в якому Малюк осаджує Здригбург
У той час, як далеко-далеко на сільській дорозі тато й мама Дік сиділи у своєму вагончику, пили чай та непокоїлися за свою дитину, Малюк продирався крізь найгустіші лісові нетрі. Тоді на землі ще існували справжні первісні ліси з тисячолітніми деревами, з ярами, куди ніколи не ступала нога людини, з ліанами та болотами, де вгору-вниз танцювали мандрівні вогні. А величезний ліс, про який ітиметься в цій історії, називався Страхолісом, адже був надто моторошним.
Казали, що там мешкали не лише ведмеді та гігантські змії, але й лісові духи, злі гобліни та всілякі інші чудовиська. Однак передусім тут жив Родріго Розбийголова – найстрашніший серед усіх лицарів-розбійників, і це про нього мама Дік згадувала з таким страхом. Родріго Розбийголова ховався у своєму неприступному замку десь серед Страхолісу.
Ніхто в цілій країні не наважувався вимовляти його ім’я інакше, окрім як за зачиненими дверима й пошепки, бо навіть згадувати про Родріго Розбийголову було страшно. Переказували чимало легенд про жорстокість і злість цього нелюда. Однак передусім розповідали неймовірну історію про його надзвичайну нездоланну силу в бою. Навіть найсміливіші воїни й відчайдухи були готові до найшаленіших пригод, аби лише обійти Страхоліс десятою дорогою.
Попри це – чи, точніше, через це – Малюк вирішив розшукати Родріго Розбийголову.
Необхідно одразу пояснити такий дивний намір, інакше у вас може виникнути хибне уявлення про Малюка, і ви вважатимете його надзвичайно хоробрим або навіть героєм.
Але він ним не був. Бо хоробрий лише той, хто боїться, проте долає свій страх. А Малюк узагалі не знав, що таке страх, тому йому не треба було нічого долати. Боятися може лише той, хто бачить небезпеку, розуміє, що таке зло, і тому його уникає. Але про це Малюк також не знав. Він просто не міг уявити нічого такого. Словом, хлопець чинив нерозсудливо і помилявся. Він не мав поняття, як виправити помилку. Чув: хто не вміє розрізняти добро і зло, назавжди залишиться дитиною. Але Малюк цього не хотів, він прагнув подорослішати, саме тому й втік і тепер прямував до Родріго Розбийголови, який, безсумнівно, був експертом зі зла.
Буря іще лютувала, дощ лив невпинно, шугали блискавки й гримів грім, а через штормовий вітер у всьому лісі зчинився переполох. Малюк був невідповідно вбраний для своєї експедиції. Маленький худорлявий хлопчик одягнув костюм арлекіна, який мама Дік зшила йому з усіх клаптиків, що залишилися після пошиття костюмів для маріонеток. Маленькі кольорові шматки оксамиту, шкіри, золота, хутра, шовку, фетру або вовни. Звичайно, костюм уже наскрізь промокнув і прилипав до тіла. Капелюха також не було, і з рудого, як у лиса, волосся стікала вода просто на обличчя з ластовинням. Блакитні очі дивилися таким поглядом, наче Малюк щойно з неба звалився.
У світлі блискавок величезні сукуваті стовбури дерев скидалися на дивні фігури з викривленими руками та ногами, на обличчя з витріщеними очима, скривленими носами та роззявленими ротами. Гуркіт і виття штормового вітру звучали наче багатоголосий хор стогонів чи загрозливих голосів. Але Малюк простував далі, анітрішки не вражений. Час від часу в темряві він ударявся головою об гілку, якої не бачив, або перечіпався об товсте коріння. Але знову вставав і сміливо продовжував свій шлях. Подекуди вітер з коренем вивертав дерева, вони з гуркотом падали й ламали інші дерева. Малюк перелізав через товсті стовбури, що лежали на його шляху, і пробирався крізь хащі.
Одного разу його нога потрапила в щось, і це щось його схопило. Малюк тягнув і тягнув ногу, однак не міг звільнитися. Скидалося на те, що його схопила коренева рука, бо інакше стопа не могла потрапити поміж ці пазури. Малюк тягнув і тягнув ногу з усіх сил, але воно не здавалося. Можливо, це був один зі злих кореневих гномів.
– Слухай, – крикнув Малюк, – відпусти мене, я йду до пана Родріго Розбийголови!
Щойно хлопець промовив це ім’я, як його нога звільнилася. Невже розбійника бояться навіть лісові духи та дерева? Чи це був лише збіг обставин?
Не встиг Малюк пройти й десяток кроків, як могутня блискавка вдарила саме в те місце, де він щойно стояв.
– Це призначалося мені? – запитав Малюк. – Не найприємніша відплата за те, що я всього лише вимовив його ім’я.
Навіть моторошні дерева, здавалося, налякалися такої безтурботності Малюка. Їхні обличчя раптом стали доволі обуреними, здавалося, ніби вони перешіптувалися одне з одним.
– Гаразд, – сказав Малюк, – більше не буду.
І він спокійно побрів далі.
За якийсь час шторм нарешті вщух, лише вітер віяв і ганяв хмари повз повний місяць, тому було то світло, то темно. Але внизу, на землях Страхолісу, де Малюк шукав свій шлях, мало що було видно. Величезні крони дерев ледве пропускали бліде світло.
Аж раптом вітер ущух і запала мертва тиша. Було чутно лише, як скрапує вода з листя. Зі землі підіймався туман. Нічні тварини, які досі ховалися у своїх норах, поступово виходили й звідусіль спостерігали своїми блискучими очима за маленьким мандрівником, який так відчайдушно вдерся на їхню територію.
Земля ставала дедалі болотистішою, і в багатьох місцях росли величезні гриби. Деякі з них були більшими за Малюка. Шлях пішов догори, а дерева стали світлішими. Час від часу навіть можна було побачити місяць крізь їхні крони.
Після того як Малюк довго підіймався вище й вище, він раптом почув тріск серед тиші, а тоді ще й ще. Хлопець рушив на шум і побачив під великим кущем ліщини ведмедя, який ласував горіхами.
– Привіт, ведмедю! – сказав Малюк і підійшов до нього. – Залиш трохи для мене. Я голодний.
Ведмідь повернувся, загарчав і звівся на задні лапи. Він був чи не втричі більший за Малюка й здивовано дивився на крихітного хлопця в дивному яскравому костюмі.
– Я не збираюся тобі зашкодити, – сказав Малюк.
Чи то ведмідь уже був ситий, чи його настільки спантеличило таке нахабство, але він знову спустився на чотири лапи й із бурчанням побрів геть.
Малюк приязно подивився вслід і крикнув:
– Дякую!
Тоді зібрав усі горіхи, які міг знайти, напхав ними широкі кишені й знову рушив у путь, дорогою лускаючи горіхи.
Місяць уже перемістився ген далі, коли перед Малюком несподівано розступився ліс, і хлопець побачив голу скелясту гору, яка височіла, уривчаста й зазубрена. На найвищій вершині в блідому світлі виднівся замок. Він був такий моторошний, що лише від його вигляду будь-хто заціпенів би зі страху – будь-хто, окрім Малюка, який задоволено кивнув і захоплено свиснув. Він був упевнений, що нарешті прибув до потрібного місця: лицар-розбійник Родріго Розбийголова мешкав у Здригбурзі на Жахгорі в Страхолісі.
Замок був зведений із чорних кам’яних блоків і мав п’ять веж різної висоти, усі якісь криві й перекошені. Нечисленні вікна, що виходили назовні, – адже зовнішні стіни переходили прямо у вертикально похилі скелі, – скидалися на порожні очниці. Тут не було рову, лише з одного боку виднілися ворота, але знизу не можна було зрозуміти, відчинені вони чи зачинені. Загалом цей замок здавався дуже занедбаним.
Малюк почав підійматися на гору. Стежка була вузькою, скелястою і без поручнів; вона звивалася довкола вершин чудернацьким серпантином. Скрізь по дорозі, де траплялося хоч трохи місця, Малюк натикався на могили – кам’яні хрести навскіс стирчали із землі. На могильних плитах зміг розібрати написи на кшталт:
Тут похований лицар Богуміл Загрозир, якого убив Родріго Розбийголова після триденної битви.
Мандрівнику, остерігайся подальшого шляху!
Або:
Тут спочивають насилу зібрані кістки велетня Унтама Менувеля, якому не пощастило розчарувати Родріго Розбийголову.
Мандрівнику, негайно ноги в руки!
Або:
Та дещиця, що залишилася від тринадцяти бандитів з банди берсерків, що перейшли дорогу Родріго Розбийголові, лежить тут, у квітковому горщику.
Чужинцю, тікай негайно!
Коли Малюк підіймався, то кілька разів спотикався об черепи та купи кісток, що лежали навкруги. Якось йому навіть довелося пройти повз решітку з людських скелетів, що були прикуті до скелі заіржавілими ланцюгами та з шоломами на головах. Очевидно, це був цілий лицарський загін, але Родріго Розбийголова покарав його за спробу відвідин без запрошення.
Когось іншого таке вшанування, імовірно, наштовхнуло б на думку, що вдома таки набагато приємніше й комфортніше, а отже, настав час повернутися. Але не Малюка.
Коли він нарешті дістався до вершини, то побачив, що шлях закінчується на одному зубці скелі. До воріт замку через глибоку прірву вів розвідний міст. Цей міст був настільки прогнилий, а величезні ланцюги – настільки іржаві, що здавалося більш ніж сумнівним, чи він узагалі витримає, якщо ви на нього ступите. До того ж величезні ворота були зачинені.
Малюк поставив ногу на дошку мосту. Вона затріщала й заскрипіла, щось відвалилося й упало в безодню. Але Малюк рушив далі. Одного разу йому довелося перестрибнути діру між дошками. Ця конструкція гойдалася вгору-вниз, і ланцюги рипіли. Та нарешті хлопець опинився перед брамою.
Посередині висів дверний молоток у формі пики чорта з товстим залізним кільцем у роті. Малюк порухав кільцем і кілька разів постукав. Він почув, як шум моторошно озвався луною всередині замку, хоча там було тихо як у вусі. Хлопець постукав ще раз, цього разу сильніше. Тоді гукнув, приклавши долоні до рота:
– Гей, вітаю! Пане лицарю-розбійнику Родріго Розбийголово, дозволите мені зайти, будь ласка?
Ніхто не відповів, і ніхто не з’явився. Малюк ще стукав якийсь час, але марно. Згодом він утомився, бо врешті був на ногах цілу ніч. Його очі майже заплющилися.
«Можливо, – сказав він собі, – Родріго Розбийголова просто вийшов у справах. Він точно невдовзі повернеться, інакше б залишив записку на дверях, “Я у відпустці” чи щось таке. Тому просто сяду тут і трохи почекаю».
Малюк вмостився в кутку біля воріт і наступної миті спокійно заснув.