивуватися довелося Сократу.
Однак за здивуванням одразу ж виникнув смуток. Він на крилах свого розуму слідував за Малюком до Здригбурга, лише щоб дізнатися від цього вкритого гіпсом розвідника картоплі, що Малюк уже пішов далі? Це було проти правил! Історії в книзі оповідань не передбачали такого повороту подій! Безстрашний Малюк, який запропонував служити безстрашному лицарю-розбійнику, мав, будьте люб’язні, залишатися з цим безстрашним лицарем-розбійником! Але Сократ відразу помітив, що щось тут було не так. Бо хоч би яким безстрашним був Малюк, Родріго Розбийголова здавався доволі боязким. Він нарешті повністю виліз зі свого сховку в шафі.
– Куди ж він подівся? – прохрипів Сократ, раптово виснажений від такої прикрості.
– О! – Родріго Розбийголова опустився на замазаний гіпсом стілець і сховав обличчя в перемазаних гіпсом руках. – Малюк пішов, щоб самостійно й без сторонньої допомоги вчинити якомога небезпечніший злочин! – прокричав він, здавалося, мало не плачучи. – Що я наробив!
І тоді, поки Сократ неспокійно блукав серед черепів на столі, Родріго Розбийголова розповів йому всю історію, оскільки його мучила совість, і, з одного боку, розказувати було важко, а з іншого – викликало полегшення. Він розповів, як Малюк постукав у ворота замку в ту штормову ніч і як він, лицар-розбійник Родріго Розбийголова, не впустив його просто зі страху, тож Малюк під дощем та вітром захворів. Тоді лицар-розбійник зізнався, як доглядав за Малюком, допоки той видужав, і розказував йому різноманітні вигадані історії лицарів-розбійників. І нарешті надламаним голосом розповів, як спокусив Малюка пройти випробування, тобто вчинити найнебезпечніший злочин самому й без сторонньої допомоги, – лише щоб його позбутися.
– О! – крикнув Родріго Розбийголова, закінчивши оповідь. – Яку вину я на себе узяв!
Йому навіть не спадало на думку, що лицарям-розбійникам інакше й не годилося. Лицарі-розбійники були по своїй суті винними.
– Гм, – гмикнув Сократ між черепами на столі. – Ви гадаєте, що могли б змусити Малюка передумати?
Родріго Розбийголова розкуйовдив свою чорну бороду.
– Я намагався! – завив він. – Але цей хлопчик…
– …надзвичайно впертий, – прохрипів Сократ. – Я знаю, – він обійшов найближчий штучний череп. Тоді рішуче зупинився. – Ми все одно повинні спробувати! Слухай, розбійнику, ми будемо разом переслідувати Малюка. Ми маємо перешкодити небезпечному перебігу його історії!
Лицаря-розбійника із жаху мало не заціпило:
– Разом? – хрипко перепитав він. – Любий Сократе, я ніколи не покидаю Здригбург.
– Цього разу доведеться, – суворо відказав папуга. Він уже взяв усе у свої руки, хоча, строго кажучи, ніяких рук не мав. – Твій ляльковий вагончик, розбійнику, – звернувся він до Родріго Розбийголови, – чекає перед брамою.