Хто такий оптиміст?

Тож для їжака Петра не були чимось новим дроздові натяки на задуманий дослід. Він, правду кажучи, не звернув на них уваги – бо ж ніхто не може знати наперед про те, що має статися, навіть якщо воно наробить у лісі стільки галасу і спричиниться до таких доленосних подій. Навіть ворона Галя, про яку говорили, що вона вміє накаркувати капості, цього разу ні на що не натякала, тож відтак її авторитет провидиці дуже похитнувся.

Ні, тоді ще ніхто ні про що не здогадувався, і їжак Петро лише тепло попрощався з другом, щиро сподіваючись побачити його аж навесні, й рушив у бік малинника, де зазвичай чекав на своїх учнів заєць Микола.

Йти було важко. Брудні й мокрі клапті першого снігу скапували з дерев, раз по раз затікаючи їжакові Петру за комір поміж голочок, і він часто зупинявся, фиркав і струшував їх на вкрите некрасивими бурими плямами опале листя. На душі було кепсько – бо як іще може бути за такої незатишної погоди, та ще й тоді, коли друг подався невідь куди, – проте їжак Петро не вмів довго сумувати. Щоб розвіяти похмурий настрій, він знову взявся вигадувати назву для своєї рідної країни – і цього разу вирішив, що скромність є не завжди доброю рисою. Адже саме через скромність він досі не наважувався назвати країну на честь терену, в якому мешкав, – а це ж така цікава, красива й корисна рослина! Недарма-бо люди кажуть «на рідних теренах» – а ми, звірі, хіба гірші? Ні, Терновія – нічим не гірша назва, ніж будь-яка інша з тих, які йому досі спадали на гадку. А якщо подумати, то й набагато краща!

Отак він смакував цим словом, – а ти ж знаєш, що словом можна смакувати навіть краще, ніж цукеркою. Бо цукерки, як би їх багато не було, рано чи пізно закінчуються, а слова не закінчуються ніколи. Словами можна смакувати хоч усе життя, щоразу добираючи собі все запашніші, все соковитіші. Навіть можна вишукувати собі найхимерніші слова з далеких екзотичних мов і обертати їх у губах, насолоджуючись пряними, чи гострими, чи терпкими, а чи солодкавими ароматами. Але наймилішими завжди будуть слова рідної мови – повні духмяного й поживного животворного соку…

Ноги в їжака короткі, до малинника далеченько – тож часу на те, щоб досхочу поласувати новою назвою для рідної країни, було в Петра чимало. Він так захопився, що вже не помічав капризної незатишності першого снігу й навіть здивувався, чому його друг і вчитель заєць Микола такий засмучений.

– Та розумієш, – пояснив той, – мама білочки Каті не пускає її до школи, бо гілки за такої погоди мокрі й слизькі, тож дорога не є безпечною. Миші, ховрахи й полівки теж не прийшли – їхні батьки вважають, що малі позастуджуються. Зайчики міняють шубки на зимові й бояться, що на снігу їх буде помітно, та й сліди залишаються. Вуженята вже впали в сплячку… А що ж це за школа, до якої прийшов однісінький учень?! Треба закриватися до весни. Тим паче, що ти теж скоро заснеш.

– Я ще не хочу спати, – запевнив його їжак Петро. – І це ж лише перший сніг, а він ніколи надовго не затримується. До вечора розтане, і завтра всі знову прийдуть.

– Атож, – зітхнув заєць Микола, – тобі добре. Ти молодий, а тому оптиміст.

– Хто-хто? – перепитав їжак Петро. Він любив дізнаватися нові слова.

– Оптиміст, – пояснив учитель, – це той, хто вважає, що завтра буде краще. Песиміст вважає, що завтра буде гірше. А я реаліст – знаю, що після завтра буде післязавтра. Ну, та гаразд… Почнімо урок, діставай свої дірчасті підручники. Крізь них скоро можна буде борошно просіювати – на вареники…

* * *

До вечора перший сніг справді розтав. Уночі був морозець, але невеликий, радше приморозок. Ліс зажив звичним життям, тож наступного ранку в малинову школу повернулися і білочка Катя, і їжак Василь, і кілька зайчиків, не кажучи вже про мишей, ховрахів та полівок, з якими їжак Петро дружби не водив, на імена не знав, і хто який на вигляд, намагався не запам’ятовувати. Бо лише в школі він на них не полює, а поза школою – інша річ. Деінде вони цілком можуть стати його здобиччю; а одна справа, коли ти їси безіменну мишу, й зовсім інша – коли свого шкільного товариша. Узагалі миша – страва смачна, принаймні для їжака; але миша, з якою ти в одному класі гриз граніт науки, – це вже не страва, а особистість. Таку якщо випадково загризеш – то до кінця життя тебе самого совість гризтиме; а свою совість їжак Петро волів не дратувати.

Він же не винен, що він – їжак, а отже, за самою своєю природою мусить їсти мишей. Його теж багато хто волів би з’їсти – таке лісове життя, і він, їжак Петро, нічого тут не може змінити.

Звісно, можна й без совісті, й чимало звірів так і живуть, – але той, хто не дарма ходить до школи, а чогось доброго в ній усе-таки навчився, без совісті просто не зможе. А совість каже, що їсти мусиш, бо без цього загинеш, – але якщо їстимеш ближнього, то в тобі загине щось більше, ніж твоє життя. Принаймні так роз’яснював це своїм учням заєць Микола – і вони йому вірили, бо хіба можна не вірити зайцеві Миколі? Отож-бо й воно…