…За кілька наступних днів їжак Петро став лісовою знаменитістю. Це ж треба, такого ще ніколи не було! Ця новина затьмарила навіть пограбування барлогу. Справжня сенсація: їжак перейшов у школу для хижих звірів! Отаке миршаве, хирляве, колюче – і собі туди ж…
«Вискочка! Нахаба! Кого він із себе корчить? Хижака?! Ну, нічого – там йому швидко голки пообламують. Просто посеред уроку зжеруть, та й по всьому», – шептались одні. «Який безстрашний! Який розумний! Молодець! Далеко піде, якщо не зжеруть на перерві», – захоплювалися інші. Хтось навіть пустив чутку, буцімто це їжак Петро викрав із барлогу мед – щоб довести вовкові Мелетію свої здібності до хижачого навчання. Утім, ця ідея не прижилася – всі розуміли, що за такі жарти ведмідь Дмитро не задумуючись роздер би на дрібні шматочки самого вовка Мелетія. І не зважив би на те, що той учить його дітей…
Усі ці чутки їжакові Петру старанно переповідала щовечора білочка Катя, щиро захоплена його вчинком. Але він на це не зважав – на те вони й звірі, щоб пащекувати. Завтра в лісі ще щось станеться – й обговорюватимуть уже те, а про нього забудуть. Слава – штука химерна й минає так само швидко, як і приходить.
Утім, навіть якби їжак Петро й хотів зі своєї раптової слави запишатися, у нього все одно нічого б не вийшло. Однокласники не давали йому такої змоги. Хижі учні сприйняли його появу в їхній школі вкрай агресивно – за найменшої нагоди воліли зачепити, вкусити, дряпнути, накапостити. Дивилися на нього не як на шкільного товариша, а як на потенційну здобич. Щойно вовк Мелетій обертався посеред уроку до дошки, як біля Петрового носа клацали чиїсь зуби або пролітали чиїсь пазури. Треба було не лише уважно слухати й старанно запам’ятовувати все, що розповідає учитель, а й щомиті стерегтися нападу чи підступу, – а це було дуже й дуже непросто. Секундне розслаблення могло обернутися для їжака Петра каліцтвом, а то й гірше… Проте вовк Мелетій був задоволений новим учнем, а іноді навіть наказував своїм хижим вихованцям брати з нього приклад, – що теж не додавало їжакові Петру прихильності однокласників…
Рятувала лише фізкультура, яка починалася одразу після головних уроків, їжак Петро був від неї звільнений, і це давало йому шанс більш-менш безпечно дістатися додому, доки однокласники зайняті марафонським бігом чи відпрацьовуванням прийомів айкідо. Удома, швиденько перекусивши, їжак Петро сідав за домашні завдання. Увечері його навідувала білочка Катя й розповідала останні новини, а вночі він тихесенько проникав у схрон, щоб занести дроздові Маркові трохи припасів і підбадьорити друга – тривала самотність і неможливість розім’яти крила кепсько впливала тому на нерви. Щоб знайти другові хоч якесь заняття, їжак Петро заніс йому кілька своїх підручників – тих, якими на уроках вовка Мелетія не користувався.
– Які вони в тебе дірчасті! – побурчав дрозд Марко. – Ну, та нічого. Тут в одну щілинку пробивається трохи світла, то вдень читатиму.
* * *
Наступного дня, повертаючись зі школи, їжак Петро помітив у тернівнику знайому постать – на нього чекав заєць Микола.
– Ура! – кинувся до нього Петро. – Як добре, що ви повернулися, вчителю! Тут стільки всього сталося, а мені нема з ким і порадитися…
– А як же новий учитель? – посміхнувся заєць Микола.
– Не сердіться… Вас не було, а я прокинувся, і тут ця відлига…
– Я зовсім не серджуся, друже. Навпаки – пишаюся тобою.
– Та я ж нічого… – знітився їжак Петро.
– Ти молодець, – цілком серйозно сказав заєць Микола. – Про тебе тепер навіть у селі говорять. Я ось почув і прийшов довідатись, як тобі в новій школі ведеться. Мабуть, несолодко…
– Дуже несолодко, вчителю. Але то дрібниці. Тут дещо гірше сталося.
І він розповів зайцеві все – про мед, про експеримент і про дрозда в схроні.
Вислухавши, заєць Микола надовго задумався.
Нарешті заговорив:
– Ну, дрозда твого ми врятуємо, це не проблема. Переправимо його вночі в село, та й по всьому. А ось як тебе рятувати…
– Мене? Чому мене? Я зі шкільними розбишаками й сам раду дам. Та й не навічно ж я в тій школі – лише до третього снігу. А там знову сплячка – і навесні ви повернетеся в малинник…
– До весни ще дожити треба, Петрику. А це дуже непросте завдання для того, хто тримає на своїй території пляшку меду, а в схроні – злодія, який викрав цей мед із-під самісінького ведмежого носа. Лише щасливий випадок, що досі ту пляшку ніхто не виявив. Рано чи пізно це станеться, і твій новий учитель сам принесе тебе в зубах перед ясні очі ведмедя Дмитра. Або прикотить, якщо встигнеш у клубок згорнутися. І навіть якщо ти їм розкажеш казочку про дрозда, тобі все одно ніхто не повірить – тим паче, якщо дрозд на той час буде уже в селі.
– Що ж робити?
– Не знаю. Буду думати. А крім того, тут ще дещо є, чого не знаєш ти. Я прийшов попередити: в нашому лісі скоро буде облава. Той тип, який ведмедя Дмитра цією пляшкою по лобі тріснув, виявився сином великого начальника…
– Кого-кого?
– Начальники – це такі люди, які сильніші від інших і через це вирішили, що їм усе можна. Ну, як ведмеді в нашому лісі… Лише в людей сила не в м’язах, а в таких спеціальних папірцях, які називаються гроші. У кого їх багато, той може все, а на інших не зважає.
– Зрозуміло.
– Отож цей син начальника на ведмедя Дмитра образився не менше, ніж ведмідь на нашого невдаху-крадія. І тепер готує облаву.
– А ви звідки про це знаєте?
– Та є в мене в селі один друг. Розумний і хитрий. У людей живе, але гуляє, де собі хоче.
– Кіт?
– Еге ж, кіт Тимофій. А ти, бачу, теж непогано поінформований, – усміхнувся заєць. А тоді серйозно продовжив: – Ото я й думаю, що незле було б ведмедів про це попередити. Хай переселяться кудись у сусідні ліси – і що далі, то краще. Бо з людьми, а тим паче такими, жарти погані.
– О, тоді в нашому лісі набагато спокійніше стане.
– Ну, це ще не факт, хоча все можливо. Але є питання: хто їх попередить? Мене вони й слухати не захочуть – як і тебе. А ось твого нового вчителя, може, й послухають. Я, звісно, міг би й сам з Мелетієм поговорити – але він усе-таки вовк. А я, як ти розумієш, заєць. Інстинкти ж часто беруть гору над учительською солідарністю.
– Я зараз-таки з ним поговорю! – скинувся їжак Петро.
– Ні, не зараз. Тут треба все продумати, щоб і паніку в лісі не посіяти, і щоб справа вдалася. Найкраще вибрати такий момент, коли ви будете з вовком Мелетієм на самоті. Щоб ніхто не чув і навіть не підслухав. Бо чутки – справа кепська, ніколи не знаєш, як вони все повернуть…