в якому лицар-розбійник Родріго Розбийголова ледь не знаходить зброєносця
Однак лицар-розбійник Родріго Розбийголова нікуди не поїхав. Він узагалі нікуди не їздив і ніколи не виходив у справах. Ні, він був удома й чудово чув стукіт. Але за будь-яку ціну не хотів відчиняти.
Насправді Родріго Розбийголова цілковито відрізнявся від того образу, в який вірили люди. Він дійсно був майже два метри на зріст, мав богатирську поставу, і його обличчя обрамляла кудлата чорна борода, але це була лише зовнішність. Насправді він би й мухи не скривдив. Як то кажуть, мав вигляд злого собаки й душу маргаритки.
Усі історії про його страшну лютість і злість були лише чутками, які він сам поширив серед людей. І вони, звісно, ці чутки перебільшили, ще й барв додали. Лицарю-розбійнику то було лише на користь, адже він прагнув якомога гіршої слави. Однак все це було лише прикриттям, за яким він ховався, щоб йому дали спокій.
Адже Родріго Розбийголова був не лише вразливий, але й дуже боязкий. Життя здавалося йому сповненим небезпек, а світ – повним лиходіїв, які хотіли лише напасти, пограбувати або навіть забити його до смерті. Зупинити їх можна було лише – як він гадав – змусивши боятися його більше, ніж він їх. І цей спосіб дотепер насправді допомагав йому вести доволі безтурботне, хоча й досить самотнє життя.
Багато років тяжкої праці пішло на те, щоб виготовити та встановити всі ті хрести та надгробки. Під ними взагалі ніхто й ніколи не лежав. Родріго виготовив скелети, кістки та черепи з гіпсу й глини в майстерні, яку створив спеціально для цього.
На жаль, ці скульптурні шедеври не були надто довговічними. Під дощем та снігом вони часто м’якнули або кришилися, тож доводилося цілими днями ремонтувати їх або майструвати нові, домальовувати збляклі написи або вирівнювати могильні хрести. Звичайно, ніхто не мав бачити лицаря-розбійника за цим заняттям, інакше правда вийшла б на яв. Тож найкраще було робити все це в темряві. Була лише одна проблема: Родріго Розбийголова так боявся темряви, що навіть десять коней не витягнули б його із замку вночі. Лише при яскравому сонячному світлі він наважувався вийти назовні, щоб зремонтувати скелети й поновити написи.
До речі, Родріго Розбийголова успадкував замок Здригбург від своїх предків, які дійсно були досить злими лицарями-розбійниками. Бувши останнім зі свого роду, він жив у замку один, але займав лише його маленьку частину. У велетенських лицарських залах, коридорах та на сходах уже кілька десятиліть ніхто не бував. Він замкнув усі двері, бо боявся привидів.
На подвір’ї замку Родріго Розбийголова вирощував картоплю та овочі, ними й харчувався. Жив у маленькій світлій кімнаті на південній вежі – єдиній, яка добре збереглася й була придатна для життя. У цій кімнаті стояло його ліжко, у відкритому каміні він готував їжу – здебільшого овочевий суп, і переважно займався своєю улюбленою справою: вирощуванням кактусів. Маленькі кулеподібні кактуси полюбляв найбільше, ніби це були його діти. У кожного кактуса було своє ім’я, і Родріго міг годинами ніжно їх розглядати. Лицар-розбійник відчував внутрішнє споріднення з кактусами, адже вони були такими невибагливими й непомітними, і ще передусім тому, що на них розквітали найкрасивіші й найніжніші квіти, які лише можна уявити. Однак змусити кактуси цвісти міг лише ретельний догляд, що вимагав багатьох років терпіння.
До речей, які допікали вразливій душі Родріго Розбийголови, належали грім і блискавка. Під час вчорашньої страшної бурі він усю ніч просидів на ліжку, обклавшись подушками, і з блідим обличчям чекав на свій кінець. Він одягнув броню, щоб принаймні мати поважний вигляд, якщо його до себе покличуть предки. Натягнув до підборіддя свою товсту ковдру й під час кожної блискавки вкривався з головою в шоломі. Коли шторм нарешті стихнув і відступив, він – виснажений, але вдячний своїй милостивій долі – знову занурився в подушки, але не зміг заснути.
Аж тут раптом пролунав голосний стукіт у ворота замку. Пан Родріго Розбийголова прокинувся зі свого напівсну, а його чорна борода стала дибки зі страху. Ще жодного разу за ці роки не траплялося такого, що хтось наважувався підійти до Здригбурга. І той, хто зробив це о нічній порі та після такої бурі, міг належати лише до найгіршого виду. Це був напад, пан Родріго був у цьому впевнений. Він сидів тихо, як миша, бо лише так сподівався обдурити кровожерливу орду. Якщо вдавати, що його тут немає, то, можливо, вони повірять і заберуться геть.
Решта ночі минула в страху, але коли настав ранок і страшний стук усе ніяк не повторювався, Родріго охопила надія і водночас переповнила цікавість. Він захотів перевірити, чи не зможе за слідами впізнати того, хто хотів його відвідати.
Лицар-розбійник спустився гвинтовими сходами, перетнув подвір’я до воріт і обережно відсунув затвор – товсту дубову балку. Стулка воріт зі скрипом відчинилася, і він визирнув у шпарину одним оком, але нічого не побачив. Але тут раптом на двері доволі грубо натиснули ззовні, і від подиву пан Родріго аж роззявив рота.
У ворота ввійшов змоклий хлопчик у барвистому костюмі та з рудим скуйовдженим волосся. Він схопив величезну лапу лицаря, енергійно потряс її і сказав з найсерйознішим у світі обличчям:
– Ну нарешті. Ви, мабуть, дуже добре виспалися. Доброго ранку, пане лицарю-розбійнику Родріго Розбийголово! Відтепер я ваш новий зброєносець. Мене звати Малюк. А ще я дуже голодний. Коли сніданок?
Він кілька разів голосно й безсоромно чхнув.
– Ну, ну, – сказав Родріго, збентежений. – Ага. Ну. І що?
– У вас же немає іншого зброєносця? – запитав Малюк.
– Ні, – відповів Родріго, – принаймні мені про це не відомо.
– Ага, – задоволено відказав Малюк, – отже, я вам потрібен.
– Зовсім ні, – відповів Родріго. – Гей, залишайся тут! Стій? Ти куди?
Малюк уже пройшов повз нього у двір замку й задоволено огледівся.
– Мені тут подобається, – сказав він. – Де моя кімната?
– Слухай, Малюче, – крикнув Родріго, – іди геть звідси, негайно! Тут тобі не дитячий майданчик, ні і ще раз ні.
– Дійсно, – сказав Малюк, – саме тому мені так тут подобається.
І він знову чхнув.
– Ти б не міг чхати далі від мене? – запитав Родріго. – Якщо ти застудився, я не хочу заразитися.
– Про мене не турбуйся, – відповів Малюк.
– Тобі слід повернутися додому й вжити ліки, – запропонував лицар-розбійник, – інакше можеш захворіти на пневмонію.
– Це мене не лякає, – сказав Малюк і почав підійматися гвинтовими сходами до кімнати пана Родріго. Той намагався не відставати й вже захекався.
– Хто твої батьки? – запитав він.
Малюк зневажливо знизав плечима.
– А, вони! Я не повернуся до них. Ніколи.
– Чому?
– Батьки мене не розуміють. Вони такі добропорядні, дріб’язкові, справжні обивателі. Я ж походжу з роду графів Ниткосмиків.
– Ніколи не чув про таких, – пробурмотів Родріго, – і що тобі не подобається?
– Вони завжди говорять: «це непристойно», «це не можна», «не роби цього» і «не роби того». Я більше не хочу брати участі в цих церемоніях. Завжди бути чемним – це жахливо нудно. Я б хотів бути вільним хлопцем, щоб мене всюди боялися, як вас, – ви наганяєте дрижаків на всіх мандрівників і лицарів.
– Ну так, але… – втрутився Родріго, та Малюк продовжив:
– Ви мій найкращий приклад для наслідування, пане Родріго Розбийголово. Всі мені завжди говорили: якщо ти так поводитимешся, то зможеш стати лише лицарем-розбійником. Тож я ним і стану.
– Ну, це не так просто, – намагався заперечити Родріго.
– Я знаю, – відповів Малюк, – але я вже все вирішив, і мою думку не змінити, бо я надзвичайно впертий. До речі, можна звертатися до тебе на «ти» або називати «дядьком Родді»?
– Ні, – прохрипів лицар, – у жодному разі!
– Гаразд, дядьку Родді, – безтурботно продовжив Малюк, – тож ми погодилися. Я залишуся тут. Тож я, Малюк, тепер твій зброєносець.
Тим часом вони вже дісталися кімнати Родріго. Малюк одразу підійшов до кактусів на підвіконні.
– Що це за чудернацькі шишки?
Він постукав по одному пальцем.
– Ой! – скрикнув Малюк, випадково перекинувши горщик, і той розбився. Родріго Розбийголова зібрався на силі. Він набрав у свої величезні груди повітря й заревів:
– Це була Туснельда, найніжніша з усіх! Геть звідси! Ти мені тут не потрібен! І ти більше не чіпатимеш мої кактуси, зрозумів?
– Нічого страшного, – заспокійливо сказав Малюк, – не хвилюйся, дядьку Родді, лише тому, що я легенько вколовся. Я не постраждав.
– Зате я постраждав! – Родріго сопів і завертав очима. – І якщо ти зараз не підеш звідси, хлопче, я викину тебе своїми руками!
Він схопив Малюка, щоб виконати свою погрозу, але раптом збентежився і зупинився:
– Ти гориш, дитино, – сказав він, – слухай, у тебе жар! Ти, мабуть, сьогодні сильно застудився, – Родріго поклав руку на хлопцеве чоло. – Так, без сумніву. Ану покажи язик!
Малюк висунув язик.
– Ти дуже хворий, – сказав Родріго. – Тобі треба в ліжко. З цим не можна жартувати.
– Але я не піду в ліжко.
– Підеш, і негайно.
– Ні.
– Це ми ще побачимо.
– Не хочу й не буду!
– Зброєносець повинен підкорятися своєму лицареві в будь-якому разі, незалежно від того, що йому наказано. Коли я кажу «стрибай у вікно», ти стрибаєш у вікно. Коли я кажу «іди в ліжко», ти йдеш у ліжко, зрозумів?
Малюк із сумнівом подивився на Родріго.
– Це правда, чи ти просто хочеш мене надурити?
– Це правда, даю своє чесне лицарсько-розбійницьке слово! Якщо ти не готовий слухатися, то не зможеш стати зброєносцем.
– А якщо я буду слухатися, то стану?
– Ну… ну гаразд, най так буде, – сказав Родріго.
Малюк мовчки зняв мокрий одяг. Родріго постелив постіль, і хлопець відразу вклався в ліжко. Малюк навіть дозволив зробити холодний компрес на шию й без сперечань випив ромашковий чай з медом, який лицар-розбійник йому приготував.
Протягом наступних ночей Родріго Розбийголова спав, сидячи у своєму старому кріслі з підголівником. Це було не надто зручно, але ж то ненадовго, казав він собі. Щойно хлопчик знову стане на ноги, то він якось його позбудеться.
Цілими днями Малюк і Родріго розповідали один одному про пригоди, які нібито пережили, і так брехали, що в кімнаті у вежі аж згиналися струхнявілі балки. Спершу Малюк розповідав про різноманітні хитрощі та капості, яких він, звісно, ніколи не робив. Він просто хотів показати, що в ньому приховані задатки справжнього безсовісного лицаря-розбійника.
Потроху Родріго також розійшовся і вигадував найдивовижніші історії, в яких він сам завжди був найголовнішим і найстрашнішим героєм. Він розповідав про сміливі пограбування князівських екіпажів, коли він власноруч перемагав лицарські загони; про проникнення в королівські скарбниці, в яких у його руки потрапляло безліч мішків із золотом та діамантами; про турніри, в яких він аж трьох найнебезпечніших супротивників нанизав на спис, як сосиску; про гру в карти, в якій йому вдалося перехитрити самого диявола; про дику їзду на морському чудовиську, якого сам і приручив, та про нестримну пиятику з трьома крижаними велетнями, які жили на Північному полюсі, яких він споїв та обібрав до нитки.
Малюк слухав і не міг наслухатися. Його очі блищали, а вуха палали, і не від лихоманки (якої вже давно не було), а від захоплення. Він раз у раз повторював:
– Дядьку Родді, ти справді найвеличніший. Хотів би я одного дня стати таким, як ти.
Очевидно, Родріго Розбийголові захоплення молодого гостя йшло на користь. Він справді розквітнув від свого вихваляння. Цей Малюк починав подобатися йому дедалі більше.
«Насправді він непоганий хлопчина, – подумав Родріго про себе, – шкода, але все одно доведеться позбутися його якомога швидше, інакше він знайде мою гіпсову майстерню і розбовкає про це по всіх усюдах, тоді моїй поганій славі настане кінець».
Однак сказати було легше, ніж позбутися хлопчини. У будь-якому разі Родріго обережно замкнув двері своєї гіпсової майстерні й носив ключа при собі вдень і вночі. Коли через кілька днів Малюк повністю одужав, лицар дав йому ключі від усіх інших дверей замку, щоб той міг його оглянути. Зв’язка була настільки велика й важка, що Малюк насилу її носив. Однак йому таки вдалося відчинити одні замкнені двері за іншими. Тож хлопець оглянув зали та кімнати, в яких лежав пил завтовшки як палець, а між меблями звисала павутина. Малюк бродив довгими галереями та коридорами з напівгнилими гобеленами та картинами предків, хоча на цих полотнах уже навряд чи можна було щось побачити. Звичайно, він також відчинив усі шафи та скрині й дослідив їхній вміст. І зрештою опинився в колишній зброярні.
Тут уздовж стін у рамках стояли й лежали незліченні кольчуги, шоломи, нарукавники, наголінники, щити, мечі, колючі булави, алебарди, піки, турнірні списи, кинджали, кольчужні рукавиці та інші речі, які належали до спорядження лицарів-розбійників.
Малюк відчув, як його серце забилося швидше. Оскільки в кімнаті не було вікон, він узяв смолоскип і уважно вивчив цей арсенал. Багато обладунків були вже занадто іржаві, щоб ними можна було скористатися, але врешті хлопець знайшов повну броню з мечем і щитом, які все ще були міцні та пасували саме йому. Потрібно було їх лише як слід почистити та змастити. Малюк втиснувся в залізні обладунки, надягнув шолом, підперезався мечем, повісив на руку щит і замаршував залами й коридорами, аж відлуння кроків розійшлося замком. Тоді підійнявся гвинтовими сходами й увійшов до кімнати у вежі, де Родріго Розбийголова саме вовтузився зі своїми кактусами.
Лицарю-розбійнику спершу перехопило подих, бо Малюк опустив забрало шолома, щоб він не міг його впізнати.
– Дядьку Родді, – сказав Малюк, і його голос озвався луною, – подивися, що я знайшов.
– А, це ти! – полегшено зітхнув Родріго, який уже думав, що бачить привид серед білого дня.
– Це тепер належить мені, – твердо сказав Малюк і підняв забрало. У цю мить Родріго Розбийголові спало на думку, як відправити хлопчика додому.
– Ні, – сказав він, – тобі спочатку треба стати лицарем. Але ти навіть не пройшов випробування на зброєносця.
– Випробування на зброєносця? – перепитав Малюк. – Це як?
Родріго сів у своє крісло з підголів’ям і пояснив:
– Якщо ти справді хочеш стати зброєносцем лицаря-розбійника, то повинен спочатку довести, що зловісно на це налаштований.
– Так і є, – сказав Малюк і постарався набути зловісного вигляду.
– Ну, це може сказати кожен, – сказав Родріго, – але ти повинен пройти випробування і довести, що нічого не боїшся і не відступиш перед жодним злочином. Тобі доведеться вчинити якомога небезпечніший злочин самостійно й без сторонньої допомоги – а тобі цього, звичайно, не хочеться.
– Хочеться, – відповів Малюк, – буде зроблено. А що мені робити?
Родріго почухав за вухом.
– Я не можу цього сказати, тобі доведеться придумати це самостійно. Саме в цьому й полягає випробування. Бачиш, це дуже складно, занадто складно для такого, як ти. Тож послухай моєї поради й облиш цю затію.
Хлопчик мовчки зняв обладунки разом з мечем і щитом. Родріго радісно кивнув, думаючи, що досягнув своєї мети.
– Я вирушаю негайно, – рішуче сказав Малюк.
– Зажди, мій хлопчику, – розгублено пробурмотів Родріго, – що це означає? Куди ти зібрався?
– Ну, пройти випробування, як ти й сказав, дядько Родді.
– Але… – Родріго раптом став дуже нещасливим. – Але ти ж несерйозно. Це ж не якась там недільна прогулянка.
– Сподіваюся, ні, – відповів Малюк, – а ці речі залишатимуться тут, поки я не повернуся. Нікому іншому вони не дістануться. Обіцяєш?
– Ну, гаразд… – вичавив Родріго, – якщо ти не передумаєш по дорозі.
Лицар-розбійник уже сам проклинав себе за цю ідею. Схоже, ніщо не могло знеохотити цього хлопчика.
– Ти пишатимешся мною, дядьку Родді, – запевнив Малюк і потиснув лицареві руку. – До побачення. До швидкої зустрічі!
Родріго стурбовано глянув у його обличчя, вкрите ластовинням, і зо два рази ковтнув слину, перш ніж сказати затинаючись:
– Як?.. Що?.. Ти хочеш піти вже? Прямо зараз?
– Чим швидше я почну, – відповів Малюк, – тим швидше повернуся.
Родріго не знав, що ще можна сказати. Він просто мовчки чухав свою кудлату чорну бороду.
Разом спустилися до воріт. Лицар відчинив їх і випустив Малюка.
– Послухай, – сказав він захриплим голосом, – можливо, я не мав згадувати про це випробування. Якщо дозволиш, я подарую тобі броню. Що ти про це думаєш?
Малюк похитав головою.
– Так не можна, дядьку Родді. Я хочу стати справжнім лицарем-розбійником. Як ти.
– Малюче, – сказав Родріго, – мушу визнати, ти досить незвичний хлопчина.
– Я знаю, – сказав Малюк і вдарив себе в груди, – не турбуйся про мене.
Хлопець помахав рукою на прощання, обернувся і пішов звивистою скелястою доріжкою вниз із Жахгори, не озираючись. Якби він подивився ліворуч і праворуч, міг би помітити, що багато черепів трохи розм’якли, бо Родріго Розбийголова останнім часом не міг їх відремонтувати. Але Малюк був занадто занурений у свої думки про випробування для статусу зброєносця лицаря-розбійника.
Родріго Розбийголова спостерігав за хлопчиком, поки його строкатий клаптиковий костюм не зник поміж скель. Тоді він глибоко зітхнув.
– Ну, – пробурмотів він під ніс, – принаймні я його позбувся. Це головне. Я щасливий.
Але повертаючись у Здригбург і зачиняючи за собою хвіртку, щасливим він не здавався.