…Зранку їжака Петра розбудило далеке неясне гудіння. Після вчорашніх хвилювань спав він дуже чутливо, тривожно, часто прокидався. Снилися якісь слизькі холодні жахи. Гудіння спершу теж ніби виринуло з такого жаху, але ставало все ближчим – і страшний сон плавно переходив у страшну яву. Так гудуть лише оті блискучі рухомі коробки, на яких пересуваються люди. Автомобілі – так, здається, називав їх вовк Мелетій.
Їжак Петро прислухався – гудіння було гучніше й важче, ніж тоді, коли воно врятувало його від ведмедів. Схоже, наближався дуже великий автомобіль – і не один…
Схопившись із ліжка, він кинувся у свій схрон. Там було ще геть темно, зі щілини пробивалися лише перші відблиски світанку, однак дрозд Марко сидів перед розгорнутим підручником і ніби читав – хоча літер на сторінці ще годі було розібрати.
– Привіт, друже! – вигукнув дрозд Марко. – А я зробив відкриття!
– Зачекай зі своїм відкриттям! – відмахнувся від нього їжак Петро. Не до цього зараз. Чуєш: облава починається?!
Автомобілі – аж три, й справді набагато більші й потужніші – тим часом зупинилися коло тернівника.
– Здєсь це мєсто! Я узнав! Глуши мотори, отсюда начінать будем, – почувся знайомий голос. Кричав саме той тип, що поцілив пляшкою у ведмедя Дмитра, – син начальника.
Гудіння припинилося, натомість чулися інші звуки – скрегіт, клацання, гупання. З автомобілів вилазили люди й готували якесь начиння.
– Марку, – шепнув їжак дроздові, – тепер тобі нічого не загрожує. Ніхто тебе тепер не чіпатиме. Вилітай звідси й стеж за цими людьми. Тільки обережно, тримайся на вершечках дерев, бо коли стрілятимуть, щоб тебе випадково не зачепило.
– А вони стрілятимуть?! – із жахом запитав дрозд Марко.

– Так. Чуєш клацання? Це рушниці. Я чув ці звуки тоді, коли тут проходили мисливці.
– А мене точно не чіпатимуть? Навіть вовк Мелетій?
– Який вовк, Марку?! – аж розсердився їжак Петро. – Він тепер про свою шкуру дбає. Якщо після того, що сталося вчора, він узагалі в лісі залишився…
– Ну, якщо ти такий певний, то я лечу. – І дрозд кинувся до виходу.
Облавники тим часом, схоже, приготувалися, і син начальника командував:
– Ще раз напомінаю: на пораженіє не стрілять! Только сєті і снотворні патрони! Возьмьом живими, то получим гроші, а возьмьом трупи, то піняйте на себе. Зоопарк за трупи не платить – у них там і так, хе-хе, самі трупи… Первая група налево, друга – направо, остальниє – за мной!
Якийсь час було тихо – а тоді почалося: розлючений ведмежий рев, крики, постріли, знову рев – розпачливий, болісний; знову постріли, постріли, постріли, крики…
Дрозд Марко, який усе бачив, розповів відтак, що ведмеді поводилися вкрай легковажно. Ведмідь Дмитро, здається, вирішив, що облавники мусять розбігтися від самого його вигляду. Тож коли зрозумів, що барліг оточено, вони з ведмедицею Іриною відкрито кинулися в атаку. Ведмедицю підбила чи не перша куля – влучила в шию, й Ірина звалилася просто на порозі барлогу. Тільки й устигла, що болісно заревіти…
А ведмідь Дмитро йшов напролом. Кулі його, здається, не брали. Точніше, вони влучали – але він на це не зважав і, розлючений, сунув на облавників, мов гора.
У якусь мить здалося, що він переможе – один гурт нападників кинувся навтьоки, кілька з них навіть покидали рушниці. Але було ще два гурти, які стріляли, стріляли – тепер уже ведмедеві в спину, не зважаючи навіть на те, що можуть випадково поцілити й у своїх утікачів. І син начальника репетував: «Не бійтеся! Всьо харашо! Сєйчас снотворне подєйствує!»
Чи то справді подіяло снотворне, а чи одна з куль усе-таки влучила в якесь вразливе місце, – але раптом, ледь-ледь не дотягнувшись до найнезґрабнішого з утікачів, ведмідь Дмитро важко грьопнувся долілиць у кущі, й луна рознесла по лісу його останній приглушений рев – розпачливе ридання…
А тим часом частина облавників увірвалася в барліг і накидала сіті на ведмежат…
* * *
Винести з бурелому одразу всіх ведмедів облавники не могли. Першими несли ведмежат – Іґната й Філіпа. По них не стріляли – певно, боялися ненароком забити на смерть, і тоді зоопарк не заплатив би. Накинули сіті – й так у сітях і винесли. Зі свого схрону їжак Петро чув, як Іґнат і Філіп скавчали, але вже не виривалися – певно, геть знесиліли.
Залишивши малих, облавники повернулися в ліс – забирати дорослих ведмедів. У тернівнику все стихло, чулося лише скиглення ведмежат. І їжак Петро зважився вибратися надвір – може, хоч чимось зуміє їм допомогти. Звісно, це було ризиковано, та й облавники, певно, залишили якусь охорону – та навряд чи вони зважатимуть на якогось там їжака, який ані сильний, ані проворний, тож звільнити ведмежат просто не зможе.
Остерігатися треба було хіба великих кирзових чобіт – наступивши ногою в такому чоботі, їжака можна й покалічити. Ну, або хтось із облавників, побачивши його, захоче привезти своїм дітям із лісу живу іграшку…
Підкравшись ближче, їжак Петро впевнився в тому, що охорони не залишали, бо в цьому не було потреби – автомобіль був величезний, і в нього на спині стояла така ж величезна залізна клітка, замкнена на чималенький підвісний замок. У клітці хлипали Іґнат і Філіп.
– Хлопці! – пискнув до них їжак Петро. – Іґнате, Філіпе! Чуєте мене?
– Це ти, Петрику? – ведмежата дивилися на нього згори, із-за ґрат, і їхні очі були повні сліз.

– Я! Тримайтеся, не плачте… Головне, що ви живі! Отже, ще поборетеся…
– Ми вже не поборемося, Петрику, – хлипнув Філіп.
– Ні, розпач – це найгірше! Не впадайте в розпач! Звільнити вас я не зумію – але, може, щось інше для вас зробити? Принести щось чи переказати комусь…
– Урятуй Оленку! Ти не сильний, Петрику, – але ти розумний і сміливий. Ти зможеш – урятуй Оленку!
– Кого? – здивувався їжак Петро. – Альону?
– Та Оленка вона… Оленка… А ми – Гнат і Пилип. Ці всі модні штучки не мають значення… Не потрібні вони! Врятуй Оленку!
– А що з нею? Де вона?
– Вона визирнула в щілину, коли все це почалося, – навперебій кинулися розповідати Гнат і Пилип. – І їй куля влучила просто між очі… Все обличчя в крові… Але то не звичайна куля, там якась рідина всередині…
– Я знаю, це снодійне. Вони не хотіли вас убивати, а лише приспати і живими здати в зоопарк.
– То вони тата й маму теж не вбили?! Це добре! Але зоопарк…
– То де ж Оленка?
– Вона заснула від тієї кулі. І коли тато й мама пішли в бій, ми затягнули Оленку в один із запасних виходів із барлогу. У той, що веде на північ. А сам вихід завалили, так що зсередини й не скажеш, що там є лаз.
– А вона там не задихнеться?
– Ні, повітря з іншого боку надходить. А лаз веде до старої сосни, просто з-під коріння в неї виходить. Ти листя там розгребеш і побачиш… Урятуй її!