– Чик-чик! – обірвав його роздуми знайомий голос. – Привіт, сусіде! Себто: бувай здоровий. Сподіваюся знову зустріти тебе тут навесні.
Це був дрозд Марко, який мешкав у цьому-таки тернівнику. Пір’я на його свитці, підбитій молоденьким пухом, настовбурчилося, від чого світло-коричневі смужки на краях крил стали ще виразнішими, а рябі крапочки на сорочці аж блищали. З усього було видно, що він зібрався в далеку дорогу і весь у передчутті нових вражень, та водночас прощатися з рідним тернівником йому дуже не хочеться. Адже далека дорога – це безліч небезпек, до того ж несподіваних, а тут більшість небезпек знайома, навіть рідна, й упоратися з ними набагато легше – тим паче, коли маєш доброго друга й сусіда.
Їжак Петро і дрозд Марко завжди попереджали один одного, зачувши щось підозріле. «Чик-чик!» – вигукував Марко. «Ф-ф-фу!» – наїжачувався Петро. І кожен знав, де йому ховатися. Причому частіше про небезпеку попереджав саме дрозд – усе ж він уміє літати і, коли треба, може поглянути на світ ізгори. Зате їжак набагато чутливіший до ворогів, які вміють тихесенько підкрадатися або чатувати в засідці, – Марко їх іноді не завважував, і в таких ситуаціях лише Петрове чмихання рятувало йому життя. А тепер дрозд Марко відлітає, тож кожен з них муситиме покладатися лише на себе…
Утім, про далекий Прій, мрію кожної пташки, дрозди насправді знають не більше за їжаків. Бо в теплі краї вони не летять[1] – дрозди взагалі не надто люблять літати, ходити по землі їм цікавіше. Тож із настанням холодів вони просто міґрують на південь – туди, де сніг не так густо вкриває землю, і на ній ще можна знайти поживу.
– А може, не полетиш? – із надією запитав їжак Петро. – Терену в нас багато, та й горобина цього року непогана вродила. – Він знав, що взимку дрозди полюбляють ласувати горобиною. – І це ж лише перший сніг, скоро він розтане…
– Так, але за першим буде другий, а тоді третій… – зітхнув дрозд Марко. – Нічого не вдієш, інстинкт у мене… Хоча, правду кажучи, нікуди летіти не хочеться. Тим паче, що я давно задумав один дослід, який можна поставити лише взимку. Та вже, певно, наступної зими спробую…
Справа в тому, що допитливий дрозд Марко був знаним у лісі натуралістом. Він старанно, з лупою, досліджував кожен лісовий закапелок, уважно вивчав життя інших пташок і звірів, тож ідей у нього завжди було дуже багато, і всіх друзів він підбивав на те, щоб ставити на них досліди. Скажімо, зайцеві Миколі він радив поселитися не в малиннику, а в діброві – бо малинник, мовляв, густий, і зайцеві там складно розвинути максимальну швидкість бігу; а всім відомо, що лише довгі ноги рятують зайців від небезпеки. У діброві ж велетенські дуби, які просто не можуть рости густо; між ними багато місця, тож є де розігнатися.
«Ага, – огризався на таку пораду заєць Микола, – там мене перший-ліпший вовк за кілометр побачить. І люди там товчуться, мов у себе вдома: відпочивають, бачте. Я там ні вдень ні вночі спокою не матиму. Всім захочеться мене як не загризти, то погладити. Ні, – відмахувався, – став свої досліди на комусь іншому».
Дрозд Марко розчаровано зітхав, але недовго – ідей у нього вистачало на всіх, і крах однієї з них не міг збити з пантелику відважного натураліста. Вже невдовзі він переконував білочку Катю в тому, що гайна[2] її родини розташована страшенно незручно: до узлісся, за яким хата лісника, а біля неї кілька розкішних горіхових дерев, білкам добрячий шмат дороги, а волоські горіхи такі смачні… Тож чи не краще було б їм зайняти дупло просто в одному з тих горіхових дерев? Він перевірив: дупло велике, сухе і тепле. Звісно, всій численній білоччиній родині буде там трохи затісно – але ж їжа просто в рот падатиме, тож із тіснотою через таку вигоду можна й миритися.
То нічого, що в дуплі живе родина дятлів, – бо дятлам воно насправді потрібне лише в травні, коли вони малят висиджують. А решту року – він спостерігав за ними і достеменно знає – дятли проводять на свіжому повітрі й дупла не займають. А якщо дятел Демид, батько родини, не захоче перебиратися на інше місце назовсім, то з ним завжди можна домовитися про зимову оренду. І розраховуватися тими ж горіхами. Це ж бо так вигідно: не треба буде білчачій родині намотувати кілометри по лісу з двома-трьома горіхами в зубах і, ризикуючи життям, перестрибувати з гілки на гілку, лавіруючи самим хвостом…
Коли ж з’ясувалося, що зовсім поруч із білчачою гайною розкішні зарості ліщини, з якої родина збирає чималий урожай смачнезних ліскових горіхів, а по волоські бігає лише заради різноманітності в харчах і спортивного інтересу, – тоді дрозд Марко знову зітхав, але недовго, бо в нього вже визрівали нові, не менш цікаві й захопливі ідеї…
[1] Дрозд Марко – чикотень (латиною – Turdus pilaris). Дрозди цього виду справді не відлітають у вирій; вони лише міґрують на південь, де тепліше, а деякі залишаються на зиму в місцях гніздування. Інші ж види дроздів – скажімо, дрозд співочий (Turdus philomelos) та дрозд чорний (Turdus merula) – відлітають узимку на південь Європи, у Малу Азію та Північну Африку.
[2] Якщо в місцині, де білка хоче поселитися, немає придатного дупла, вона в кроні високого дерева робить собі з гілок кулясте гніздо з боковим входом, яке всередині встеляє мохом і м’якою сухою травою. Таке гніздо називають гайною, або ж гайном.