До барлогу від тернівника шлях неблизький – тим паче для коротких їжакових лапок. Тричі їжак Петро мусив згортатися в клубок, закочуватися в кущі й ховатися в листі – спершу на великих, нашвидкуруч збитих із гілляччя ношах несли ведмедя Дмитра, зі шкури якого, пробитої в багатьох місцях, мляво сочилася кров, а сам він важко дихав; тоді поверталися, а відтак несли ведмедицю Ірину, яка тихо схлипувала уві сні.
Біля барлогу їжак Петро застав і дрозда Марка, і білочку Катю, і ще багатьох знайомих і незнайомих лісових мешканців, та головне – там був вовк Мелетій.
– Учителю, – кинувся до нього їжак, – там Оленка!
– Де?! Я її шукаю! Ти знаєш, де вона?
– Так… Її поранено. Гнат і Пилип затягнули її в запасний хід, а сам хід завалили. Лаз веде отуди, до старої сосни…
– Біжімо!
Вовкові легко сказати «біжімо» – але не так легко бігти їжакові…
Коли їжак Петро притюпав до сосни, вовк Мелетій уже витяг із нори ведмедівну Олену й зализував їй рану, а дрозд Марко за командою вовка кинувся по лікаря, їжакові не залишалося нічого іншого, як чекати.
Лікар – якийсь незнайомий дятел – старанно обстукав рану і послав пташок по чисту воду. Ті приносили її в дзьобах, і він промивав ведмедівні Олені обличчя. Тоді послав вовка по якесь зілля, яке має зняти біль, коли ведмедівна прокинеться.
– Жити буде, – нарешті виніс свій присуд. – Але зір уже не відновиться. Очі врятувати неможливо. Буде сліпа…
Вовк Мелетій аж завив. Воно й зрозуміло – сліпому звірові вижити в лісі непросто. Є, звісно, нюх, який у багатьох звірів чи не важливіший від зору, – та все ж…
І тут раптом дрозд Марко голосно випалив:
– Не хвилюйтеся, читати буде!
– Яке читати, птахо?! Ти з переляку геть з глузду зсунувся?! – обурено загарчав вовк Мелетій.
– Я знаю, що кажу, – наполягав дрозд Марко. – Я тобі, Петрику, ще зранку казав, що зробив відкриття, але ти відмахнувся. Ну, від справжніх винахідників спершу завжди відмахуються…
– Яке ще відкриття?! – вовк Мелетій підійшов упритул до дрозда і буквально пропікав його очима.
– Підручники їжака Петра усі в дірочках. Він, коли спить, їх під подушку кладе, щоб знання уві сні засвоювалися. А голова в нього колюча і часто з подушки скочується на книжки.
– Ну і що?! – вовк утрачав терпіння.
– А те, що в тих дірочках є система. Кожну літеру означає своя комбінація дірочок! І тепер ці підручники можна читати не очима, а крилом, дзьобом, носом, лапою… Або пальцями, у кого є пальці… Отаке моє відкриття! Так що ведмедівна Олена читати буде – а хто може читати, той уже не пропаде…
А тоді, почервонівши, додав:
– І ще в неї є ціла пляшка меду. Правда ж, білі ведмеді його не їдять?..
…Ведмедівна Олена прокинеться вже навесні. Вовки занесли її до барлогу, і там хворий сон поступово перейшов у здорову зимову сплячку.
Природа нарешті змилостивилася – затяжній відлизі настав кінець. Уже до вечора ліс накрила іще тоненька, але вже доволі пухка й пахуча ковдра снігу. Третього снігу.
Відтак сніжило цілу ніч, і коли зранку вовк Мелетій прийшов до тернівника, щоб забрати пляшку з медом і занести її до барлогу, снігу йому було вже по коліна. Вовк обіцяв навідуватися й наглядати за ведмедівною Оленою – він-бо в сплячку не впадає. А на той випадок, якби хворій раптом стало зле, з нею в барлозі залишився дрозд Марко. Він сам зголосився, бажаючи спокутати свою провину.
А їжак Петро, провівши вовка Мелетія, уволю поїв кисличок та сушених грибів – і вклався спати.
До весни треба добре відпочити – бо навесні в їжака Петра буде дуже складна й відповідальна робота. Навесні вони із дроздом Марком відкриють у лісі нову школу – для незрячих звірят. Крім ведмедівни Олени та інших травмованих звірів і пташок, у ній навчатимуться кроти. Вони-бо сліпі від народження, тож грамоти досі не знали…
