Брехати, ясна річ, не можна – але що мав робити їжак Петро, коли йшлося про життя його друга, який до того ж не раз рятував життя йому?.. Звісно, він сказав вовкові неправду про сусідове бажання міґрувати на південь, де краща горобина, – однак сам тепер був майже певен у тому, що в мед ведмедівни Альони вмочав свого дзьоба саме дрозд Марко. Все збігалося: підозри вовка Мелетія про те, що в барлозі побував птах, до того ж розумний та хитрий, який зумів не залишити після себе запаху й сліду; і дивна поведінка Марка, який в останній момент не полетів з іншими дроздами на південь, а залишився в лісі заради якогось таємничого досліду, справжнього експерименту. І він останнім часом чомусь дуже цікавився саме ведмедями…
Але навіщо Маркові мед? Дрозди ж меду не їдять – як, зрештою, й інші птахи. Та якщо припустити, що мед потрібен був йому задля якогось досліду, тоді все зрозуміло. Їжак Петро добре знав свого друга й сусіда – заради цікавого досліду той не задумуючись міг ризикувати життям, пробираючись навіть у ведмежий барліг. І, звісно, не подумати про жахливі наслідки… Справжні дослідники – вони такі, їм дослід важливіший за все на світі, навіть за власне життя, не кажучи вже про репутацію…
І тут увагу їжака Петра привернула пляшка – ота, яку пожбурив у кущі нахаба з гуркотливої коробки, випадково поціливши в лоба ведмедеві Дмитру. Вона так і залишилася в кущах, але Петро був певен, що раніше пляшка лежала інакше – горлечком донизу, й до неї вже приліпилося кілька коричневих листочків. А тепер горлечко було припідняте й зісперте до стовбурця тернового куща. Та головне – у пляшці був саморобний корок зі шматочка сухої гілки, старанно дібраного за товщиною горлечка. Звісно, було зроблено все, щоб замаскувати пляшку: наліплено на неї старого листя, надламано над нею тернову гілочку так, щоб прикрити горлечко від сторонніх очей. Той, хто заходить сюди вряди-годи, таких дрібниць не помітить, але їжака Петра, який знає тут кожну билинку, бо від цього може залежати його життя, – не обманеш…
Тихесенько підійшовши ближче до пляшки, він почув різкий запах полину – хоча сам полин тут не ріс. Зрозуміло: це теж маскування…
Їжак Петро обнюхав корок і переконався, що крізь нього справді тоненько просочується запах меду. Відкривати не став: якщо випустити цей запах, вовк Мелетій за дві-три хвилини буде вже тут – і доводь тоді, що ти їжак, а не пташка…
Прибрати звідси пляшку? Занести до лісового озерця і втопити там? Гарна ідея, але не для їжака – він таку велику посудину не підніме; а якщо котитиме, то розіллє мед, і його легко знайдуть за слідом. Не кажучи вже про те, що спробуй прокотити через пів лісу пляшку, щоб цього ніхто не помітив…
Ні, найкраще було все поки що залишити так, як є, і пошукати винуватця. Дрозд Марко не міг утекти далеко – у цьому їжак Петро був певен. Очевидно, раптова відлига перервала його експеримент. Каприз погоди – надміру теплий грудень – став на заваді славетному дослідникові. І тепер він відсиджується десь у закамарку, сподіваючись на те, що скоро випаде третій сніг, ведмеді знову поснуть, і він продовжить свій дослід…
Єдиним у тернівнику місцем, де можна більш-менш надійно сховатися, був… схрон їжака Петра. Звідти теж війнуло полином – отже, сумнівів уже не було: невдаха-дослідник затаївся саме там.
– Ну, і як це називається? – спитав їжак Петро, протискаючись до свого схрону. – Дроздосвинство?
– Вибач, друже, – почувся шепіт із найдальшого кутка. – Я не мав іншої ради. Я тут одну речовину для експерименту припас, а експеримент мені перервали. Звісно, треба було запитати дозволу, але я не хотів тебе будити. Правда ж, ти й так дозволив би мені тут заховатися?
– Я все знаю, Марку. І про мед, і про погрози ведмедя, і про розслідування вовка Мелетія…
– Розслідування?! – жахнувся дрозд. – То вони мене вже шукають?
– Поки що не тебе. Вони шукають злодія, але не знають, хто це. Ти їм забив баки своїм полином. Але певен, що вовк Мелетій щось підозрює. Я сказав йому, що бачив тебе перед другим снігом, і ти збирався міґрувати на південь. Та хтозна, чи він мені повірив… І пляшку ти погано замаскував: я її знайшов, то й вовк рано чи пізно знайде…
– Друже, я… ти й не уявляєш, який я тобі вдячний… Якби не ти, то я б…
– Та годі, Марку. Що сталося, те сталося. Тепер треба думати, як із цього виплутуватися. Але ти мені одне скажи: нащо тобі той клятий мед? Який дослід ти задумав цього разу? Бо про все можна здогадатися – але це понад мої сили…
– Та, розумієш… – знітився дрозд Марко. – Я дуже багато чув про те, що на півночі живуть інші ведмеді – білі. Вони там у снігах, у льодах мешкають… А взимку, коли сніги й льоди до нас приходять, ці білі ведмеді теж мають у наші краї забрідати. То мені й стало цікаво: чи їдять вони мед? Ну, бо наші, бурі ведмеді мед понад усе полюбляють – то я й подумав, що білим він теж має смакувати…
