…– А-а-а-а-а-а-а-а-а-а! Де мій мед?! Хто зжер мій мед?! Яка парнокопитна свиня?! Яка коза недорізана пхала свого дзьоба до мого меду?! А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!
Від цього вереску, що раптом накрив чи не весь ліс, їжак Петро скинувся з ліжка і вибіг надвір. Довкола було багато сірого – дерева й кущі стояли без листя, – але дуже часто це сіре плавно переходило в коричневе. Та й опале листя де-не-де зберегло жовтий або темно-червоний колір. Але ягоди на кущах терену були сині-синіські, небо над головою – блакитне, а хмаринки в ньому – білі.
– Ура! – і собі закричав їжак Петро. – Мови повернулися!
Він спершу навіть не зрозумів, що сон закінчився. І лише коли крикнув сам і його радісний вигук геть загубився на фоні гучного реву ведмедівни Альони, їжак Петро збагнув, що його сплячку перервано.
Він глибоко вдихнув лісове повітря, струснув головою, остаточно проганяючи сірі марева, й задумався. Весною не пахло – у повітрі все ще витав дух запізнілої осені. Отже, другий сніг, попри прогнози зайця Миколи, все-таки розтанув, а третього ще не було. Неочікуване потепління розбудило ведмедівну Альону, а вона – весь ліс…
– А-а-а-а-а! – ревіла Альона. – Іґна-а-а-ат, це ти зжер, ти, ти!
Кожне «ти» супроводжувалося добрячим, хоч і глухим, гупанням: видно, сестричка знала лише один спосіб розбудити братика – щосили врізати йому кулаком у живіт.
– Альона дура, Альона псіх, Альона гавкає на всіх! – сонно відбивався Іґнат. – Потрібен мені твій мед – у мене свого завалісь! І взагалі, я спав…
– А-а-а-а-а, то це ти, Філіп! – знову гупання. – Ти зжер мій мед! Он які губи липкі!
– Та не брав я твого меду! Одклейся, ідіотка! Сама сожрала, а на нас наговаріваєш! Он ще й до папиного добиралася…
– Што-о-о-о-о-о?! – густий бас ведмедя Дмитра розітнув повітря. – Да я вам щас…!!!
«Ну, це надовго», – зітхнув їжак Петро і потупцяв до комори – після сну треба було підкріпитися. Заніс до хатини трохи припасів – трійко сушених грибів, жменю кисличок. Умився, застелив ліжко, попоїв.
«Ну, і чим тепер зайнятися?» – думав він, відмахуючись від ведмежого реву, який усе не вщухав. Навпаки – набрав нових обертів, бо до сварки долучилася ведмедиця Ірина, а її навіть сам ведмідь Дмитро побоювався – надто вже важка в неї лапа…
Їжак Петро вийшов надвір, роззирнувся в пошуках свого друга дрозда Марка – але того ніде не було.
«Прогуляюся трохи», – вирішив їжак Петро, і ноги самі повели його до малинника. Але й там було тихо, зайцем Миколою і не пахло.
Зітхнувши, їжак Петро посунув до високої ялини – може, хоч білочка Катя буде вдома. Дорога туди зайняла йому добрі пів дня, але білочку він усе-таки застав. Вона щойно прибігла звідкілясь, уся така збуджена, розпашіла…
– Ой! Це ж треба, це ж треба такому статися! У нашому лісі такого ще ніколи не було! Це ж буде справжнє розслідування – як цікаво!..
– Привіт, Катю!
– Ой! Привіт, Петрику! Я за всіма цими подіями й не збагнула, що ти щойно прокинувся…
– А що сталося?
– Хіба ти не чув? Ведмеді ж на весь ліс ревли.
– Ну, цього неможливо було не почути. Альонин рев мене й розбудив. Але вони постійно ревуть і б’ються – що ж тут нового?
– А те, що цього разу Альона не просто так ревіла. Мед у неї справді хтось украв! Уявляєш?! Я щойно там була і з вершечка дуба сама все бачила! Ведмеді поснули, а хтось крізь віддушину, коли ще сніг був, заліз в їхній барліг – і поцупив… Зараз я погризу горішок, бо це так хвилююче, мені треба заспокоїтись…
Сонячний хвіст миттю зник серед гілок ялини – але вже за хвилину білочка Катя повернулася з горішком у зубах.
– Я жашпокоююшя, коли їм, – сказала вона. І лише викинувши порожню коробочку з акуратно прогризеною збоку дірочкою, продовжила розповідь:
– Ведмеді запросили старого вовка Мелетія, вчителя школи для хижих звірів. Він у них найрозумніший, тому його завжди запрошують, коли щось надзвичайне трапляється і потрібна порада. Ну, то цей вовк там усе обнюхав – і в барлозі, й довкола. А тоді каже: тут був злодій, і навідувався він сюди не раз, а багато разів. Уявляєш?! Але хто він, сказати, мовляв, не можу, бо той злодій ходив лише по снігу, а сніг розтав – і з ним розтав і запах злодія. Але, каже, можу припустити, що це був птах! Бо якби звір, то він би десь на підходах до барлога слід залишив, – а такого сліду ніде немає, вовк Мелетій величезні кола там намотував і нічого не виявив.
– Якщо птах, тоді на деревах мав запах залишитися, – завважив їжак Петро.
– Так, але ж вовк Мелетій по деревах не лазить.
– Ну, якщо той злодій багато разів у барліг навідувався, то хтось же мусив його бачити.
– Атож! Атож! Вовк Мелетій тепер обходить усіх звірів у лісі й розпитує, хто що чув, бачив чи занюхав. Вони ще з ведмедем Дмитром через це посварилися, бо ведмідь теж хотів обходити й випитувати, а вовк сказав, що той своїм виглядом усіх лише розлякає…
– Зачекай, Катю, – здогадався їжак Петро. – А звідки вовк Мелетій знає, що той злодій багато разів у барліг залазив? Лише із запаху, який вивітрився?
– Ні! Ні! Розумієш, у ведмедівни Альони мед у діжечці зберігався. А діжечка – на ліжку під подушкою, як ото в тебе книжки. Лише верх діжечки з корком над подушкою визирав. То злодій корок дзьобом вийняв і на столику поруч залишив – лише на корку трішечки його запаху й збереглося. Але дуже небагато, бо злодій хитрий – дзьоба перед тим полином натер! Уявляєш?! А тоді в дзьобі мед потроху виносив. Не весь – до дна діжечки він дістати не міг, – а лише надібрав стільки, скільки сягав дзьоб. І той злодій не міг бути великим, бо інакше б у віддушину не протиснувся. Отже, багато разів приходив, бо за раз стільки меду він би не виніс.
– Отже, не весь мед забрав… – задумався їжак Петро.
– Не весь, – ствердно захитала головою білочка Катя. – Але ведмідь Дмитро сказав, що його сам факт обурює: злодій у барлозі! За таке, ревів він, треба того злодія роздерти на дрібнесенькі шматочки… Бр-р-р…
Усе це, звісно, зацікавило їжака Петра – бо звірі, як і люди, взагалі цікаві до скандалів і детективних історій, – але не схвилювало. Він не мав причин особливо тепло ставитися до ведмежої родини, ба більше – не вважав, що через оту дещицю вкраденого меду вона аж так постраждала. Узагалі, до чужої власності звірі ставляться трохи інакше, ніж люди. Надибавши чужі припаси, мало хто промине нагоду ними поласувати – особливо тоді, коли це припаси слабшого. Якби, розкидаючи гілляччя над схроном їжака Петра, ведмежата знайшли його комору, вони одразу запустили б туди свої лапища, ще й побилися б за ту жменьку сушениць, якої надовго вистачить їжакові, але ведмедеві, навіть малому, вона на один зуб. Зрештою, ведмежа родина сама той украдений мед не виростила, а нахабно видерла в родини бджолиної, ще й не одної. Можливо, навіть прирікши бджіл на голодну смерть. І якщо ведмедям цією крадіжкою трохи збили пиху – то так їм і треба. Тепер не будуть аж такими нахабними…
Так вважав не лише їжак Петро. До вечора думка більшості лісової громади, яка попервах співчувала ведмедям, змінилася. Всі згадували кривди, які їм заподіяв чи то ведмідь Дмитро, чи то ведмедиця Ірина, а особливо розбещені ведмежата, – й думали про те, що їм і самим не раз хотілося накапостити цим бандитам і грубіянам, але вони не зважувалися, боялися страшної ведмежої помсти. А невідомий злодій, бач, не побоявся…
– Це ж герой! Уявляєш? Народний месник! Мій тато так і сказав. А мама наказувала нам, щоб ми цих татових слів нікому не переповіли, бо якщо про них дізнаються ведмеді, то татові буде непереливки, – торохтіла білочка Катя, навідавшись увечері до тернівника, щоб поділитися з їжаком Петром останніми новинами. – Ти, звісно, свій, і тобі можна казати. Але більше нікому – ані-ні…
Їжак Петро подумав, що вкрасти дещицю меду в хай і нахабної, та все-таки дитини – це не така вже й велика «народна помста», а тим паче не героїзм, – але білочці Каті не сказав нічого, бо він давно зрозумів, що з дівчатками краще не сперечатися.
Насправді його хвилювали не ведмеді й не їхній кривдник, а зовсім інше – куди поділися заєць Микола і дрозд Марко? Слідів жодного з них він не бачив і їхніх запахів не відчував – а це означало, що в лісі їх немає. То куди ж вони могли подітися, а головне – чому? Чи не сталося з друзями якої біди?
Про дрозда білочка Катя нічого сказати не могла – вона з ним не дружила й особливої уваги на нього не звертала. Певно, вони й спілкувалися лише той єдиний раз, коли Марко хотів поставити на її родині свій дослід, але зазнав невдачі. Зате про зайця Миколу білочка дещо знала – він зник із лісу одразу по тому, як випав другий сніг і довелося закрити до весни школу. Одна знайома сорока, яка часто навідується в село, розповіла, що він замешкав там на якомусь покинутому й захаращеному обійсті й по ночах обгризає кору молодих дерев у сусідніх садках. А ще буцімто заприятелював з якимось дуже мудрим котом, що учить його лазити по деревах і так рятуватися від собак.
Про лазіння по деревах їжак Петро, звісно, не повірив – бо ж учитель, ясна річ, розуміє, що для цього треба мати на лапах кігті, якими природа зайців не наділила, – але все інше цілком відповідало Миколиному стилю життя, тож за нього можна було не хвилюватися. А ось куди подівся дрозд – це питання. Навряд чи знову вирішив міґрувати. Ой, він же казав про якийсь новий таємничий дослід… Мовляв, це буде справжній експеримент… «І чому я не розпитав Марка, що саме він замислив?» – зітхав їжак Петро, повертаючись додому від узлісся, до якого провів свою гостю білочку Катю.