Їжак у небезпеці

Так минуло кілька днів, за які нічого особливого не сталося, крім однієї пригоди, з якої могла вийти велика неприємність, але вийшов лише великий сміх.

Одного разу, повернувшись зі школи, їжак Петро пообідав і сів за підручники. Темніло рано, тож треба було впоратися з домашніми завданнями, а відтак він мав ще одну важливу справу: вчора на схилі яру неподалік від свого тернівника нанюхав на пеньках кілька кущиків пізніх опеньок. Більші позбирав і приніс додому – оце ними й пообідав, посмакувавши на десерт сушеною кисличкою, – але там ще було трохи малюсіньких, і їжак Петро вирішив, що краще їм підрости. За добу з них мали вирости гарні грибочки, саме в соку, – треба позбирати, доки не зістарілися або не знайшов хтось інший. Але спершу все ж уроки – в їжака нюх чутливий, грибочки він і затемна знайде, а ось читати в потемку годі.

Та щойно розгорнув підручник – як почув знайомий сигнал тривоги: «Чик-чик! Чик-чик!» Так завжди попереджає про небезпеку їжаків друг дрозд Марко – але ж він тепер разом з іншими дроздами міґрує в тепліші краї…

Однак це був голос дрозда Марка. Та головне, що це був сигнал тривоги – про те, чому Марко повернувся, ще буде час подумати, а зараз треба швиденько заховати найцінніше – підручники – й кинутися в найглибший закапелок під великою купою сухого гілляччя, де в їжака Петра обладнаний схрон. Там він принишк, завмер і почав старанно прислухатися до того, що коїться надворі. Невдовзі почув тріск гілля й шурхіт опалого листя – хтось незґрабно ломився крізь кущі. Один, другий… Ага, ось іще двійко… І ще одне, менше… Не біжать – сунуть повільно. Зупиняються, тупочуть… Зрозуміло: родина ведмедів вирішила поласувати тереном.

Старші їдять поважно, статечно – лише чавкання чути.

А молоді он борюкаються… он щось ламають…

Ой! Це вже його купа сухого гілляччя тріщить – ще хатку йому зруйнують…

– Іґнат! Філіп! Ідіть сюда! Тут хтось єсть, в оцій кучі!

Це, зрозуміло, Альона. А ось із двох боків тріщить – це її братики.

– О! Йожиком смердить!

– Да, щас ми його тобі достанєм. – І починають розкидати гілляччя.

– Ага, поіграєте у футбол, – регоче Альона. – Євро-2020…

– Не, ми шось інше придумаєм, не таке травматічеське… Ги-ги!

– Вот-вот! Буде в нас олімпіада в Токіо…

Їжак Петро міцно скрутився в клубок, старанно настовбурчив усі свої голочки і приготувався до найгіршого. Намагався ні про що не думати – те, що має статися, станеться хоч так, а хоч сяк. У такі моменти краще покладатися не на думки, а на інстинкт. Якщо пощастить – то, може, й виживе…

І тут – цього разу звідкись ізгори – знову почувся сигнал тривоги від дрозда Марка:

– Чик-чик! Чик-чик!

«Дякую, друже, – устиг тепло подумати їжак Петро. – Але мене це вже не врятує…»

Та дрозд Марко не вгавав:

– Чик-чик! Чик-чик!

І тут їжак Петро раптом зрозумів, що друг адресує цей сигнал не лише йому, а й ведмедям.

Є в Лісі таке неписане правило: навіть свого ворога попереджувати про те, що наближається його ворог. А тут здалеку саме почулося якесь гудіння – ще тоненьке, ще невиразне, але все ближче й ближче. Їжак Петро знав, що так можуть гудіти лише великі рухомі й блискучі коробки, в яких зазвичай ховаються люди.

Малі ведмеді не зважали на попередження дрозда – у передчутті своєї звірячої насолоди вони й далі захоплено розкидали купу гілляччя. Але старші краще знали життя – й розуміли, що іноді навіть ведмедям варто боятися.

– Ей, малишня! Ану, всі сюди! Бистро! – гаркнув на своє сімейство ведмідь Дмитро, коли стало зрозуміло, що гуркотлива коробка рухається саме до тернівника. – І тихо мені! Щоб ніхто ані пискнув!

Це врятувало їжака Петра від ведмежих лап. Але небезпека ще не минула – вона просто стала іншою.

Гуркотлива коробка зупинилася поруч із тернівником, чмихнула й перестала гурчати, але не затихла – з її середини виривалися не менш неприємні звуки: ритмічний стукіт, виття й писки. Їжак Петро згадав, що заєць Микола на одному з уроків розповідав про такі звуки – люди їх нібито називають музикою. Направду недарма кажуть, що зі слухом у людей не краще, ніж із нюхом…

– Яке чудєсне мєсто! – людський голос із коробки силкувався перекричати завивання й бумцикання. – І ягоди які сінєнькі! Тут і устроім пікнік!

Почулося якесь хряпання, і бумцикання стало гучнішим – певно, у коробці повідчинялися дверцята. Люди, що повилазили звідтіля, щось вигукували, чулося ще якесь стукання, хряпання, дзенькіт; хтось зривав ягоди із сусіднього куща, поколовся й лаявся, вимовляючи слова, якими неможливо посмакувати, бо від них у роті гидко, як від здохлої миші, що три дні пролежала на сонці…

Їжак Петро нарешті міг полегшено відітхнути – ці дикі істоти, які так нахабно вторглися в улюблений Ліс, були, звісно, не розумніші від ведмедів; але до його купи ломаччя вони не пхатимуться бодай тому, що бояться. Атож – звідси може вилізти, хі-хі, страшна зміюка, яка їх усіх покусає. А про те, що гадюки давно в сплячці, вони, звісно, не подумають. Не кажучи вже про те, що всі гадюки стороняться тих місць, де водяться їжаки… Ні, від цього вторгнення годі чекати чогось доброго для Лісу – зате його, їжака Петра, ці люди, самі того не знаючи, врятували; і на тому спасибі…

…Аж тут раптом сталося щось таке, чого їжак Петро не зрозумів. Звісно, сидячи у своєму схроні, він не міг цього бачити, а слух і нюх тут не дуже допомогли. Він чув лише, буцімто щось полетіло в кущі, а тоді дикий рев ведмедя Дмитра – з лайкою і прокльонами, – і те, як люди в паніці кидаються до своєї гуркотливої коробки, втікаючи на ній світ за очі, – а за ними тупотять ведмежі лапи й лунають щонайгірші ведмежі слова.

Відтак, коли все стихло і їжак Петро наважився вибратися зі схрону, йому про все розповів дрозд Марко. З вершечка сусіднього граба він чудово бачив, як один із людей пожбурив у кущі важку скляну пляшку – і та пляшка вцілила простісінько в лоба батькові ведмежої родини Дмитру. Той, ясна річ, знав, що з людьми краще не зв’язуватися, – але як стерпіти, коли його рідного лоба так нахабно плутають зі сміттєвим кошиком?!.

Одне слово, це було дуже смішно – коли розлючений ведмідь Дмитро на чолі своєї бойової родини видерся з кущів терену – й людики, людці, люденята в паніці кидалися до своєї гуркотливої коробки – такої нібито страшної, а насправді такої беззахисної…

Про всяк випадок їжак Петро дві ночі провів у малиннику свого друга і вчителя зайця Миколи, – але заскочені цією пригодою ведмеді, природно, забули й думати про якусь там колючу іграшку, що ховалася в якійсь там купі сухого гілляччя. Тож на третій день він спокійно повернувся додому, позбирав під пеньками на схилі яру молоді опеньки (ті, які він мав позбирати того злощасного вечора, вже встигли зістарітися і зчервивіти), підкріпився і взявся виправляти шкоду, яку пустотливі ведмеді заподіяли його хатинці. Дрозд Марко прийшов на допомогу – і за роботою вони ще раз гарненько пореготали з дурнуватих ведмедів і ще дурнуватіших людей.

– Послухай, Марку, – раптом згадав їжак Петро, – ти ж збирався міґрувати. Як сталося, що ти повернувся, та ще й так вчасно?

– Перший сніг розтанув, – пояснив дрозд Марко, – і мені перехотілося летіти бозна-куди. Терену в нас удосталь, та й горобина цього року зародила непогано. А головне: дослід я задумав. Дуже цікавий дослід – справжній експеримент! Ото й вирішив, що краще займуся ним, а не мігруванням.

І знову згадка про дослід не насторожила їжака Петра. Він не подумав навіть про те, що дрозда Марка майже тиждень не було вдома, – а якщо друг не міґрував разом з іншими дроздами, то де ж він був? І чому повернувся саме перед тим, як у тернівник прийшли ведмеді? Усе це здалося їжакові Петру несуттєвим – і, як потім виявилося, дарма…