Другий сніг випав несподівано, вночі, й до ранку засипав увесь ліс. Він теж був мокрий – але не брудний, як отой перший сніг, а чистий-чистісінький. І такий липкий, що з нього можна було ліпити не лише кульки, а що завгодно. Дрозд Марко повідомив їжакові Петру, що Іґнат, Філіп і Альона вже зліпили снігового ведмедя.
– Люди називають ці фігури сніговими бабами, – додав він. – Але яка ж це баба?! Це справжнісінький ведмідь – білий!
Утім, їжак Петро не розділяв другової цікавості до того, чим займається бешкетна ведмежа родина. Його хвилювало інше: по такому снігу їжакові на своїх коротких лапках годі буде відійти далеко від хатини. Лапки провалювалися в густе біле кришиво, ледве дістаючи вкритого листям дна, і він не йшов, а буквально плив по холоднющому мокрому снігу, трамбуючи його грудьми – і лише так намацуючи на дні щось тверде, від чого можна було б відштовхнутися. До того ж сніг безжально налипав на лапи й забивався між голочок, тож якби їжак Петро надумав зо два-три рази перевернутися через голову – з нього вийшла б ідеальна основа для снігового білого ведмежати. Направду такими темпами він до малинової школи дістався б хіба до вечора – але запалення легенів нажив би значно раніше.
Залишалося одне – просити про допомогу дрозда Марка.
– Друже, злітай, будь ласка, до зайця Миколи і скажи, що я прийти не зможу. Треба, щоб цей сніг трохи втрамбувався сам собою і можна було ходити по ньому, а не крізь нього.
– Твій нечемний заєць, певно, й сам це розуміє, – дрозд Марко був усе ще трохи ображений учителевою відмовою брати участь у його досліді. – Але я злітаю, мені не важко.
І, за годину повернувшись, доповів:
– Заєць Микола каже, що школа зачиняється до березня. Схоже на те, що це вже постійний сніг, до весни не розтане. Спи спокійно, підклавши підручники під голову, щоб знання засвоювалися уві сні.
– Ага-а-а, – позіхаючи, відповів їжак Петро. – Дякую тобі, друже. Я вже й сам відчуваю, що мене скоро здолає сплячка. До побачення, до зустрічі навесні.
Долаючи сонливість, їжак Петро передовсім добряче підкріпився – скільки міг з’їсти. Тоді старанно перестелив ліжко, гарненько збив ковдру й подушку – і склав під подушку свої підручники.
Тоді ліг, укрився – й задумався про те, що його рідна країна не конче мусить мати одну назву для всіх – принаймні доти, доки не придумано такої назви, яку всі лісові мешканці сприйняли б як рідну. Ясна річ, для нього це Терновія – він-бо мешкає в тернівнику і кращого місця не може собі й уявити. Але на погляд, скажімо, білочки Каті тернівник – не така вже й вигода. Коли білочка Катя приходила в гості до їжака Петра, то казала, що вона в цих колючих кущах почувається не дуже затишно, й усе переймалася тим, щоб не подерти об колючки свого розкішного хвоста. Вона мешкає в кроні височезної ялини, тому Ялинія для неї – найкраща назва; хоча їжак Петро й не уявляє собі, як на такій височині можна почуватись удома – йому й на висоті пенька голова крутиться. І це зрозуміло: не можуть усі бути білочками – комусь треба бути і їжаком…
Зрештою, одна і та сама річ у різних мовах зоветься по-різному, й нікого це не дивує. Всі розуміють, що так і має бути, бо кожна нова мова – це можливість відкрити для себе цю річ заново, мовби з іншого боку. А буває так, що навіть в одній мові якась штука чи істота має одразу кілька назв. Ось, скажімо, великий цибатий птах Грицько, що мешкає в селі й іноді прилітає до них на узлісся, – він мудрий, і з ним цікаво поговорити. То він казав, що його називають і лелекою, і бузьком, і чорногузом, і буслом – й усе це буде по-нашому. А ще він казав, що є на світі такі дивні звірі – і люди, до речі, теж, – які вважають, що мова потрібна лише для того, щоб усі могли одне одного розуміти, й більше вона ні на що не годиться. А коли б усі на світі називали ту саму річ однаково, то від цього нібито всім легше жилося б. Якби на це пристати, – казав Грицько, – то він тоді називався б аістом, а всі оці красиві слова, кожним із яких можна смакувати довго-довго – і лелека, і бузько, і чорногуз, і бусол, – треба було б викинути з голови, як непотріб, забути навічно. А ще він розповів, що дуже багато мов, які існували на світі, вже через це знищені, втрачені, мертві. І на цілому світі немає жоднісінької істоти – ні людини, ні звіра, ні пташки, – що знала б, як його, Грицька, цими мовами називали.
Або Петра… По-нашому він – їжак, їжачок; польською – єжик; російською – йожик; білоруською – вожик… Ніби ж напрочуд близькі слова – а кожне смакує інакше! Та навіть ім’я може звучати по-різному в різних мовах, – казав лелека Грицько. – Петро, Пітер, Пьотр, Петер, Педро… Кому легше буде від того, що його називатимуть лише якось по-одному – і ніяк інакше?
З такими думками їжака Петра зморив сон – і йому примарилося, що він опинився у світі, де знищено всі мови, крім єдиної. І ніхто не пам’ятає жодного різного слова – лише ті, які «правильні». Там він зветься «йожик Пьотр» і мешкає не в тернівнику, а в «тьомном лєсу». І разом із мовами геть усе в цьому світі втратило кольори. Залишився лише один-єдиний колір – сірий. Сірі крони дерев, сіра земля, сіра трава, сіре листя, сіре небо, сіре сонце… Сіра білочка Єкатєріна по сірих гілках несе сірий горішок у сіре дупло. Сірий лелека Ґріша сіро ширяє в сірому небі. Сіра ведмедівна Альона ліпить із сірого снігу сірого білого ведмедя. Сірий заєць Ніколай у сірому малиннику викладає сірим учням сіру науку…
Спершу все довкола – лише сірі плями, з-поміж яких годі щось розрізнити. Але згодом очі трохи звиклися, і він зрозумів, що кожна барва, зокрема й сіра, має дуже багато відтінків – і сіра-колись-бура ведмедівна Олена через це трохи інша, ніж сірий-колись-білий ведмідь, якого вона ліпить. І сіра-колись-сонячна білочка Катя теж трохи інша, ніж сіре-колись-зелене листя дерев, по яких вона пробігає. Атож, у цьому світі відтінків одного кольору теж можна існувати. Можна пристосуватися – звірі-бо звикли пристосовуватися, ховаючись від небезпек. Але який же цей світ бідний, який незатишний, порівняно з нашим – різноманітним, справжнім…