в якому бракує головного героя – і це геть несподівано
Посеред темного середньовіччя, у середу, та ще й у середині ночі, сільською дорогою з вибоїнами й калюжами гуркотів та вихитувався високий, схожий на коробку вагончик, запряжений трьома ослами. Бушувала негода, блискавка й грім змінювали одне одного так швидко, що годі було зрозуміти, який грім належав якій блискавці. Дощ лив як з відра, й завивав штормовий вітер.
Коли кажуть «темне середньовіччя», то йдеться про час, коли ще не винайшли електричне світло, тобто задовго до того, як ваші бабуся і дідусь були маленькими. А це було невимовно давно. Тоді не було ні лампочок, ні автомобільних фар, ні ліхтариків і, звісно, ніякого вуличного освітлення. Можна легко уявити, якою вугільно-смолясто-воронячо-похмурою була та сільська дорога посеред ночі.
Якби в таку годину якийсь мандрівник наважився вийти на цю сільську дорогу й при цьому натрапив би на вагончик, то він би ще здалеку крізь гуркіт грому почув дзенькіт дзвіночків, що висіли на вуздечках та поводах трьох ослів. І у світлі блискавки він побачив би, що вагончик скидався на будиночок на чотирьох колесах, зі стінами, знизу догори розмальованими кумедними фігурками. Із загостреного даху стирчав жерстяний димар, з боків були вікна з ящиками герані, а ззаду – двері з невеличким дашком. Над вікнами великими закрученими літерами писало:
| ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР ТАТА ДІКА |
Пан директор, кругленький чоловічок у величезному дощовику, сидів на козлах. З ширококрисого капелюха крапала вода, голова хиталася туди-сюди в такт гуркотливим колесам, а рожеве кругле обличчя було дуже мирне і приязне. Директор спав і тихенько хропів. Здавалося, його анітрохи не турбував гуркіт розкотистого грому. Так само безтурботно плелися три віслюки. Очевидно, вони звикли самостійно шукати шлях.
Усередині вагончик освітлювало слабке сяйво невеликого каганця, що на короткому ланцюжку звисав зі стелі. В одному кутку стояла піч, на стіні позаду висіли сковорідки, каструлі та ложки. Біля печі була обідня ніша зі столиком, лавкою та двома стільцями – усе дуже практичне й маленьке. В іншому кутку стояло двоярусне ліжко – широке двоспальне ліжко внизу, а вгорі, під самою стелею, – менше й вужче.
Решту кімнати наповнювали ляльки-маріонетки, що на нитках звисали зі стелі або рамок. Серед них були принцеси й королі, міщани, селяни та відьми, фокусники, смерть і диявол, скоморохи, турки, коні, дракони та багато-багато лицарів. На підлозі купчилися ящики та кошики, в яких зберігали куліси та різноманітні дрібниці, потрібні для лялькової вистави: шабельки й щити, королівські скіпетри, тарілочки, стільчики, деревця, човники та багато іншого.
У цьому мерехтливому світлі ляльки здавалися на диво живими, гойдалися туди-сюди, ніби танцюючи.
На карнизі над обіднім столом сидів маленький, навдивовижу різнобарвний папуга, що сховав голову під крило і спав. Мама Дік лежала на широкому нижньому ліжку під покривалом у червону цятку й хропіла, як і її чоловік на козлах, але набагато лагідніше й мелодійніше.
Маленьке горішнє ліжко пустувало. І двері позаду вагончика колихав вітер – то розчиняв, то зачиняв, то розчиняв, то зачиняв.
Мабуть, хтось забув їх як слід зачинити.
Раптом почувся сильний гуркіт, ніби під колеса потрапив великий камінь, увесь вагончик нахилився і перекинувся на бік. Усе з торохтінням і гуркотом повалилося, мама Дік також впала з ліжка. Папуга спромігся вхопитися пазурами за карниз, але тепер висів догори дриґом.
– Зникни, жахіття! – скрикнув він. – Що це було?
Мама Дік вибралася з-під купи ляльок і голосно покликала:
– Гей, тату Діку, що сталося?
Ззовні крізь шум вітру почувся голос її чоловіка:
– Доллі, Віллі та Уллі, мабуть, знову трохи задрімали під час їзди та звернули в рівчак.
– Єфреме Емануелю Діку, – сердито відповіла його дружина, – посоромся! Ти звинувачуєш трьох невинних осликів, хоча сам, мабуть, заснув. Як можна бути таким безвідповідальним!
Коли мама Дік називала чоловіка повним іменем, це завжди було тривожним знаком. Тато Дік стурбовано зазирнув у двері вагончика.
– Тобі не боляче, золотце?
– Не варте й розмови, – відповів папуга. – У Сократа лише пір’ячко у хвості зламалося.
– Стули дзьоба, Сократе, – сказав тато Дік, – я не тебе мав на увазі. Як ти, люба? З тобою все гаразд?
Мама Дік вибралася зі заклинених дверей вагончика. Вона була така сама рожева й кругленька, як і її чоловік, лише вбрана в нічну сорочку та спальний чепець. Примирливо поцілувала чоловіка і, зітхаючи, почала розглядати перекинутий вагончик.
– Як думаєш, – запитала вона, – ми зможемо його знову поставити на колеса?
– Треба спробувати. У цій богом забутій місцині годі шукати сторонньої допомоги. На щастя, нічого, здається, не зламалося. Ми втрьох із цим впораємося. Малюк теж має допомогти. Де він? Ще всередині?
– Сумніваюся, – занепокоєно сказала мама Дік. – Я думала, він увесь час був з тобою.
– Ні, його не було зі мною, – сказав тато Дік.
Вони злякано перезирнулися, а тоді водночас загукали всередину вагончика:
– Гей! Малюче! Хлопче! Ти там? З тобою щось сталося? Скажи що-небудь, синку! Ти ще живий? Малюче, будь ласка, озвися!
– Тут нікого немає, – пробурчав папуга, – лише Сократ.
– Ради бога! – крикнула мама Дік і плеснула в долоні. – Тоді де він? Де моя бідна дитина? Ми загубили його в дорозі, але коли й де? Що з ним сталося?
Тоді обоє якийсь час бігали в темряві і якомога голосніше кричали на всі боки:
– Малюче! Хлопче! Малюче! Озвися, якщо ти нас чуєш! Де ти ховаєшся? Повертайся, синочку!
Але у відповідь пролунали тільки шум вітру і гуркіт грому.
Звичайно, насправді хлопця звали не Малюк. Його охрестили Гаструбель Анаксімандр Хризостомос. Ці імена походять зі старезної книги оповідань, з якої тато Дік черпав матеріал для своїх вистав. Але такі складні імена жодна людина не могла вимовити, тим паче їх запам’ятати, навіть самі батьки. Тому вони все життя називали сина просто Малюк – так він і зватиметься впродовж усієї нашої історії. Тож ви можете сміливо забути ці імена.
Мама Дік почала плакати:
– Він такий безстрашний маленький хлопчик. Сподіваюся, він не втрапить в якусь халепу…
– Ну, – сказав тато Дік, – будьмо чесними. Він найвпертіший і найнеслухняніший син, який у нас коли-небудь був.
– Але в нас більше нікого не було… – ридала мама Дік.
Тато Дік заспокійливо обійняв її і погладив по волоссю, зсунувши нічний чепець.
– Заспокойся, моя люба, – пробурмотів він, – Малюк скоро повернеться. З таким, як він, нічого не трапиться. Ми обов’язково знайдемо сина, і тоді я нарешті його покараю як слід.
– Ти цього не зробиш! – завила мама Дік. – Ти такий жорстокий батько. І взагалі – якщо його викрали розбійники?
– Та ти що, – сказав тато Дік, – ми ж навмисно виїхали затемна, щоб нас ніхто не побачив. До того ж у таку жахливу погоду жоден грабіжник не сидітиме в засідці.
– Ти сам у це не віриш! – щоразу відчайдушніше кричала мама Дік. – У цій місцині повнісінько волоцюг.
– Гаразд, але навіщо їм наш син? – невпевнено заперечив тато Дік. – Ми ж лише бідні лялькарі. Ми навіть не зможемо його викупити. Чому хтось би захотів викрасти нашого Малюка?
Мама Дік звільнилася з обіймів чоловіка й зробила крок назад. Вона геть зблідла.
– Тут, у лісах, – силувано сказала вона, – живе Родріго Розбийголова, найгірший і найжорстокіший з усіх лицарів-розбійників. Здається, у нього просто немає серця. Робить зло, бо має від цього задоволення. Йому не потрібно ніякого викупу. І якщо він нашого Малюка…
Мама Дік не могла договорити. Тут уже заплакав тато Дік. Вони тримали одне одного в обіймах, і дощ заливав їхні обличчя.
– Зникни, жахіття! – прохрипів Сократ зсередини вагончика. – Непоганий був би сюрприз. Але не варто відразу втрачати розум. Можливо, Малюк лише вийшов попісяти чи щось таке.
– У такому разі, – крізь ридання відповів тато Дік, – він зазвичай кричить, щоб ми зупинилися і його почекали.
– Але якщо ти все-таки спав, сонько, – продовжила мама Дік і затрусила своїм чоловіком, – то ти взагалі нічого не чув! І наша бідна дитина зараз блукає серед ночі.
– Ти теж спала, – покірно відповів тато Дік, – інакше б помітила, коли він вибрався.
– До дідька! – сердито проскрипів папуга. – Чи не був би хтось таким люб’язним знову поставити цей вагон на колеса? Сократ тут досі висить догори дриґом на карнизі, та ще й нічого не бачить, бо лампа погасла, і взагалі. Ми просто залишимося тут, а завтра вранці, коли сонце зійде, Сократ облетить усе довкіл – шукатиме Малюка. А ви зможете шукати пішки. Але тепер нам треба тільки чекати – може, він з’явиться сам. Тож будьте люб’язні, поставте вагончик на колеса, щоб принаймні Сократ зміг розумно мислити.
Як бачите, цей папуга був надзвичайно розсудливий птах, якого мало що могло спантеличити. Сократ належав до породи, представники якої були дуже малі й барвисті; скидався на клоуна, однак не надто любив чути це порівняння. До того ж він був справді старий, як це часто трапляється серед папуг, мав майже сто років, тобто набув невимовного життєвого досвіду.
Те, що Сократ умів так бездоганно розмовляти, було легко пояснити: він їздив країною не лише з татом Діком та мамою Дік, але й з дідусем Діком та бабусею Дік, які також були лялькарями, і прослухав усі вистави сотні разів, поки їх усі вивчив. А оскільки він був надзвичайно кмітливий, через що, до речі, і звався на честь відомого грецького філософа, то міг користуватися цим величезним словниковим запасом так само вдало, як якийсь професор.
Тато Дік знайшов міцну довгу гілку, яка мала правити за важіль. Мама Дік міцно схопилася за вагончик і підняла його. Віллі, Уллі та Доллі, три віслюки, з усіх сил почали тягнути – і за кілька спроб вагончик вдалося поставити на колеса. Той бік, на якому він лежав, був увесь у грязюці, але дощ незабаром її змив. На щастя, нічого не зламалося.
Подружжя залізло у вагончик і запалило каганець. Разом прибрали перекинуті речі й все акуратно поскладали. Тоді сіли одне навпроти одного за маленьким столиком в обідній ніші, взялися за руки й стурбовано перезирнулися. Ніхто не мав охоти лягати спати.
Мама Дік раз у раз зітхала й постійно повторювала:
– Що ж ми тепер будемо робити, тату Дік?
А тато Дік щоразу відповідав:
– Не знаю.
Нарешті Сократ обтрусив пір’я і надувся:
– Чекати й пити чай, – пробурчав він.
Справді, чогось кращого, аніж просто зігрітися чаєм, годі було вигадати.
Уллі, Доллі та Віллі стояли перед вагончиком серед дощу та бурі. Вони не опиралися, адже звикли до такого. Але цього разу схилили голови та повісили вуха.