– Ану стій, хлопче! – раптом гаркнув хтось йому просто у вухо.
З переляку їжак Петро підстрибнув і миттю скрутився в клубок.
– Ха-ха-ха-ха, – зареготав голос. – Не бійся! Я не голодний, їсти тебе не буду. Якби хотів, то давно б уже відкусив твого безпечного довгого носика. Ха-ха-ха! Вилазь! Поговорити треба.
Ага, це вовк Мелетій. Він уміє нечутно підкрадатися – а їжак Петро ще й замислився і не думав про небезпеку…
– Слухаю вас, пане вчителю, – їжак шанобливо висунув носика, але повністю розкриватися не став: хтозна, що насправді замислив цей хитрющий і, кажуть, дуже розумний хижак.
– Ану зізнавайся, куди це ти поночі дибаєш?
– Додому, пане вчителю. Я подругу проводжав, однокласницю…
– Хе-хе-хе… Однокласницю, кажеш? Ну-ну… І часто ти так її проводжаєш?
– Ні, пане вчителю. Вона дуже рідко в гості заходить. Каже, що їй у тернівнику не подобається. Кущі дуже колючі.
– Колючі, кажеш? Ну-ну… І ти колючий, і кущі колючі, а вона все-таки приходить. Хе-хе… А коли другий сніг випав, ти теж її проводжав?
– Ні, я тоді спав. Їжаки в таку пору впадають у сплячку.
– У сплячку, кажеш? Ну-ну… А чого ж тепер не спиш?
– Мене ведмеді розбудили.
– Хе-хе… Розбудили, кажеш? Ну, вони весь ліс розбудили… Знаєш, що в них сталося?
– Знаю, пане вчителю.
– І що ти про це думаєш?
– Нічого. Я спав і нічого не чув.
– Логічно. Коли щось трапляється, то ви всі спите і нічого не чуєте. Хе-хе…
– Я справді спав, пане вчителю.
– Та вірю, вірю… Не бійся. А хто тут ще мешкає, у цих, хе-хе, колючих кущах?
– Дрозд Марко, пане вчителю.
– Дрозд, кажеш? Ну-ну… І де він, твій дрозд?
– Певно, мігрує. Я його ще перед другим снігом бачив, і він саме збирався кудись на південь. Казав, що там горобина краще родить…
– Ну-ну… Хай міґрує. Доміґрується… А більше нікого тут немає?
– Улітку горобці виводили потомство, і синички, і жайворонки чубаті. Але вони давно в село перебралися. Узимку там їжі більше.
– Чубаті, кажеш? Хе-хе… Посмітюхи[1] вони, а не жайворонки, хлопче. Ну, та біс із ними. Живи собі…
Вовк Мелетій хотів уже йти – але тут їжака Петра щось мов підштовхнуло зсередини:
– Вибачте, пане вчителю! А можна вас попросити?..
– Що-о-о-о?! – здивувався вовк. – Попросити, кажеш? Ну-ну… Він сів і зацікавлено витріщився на їжака.
– Наша школа закрилася до весни. А я все одно прокинувся, і мені нема чим зайнятися. А вчитись я дуже люблю. Можна, я поки що у вашу школу ходитиму? Доки третій сніг не випаде… Будь ласка…
Вовк направду здивувався. І навіть, здавалося, розгубився.
– Ну, у мене школа для хижаків, хлопче…
– Але ж я теж хижак, пане вчителю. Не такий великий, як ви, звісно, але на гадюк і мишей полюю. Візьміть мене, я буду дуже-дуже старатися…
Вовк якось дивно глянув на їжака Петра і зітхнув.
– Мої розбишаки тебе загризуть…
– Я розумію, що це небезпечно, пане вчителю. Але буду боронитися.
– Боронитися? А ти знаєш, що в мене половина уроків – фізкультура? Біг на короткі дистанції, біг із перешкодами, біг марафонський, боротьба вільна, боротьба класична, карате, тхеквондо, джиу-джитсу, айкідо, стрибки в довжину, стрибки у висоту… Ти хоч щось із цього подужаєш?
– Ні, пане вчителю. Але на уроках мови, літератури, історії, географії, природознавства я не пастиму задніх.
Вовк знову якось дивно глянув на їжака Петра і сказав, ніби вилаявся:
– Гуманітарій…
– Ні, бестіарій[2], – бовкнув Петро.
Вовк аж застиг, не чекаючи такого нахабства.
– Я ж лише їжак, пане вчителю, – зібравшись на силі, Петро якомога спокійніше глянув вовкові в самісінькі вічі.
– Ну в тебе й характер, хлопче! – здивувався Мелетій. – А чим за уроки платитимеш?
– Платити? – їжак Петро розгубився. Зайцеві Миколі учні не платили нічого… – У мене є трохи сушених кислиць… і грибів…
– Ха-ха-ха-ха! – розреготався вовк Мелетій. – Сам їж таку гидоту! Ха-ха-ха!
А тоді раптом посерйознішав, пропік поглядом їжака Петра і сказав:
– Гаразд. Ти єдиний, кого вчитиму безплатно. Усього, крім фізкультури. Завтра о пів на дев’яту приходь під найвищий дуб на великій галявині. Якщо за ніч передумаєш і не прийдеш – я не ображуся.
Обернувся і зник за кущем.
[1] Жайворонка чубатого (латиною Galerida crystata) – птаха з родини жайворонкових ряду горобцеподібних – справді в народі називають посмітюхою, бо він полюбляє шукати собі поживу в придорожній пилюці.
[2] Гуманітарними називаються науки, які вивчають людину в її духовній, розумовій, моральній, культурній та суспільній діяльності. Відповідно, той, хто схильний до цих наук, і є гуманітарієм, – на противагу, скажімо, людям із математичним чи технічним складом мислення. Натомість бестіаріями (від латинського bestia – звір, тварина) у середньовіччі називали книжки з описами тварин.