Поговорити з вовком Мелетієм їжак Петро вирішив наступного ранку. Зазвичай учитель приходив до школи першим, і доки посходяться учні, був час для короткої бесіди. Заводити довші балачки заєць Микола не радив – надто вже вовк хитрий і непередбачуваний.
Але сталося не так, як гадалося: Петро прийшов до школи ще на зорі й довго чекав, заховавшись у кущах, – однак Мелетія цього разу супроводжувала ціла зграя учнів-вовченят. Не було іншої ради, як чекати закінчення уроків і сподіватися, що вовк залишиться сам, коли спровадить усіх школярів. Їжак Петро нервував і був не таким уважним, як завжди, тож учитель навіть кілька разів зробив йому зауваження, дуже потішивши цим увесь хижий клас, якого дратували успіхи вискочки-новачка. Їжакові, зрештою, ці зауваження були хоч і неприємні, але корисні – після них йому не так допікали хижі однокласники. Відтак були аж три уроки фізкультури – але тепер їжак не скористався ними, щоб якомога швидше чкурнути додому, а лише вдав, що йде, а сам по-пластунськи, ховаючись у листі, повернувся в кущі біля школи і якомога глибше там задикувався.
Час тягнувся нестерпно довго, і їжак Петро, щоб трохи розвіятися, почав добирати нові назви для рідної країни, однак тепер навіть це його не розважило, і він нічого путнього придумати не міг.
Нарешті скінчилися уроки, нестерпно повільно розходилися учні, мало не в кожного з них було до вчителя ще якесь запитання, вовченята відтак захотіли ще пограти на галявині у футбол, але вовк Мелетій усе-таки їх спровадив.
Про всяк випадок їжак Петро ще трохи почекав, а тоді вибрався зі свого сховку.
– Ну, і чого ти тут? – накинувся на нього вовк Мелетій. – Про те, що не витримуєш нашого режиму й хочеш покинути навчання, міг би мені й на уроці сказати.
– Ні, пане вчителю, я не хочу покидати навчання. Просто в мене до вас повідомлення, яке просили передати віч-на-віч, без сторонніх вух.
– Повідомлення, кажеш? Віч-на-віч? – здивувався вовк. – Ну-ну…
Коли їжак розповів про майбутню облаву, вовк Мелетій якось дивно зітхнув і мовив:
– Не вплутувався б ти в це, хлопче!
– Я не вплутувався, пане вчителю. Я лише переповів, та й усе. Решта мене не обходить. Учитель Микола казав, що ви самі знаєте, як учинити. А ще казав, що він і сам міг вам це розповісти, але побоюється, що ваш інстинкт може взяти гору над учительською солідарністю.
– Хе-хе, впізнаю Миколу, – хижо осміхнувся вовк Мелетій. – Отепер я тобі вірю.
А тоді пропік їжака очима й загарчав:
– Усе сказав? То марш додому, й щоб нікому про це ані пискнув!
Наляканий їжак Петро кинувся від нього в кущі так швидко, як тільки міг.
* * *
Утім, додому він вирішив не поспішати. Надто вже різко спроваджував Мелетій вовченят-футболістів. Надто вже розсердився, побачивши, що їжак весь цей час ховався в кущах. Мало того: одразу після розмови кинувся обнюхувати довколишні кущі – чи не ховається там хтось іще. І дерева старанно обзирав – чи нема де цікавих пташок. Отже, на когось чекає – і теж хоче, щоб розмову ніхто не підслухав.
Тут на стежці почулися важкі кроки, і їжак Петро миттю скрутився в клубок, закотився в найближчі кущі й загорнувся в листя. Зустрічатися з ведмедем – а в тому, що до школи йшов саме він, не могло бути ані найменшого сумніву, – їжакові зовсім не хотілося.
– Ну шо, волк, найшов вора? – не привітавшись, гаркнув ведмідь до Мелетія. Його, вочевидь, зовсім не переймало, підслуховує хтось чи ні. Їжак Петро не встиг відійти далеко, тож добре чув їхню розмову.
– Ще ні, пане Дмитре, – солодким голосом відповів вовк. – Але є обґрунтовані підозри. Одного повзика часто бачили неподалік від вашого барлога, а тепер він раптом кудись зник. І ще один дрозд разом з іншими дроздами на південь не відлетів, а буцімто подався за ними пізніше, аж після другого снігу. Це дуже підозріло, бо на той час він уже не міг їх наздогнати. Я підозрюю, що…
– Ти мені мозги не пудри, старий хрич! – раптом заревів ведмідь. – Мене не касається, шо ти там собі підозрюєш! Ти мені вора винь да полож, а не викручуйся! З мене весь ліс насміхається, а я сколько терпеть должен?!
– Не хвилюйтеся так, пане Дми…
– Я тобі не пан! Пани в селі, а в нас господа! Господін Дмітрій – так мене слєд називати! Пойняв, сіра шкура, чи нє?!
– Зрозумів-зрозумів, – аж захлинався вовк. – Усе буде добре, я того клятого злодюгу з-під землі дістану… Але ви розумієте, пане Дми… гм…, ґосподін Дмітрій, є одна серйозна проблема.
– Яка ще проблема? Той вор чи не той, мене не обходить. Кого принесеш, того й розорву! В назіданіє іншим! І ніхто й рявкнуть не посміє, бо і його розорву! Не знаєш, хто вор, то признач першого-ліпшого. Разві я тебе должен учить?! Прінесьош – озолочу, нє прінесьош – тебе розорву! Пойняв?
– Ні-ні, пане… гм… ґосподін Дмітрій. Проблема не в злодієві. Його ми піймаємо. Тут інша справа. У мене скрізь є свої аґенти, навіть у селі. І вони мені цілком таємно переказали, що люди на вас облаву готують. Що той нахаба, який у тернівник на автомобілі заїхав і якого ви так красиво з лісу прогнали, виявився великим цабе серед людей. І він вам тепер хоче відомстити, збирає слуг і рушниці… То знаючі звірі радять вам на якийсь час у сусідній ліс переселитися…
– Што-о-о-о?! – ведмідь заревів так, що, здавалося, затремтів увесь ліс. – Ти, вош сєрая, хоч понімаєш, кому таке говориш?! Ти, шкапа облєзла, думав, так легко мене здихатися?! Нє вийдєт!
Вовк болісно заскімлив – видно, не вдалося йому ухилитися від важкої лапи розлюченого ведмедері.
– Я тут хазяїн, і все будете танцювать під мою дудку. Все – і звєрі, і люді! Пойняв мене, обізяна облєзла?!
– Так… так… зрозумів… відпустіть… ґоспо… дін Дмітрій…
– Вот так. Даю тобі два дня. Шоб до істєчєнія цього срока вор був у мене в зубах! Інакше піняй на себе…